Уста чарівні й очі зелені

Джером Девід Селінджер

УСТА ЧАРІВНІ Й ОЧІ ЗЕЛЕНІ

Переклад: Дмитро Кузьменко

Коли задзвонив телефон, сивий чоловік з трохи церемонним тоном запитав дівчину, чи не має вона нічого проти, якщо він відповість на дзвінок. Дівчина слухала його немов здалеку і повернулася до нього обличчям. Одне око вона щільно заплющила від світла, її розплющене око було дуже, наче вдавано, велике і таке синє, що майже фіолетове.[1] Сивий чоловік попросив її швидше сказати так чи ні, і вона підвелася, спираючись на правий лікоть, достатньо швидко для того, щоб цей рух не виглядав надто недбалим. Лівою рукою відкинула з лоба пасмо волосся і сказала:

— Боже, звідки мені знати? А як вважаєш ти?

Сивий чоловік відповів, що відповідати чи ні йому один біс, і простягнув ліву руку над ліктем, на який вона спиралась, і вгору, між її теплою рукою і боком. Він простягнув до телефону свою праву руку. Щоб дістати трубку не навпомацки, він був змушений підвестись і відтак зачепив потилицею край абажура лампи. У цю мить світло ще яскравіше освітило його сиве, майже зовсім біле волосся. Зараз воно трохи скуйовдилося, але, очевидно, було недавно підстрижене, чи, швидше, підрівняне. На потилиці та на скронях воно було підстрижене дуже коротко, але по боках та вгорі волосся було навіть більше ніж просто довшим, тому й виглядало фактично схожим на зразки, що їх диктує великосвітська мода.

— Алло? — звучно промовив він у трубку.

Дівчина сиділа, спираючись на лікоть і дивлячись на нього. В її широко розплющених очах не було ні тривоги, ні задуми, вони просто свідчили, які вони великі і які сині.

Чоловічий голос, — мертвий і в той же час дещо грубий, майже непристойно збуджений, як на цей випадок, — долинув з іншого кінця:

— Лі? Я розбудив тебе?

Сивий чоловік швидко глянув ліворуч, на дівчину.

— Хто це? Ти, Артуре?

— Так… Я розбудив тебе?

— Ні, ні. Я читав у ліжку. Щось трапилось?

— Я тебе справді не розбудив? Тільки чесно.

— Ні, ні… абсолютно чесно, — сказав сивий чоловік. — Взагалі-то я вже звик спати у середньому чотири…

— Я телефоную ось чому, Лі. Ти не помітив, коли Джоана поїхала? Ти випадково не бачив, чи не поїхала вона з Елленбоґенами?

Сивий чоловік знову глянув ліворуч, але цього разу вище, не на дівчину, що дивилась на нього, немов молодий блакитноокий ірландець-поліцейський.

— Ні, не бачив, Артуре, — сказав він, дивлячись у дальній, тьмяний кут кімнати, де стіна зливалась зі стелею. — Хіба вона поїхала не з тобою?

— Ні. Боже, ні. Значить, ти не бачив, як вона поїхала?

— Та ні, власне кажучи, не бачив, Артуре, — сказав сивий чоловік. — Взагалі-то я ні біса не бачив увесь вечір. Тільки-но я зайшов, як мене втягнув у розмову той дурень, з Франції чи Відня — біс його знає, хто він. Кожен з цих проклятих іноземців тільки й думає, як отримати дармову консультацію у юриста. А що? Що сталось? Джоана загубилась?

— О Боже. Хто ж знає? Я не знаю. Ти ж знаєш її, коли вона набереться та не може всидіти на місці. Я не знаю. Може, вона просто…

— Ти дзвонив Елленбоґенам? — запитав сивий чоловік.

— Так. Їх ще немає. Я не знаю. Боже, я навіть не певен, що вона поїхала з ними. Я знаю одне. Чорт забирай, я знаю тільки одне. Більше не збираюсь сушити голову. Я вирішив. Тепер вже напевно вирішив. З мене досить. П'ять років. Боже.

— Добре, тільки спробуй зараз заспокоїтись, Артуре, — сказав сивий чоловік. — По-перше, настільки я знаю Елленбоґенів, вони, мабуть, спіймали таксі й поїхали всі до Ґрінвіч-Вілледжу[2] на пару годин. І скоро всі троє заваляться…

— Я відчуваю, що вона зараз розважається з якимось сучим сином на кухні. У мене таке відчуття. Вона завжди починає вішатись на шию якомусь сучому сину на кухні, коли набереться. З мене досить. Я твердо вирішив. П'ять проклятих…

— Де ти зараз, Артуре? — запитав сивоволосий. — Удома?

— Так. Удома. Дім, солодкий дім. Боже.

— Слухай, спробуй трохи заспокоїтись… Ти що… п'яний чи що?

— Я не знаю. Звідки, до біса, мені знати.

— Добре, слухай. Заспокойся. Просто заспокойся, — сказав сивий чоловік. — Ти ж знаєш Елленбоґенів, чорт забирай. Могло статись що завгодно, вони могли запізнитись на останній поїзд. Всі троє будь-якої хвилини можуть завалитись до тебе, з п'яним сміхом і…

— Вони виїхали.

— Звідки ти знаєш?

— Дівчина, що наглядає за дітьми. У нас була цікава розмова, чорт забирай. Ми стали нерозлучними друзями. Водою не розіллєш, чорт забирай.

— Добре. Добре. То й що з того? Спробуй узяти себе в руки і розслабитись, гаразд? — сказав сивий чоловік. — Усі троє можуть заскочити будь-якої хвилини. Повір мені. Ти ж знаєш Леону. Не знаю, що це в біса таке… Але всіх їх охоплюють ці чортові коннектикутські веселощі, коли вони потрапляють у Нью-Йорк. Ти ж знаєш.

— Так. Знаю. Знаю. Нічого я не знаю.

— Звичайно знаєш. Можеш собі уявити. Вони обоє, мабуть, силою тягнуть Джоану…

— Слухай. Ніхто нікуди Джоану не тягав. Не роби з мене дурня.

— Ніхто не робить з тебе дурня, Артуре, — сказав сивоволосий спокійно.

— Знаю, знаю! Вибач. Боже, я втрачаю розум. Слухай, я тебе точно не розбудив?

— Я б сказав, Артуре, — мовив сивий чоловік. Він неуважливо прибрав свою руку з-поміж руки дівчини та її боку. — Слухай, Артуре. Тобі треба моя порада? — Він тримав телефонний шнур між пальцями, під самою трубкою. — Я серйозно. Тобі треба порада?

— Так, не знаю. Боже. Я розбудив тебе. І чому я не переріжу собі…

— Послухай мене хвилинку, — сказав сивий чоловік. — По-перше, — я серйозно, — зараз же лягай у ліжко і відпочинь. Перекинь повненьку скляночку чогось міцного, вкрийся…

— Ще міцного? Ти жартуєш? Боже, та я висмоктав більше кварти за останні дві години, чорт забирай. Ще міцного! Я вже до того дійшов, що можу…

— Добре. Добре. Тоді просто лягай у ліжко, — сказав сивоволосий. — І розслабся, ти мене чуєш? Скажи правду. Яка користь від того, що ти будеш сидіти і мучитися?

— Так, знаю. Я б не хвилювався, чорт забирай, та хіба їй можна вірити? Клянусь. Клянусь, що не можна. Ти можеш довіряти їй рівно стільки, скільки… я не знаю. А, яка різниця. Я божеволію, чорт забирай.

— Слухай. Забудь це. Забудь це. Ти можеш зробити мені послугу і викинути все це з голови? — сказав сивий чоловік. — Ти ж знаєш, що робиш… Я серйозно, ти робиш з мухи слона…

— Знаєш, що я роблю? Знаєш, що я роблю? Мені соромно казати тобі, та чи знаєш ти, що я роблю кожного бісового вечора? Коли приходжу додому? Хочеш знати?

— Артуре, слухай, це не…

— Зачекай, я скажу тобі, чорт забирай. Я ледве стримую себе, щоб не заглянути у всі бісові двері у квартирі… клянусь. Кожного разу, як приходжу додому, я майже впевнений, що у квартирі ховається ціла ватага сучих синів. Ліфтери. Посильні. Поліцейські…

— Добре. Добре. Спробуй хоч трохи заспокоїтись, Артуре, — сказав сивий чоловік. Він позирнув праворуч, де на краю попільнички лежала сигарета, яку він курив кілька хвилин раніше. Проте вона вже згасла і він не взяв її. — Перш за все, — сказав він у трубку, — я казав тобі сотню разів, Артуре, саме тут ти робиш величезну помилку. Сказати чому? Хочеш, щоб я сказав чому? Ти навмисне, я серйозно кажу, ти фактично навмисне мучиш себе. Насправді ти сам переконуєш Джоану… — Він помовчав. — Тобі до біса щастить. що вона така хороша дівчина. Я серйозно. А ти кажеш, що в неї зовсім немає смаку… і розуму, чорт забирай, якщо вже на те пішло…

— Розуму! Ти смієшся? Який у неї до біса розум! Вона ж тварина!

Ніздрі сивого чоловіка розширились, немов він глибоко вдихав повітря.

— Ми всі тварини, — сказав він. — Ми всі тварини у своїй суті.

— Чорт забирай, ми всі. Я не бісова тварина. Нехай я тупий, дурний сучий син двадцятого століття, але я не тварина. І не кажи цього. Я не тварина.

— Слухай, Артуре, це не дасть нам…

— Розум. Ну ти й сказонув. Якби ти знав, як це смішно. Вона впевнена, що вона бісова інтелектуалка. Оце смішно, це справжня комедія. Вона читає про театр, дивиться телевізор, доки очі на лоб полізуть, — значить, вона інтелектуалка. Знаєш, хто вона? Хочеш знати, з ким я одружився? Я одружився з найвидатнішою серед живих, тільки не відкритою і не дослідженою, актрисою, письменницею, психоаналітиком і взагалі неоціненим досі найбільшим генієм Нью-Йорка. Ти хіба цього не знав, га? Боже, це так смішно, я зараз лусну. Мадам Боварі[3] на вечірніх курсах Колумбійського університету. Мадам…

— Хто? — перепитав сивий чоловік роздратовано.

— Мадам Боварі на художніх курсах з телебачення. Боже, якби ти знав…

— Добре, добре. Досить про це, — сказав сивоволосий. Він обернувся і дав дівчині знак двома пальцями біля рота, що він хоче сигарету. — Перш за все, — продовжив він у трубку, — як на бісового інтелігента, ти настільки безтактний, наскільки це взагалі можливо для людини. — Він випрямив спину так, щоб дівчина могла дотягнутися за ним до сигарет. — Я серйозно. І це відбивається на твоєму особистому житті, це відбивається на твоєму…

— Розум. О, це мене доконає! Боже милостивий! Чи ти чув коли-небудь, як вона когось описувала… якогось чоловіка, я маю на увазі? Колись, коли тобі буде нічого робити, зроби мені послугу і попроси її описати когось для тебе. Усіх, кого вона бачить, вона називає "жахливо симпатичними". Хоч він може бути старезним, жалюгідним, товстелезним…

— Добре, Артуре, — різко сказав сивий чоловік. — Це нікуди нас не приведе. Нікуди. — Він взяв запалену сигарету у дівчини. Вона запалила дві. — До речі, — сказав він, — як у тебе сьогодні?

— Що?

— Як у тебе сьогодні? — повторив сивоволосий. — Як твоя справа?

— О Боже! Не знаю. Паскудно. За кілька хвилин до того, як я збирався розпочати заключну промову, адвокат позивача, Ліссберґ, витягнув цю ідіотку-покоївку з купою простирадел на доказ… і на всіх плями від блошиць. Гидота!

— То що сталось? Ти програв? — сивий чоловік ще раз затягнувся.

— Ти знаєш, хто судив? Матуся Вітторіо. Що, збіса, цей тип має проти мене, я ніколи не дізнаюсь. Я не встиг відкрити рота, як він накинувся на мене. Такому нічого не доведеш. Це неможливо.

Сивий чоловік повернув голову подивитись, що робить дівчина. Вона взяла попільничку і поставила її між ними.

— То ти програв, чи що? — сказав він у трубку.

— Що?

— Я питаю, чи ти програв?

— А, так. Я саме хотів тобі розказати. Але не було нагоди на вечірці, при цьому гармидері.