Чудовий день для рибки-бананки

У готелі перебувало дев'яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, які окупували міжміський телефонний зв'язок. Через це дівчина з 507-го номера змушена була прочекати від дванадцятої до пів на третю, доки її з'єднали. Проте час вона не марнувала. Вона прочитала статтю з жіночого кишенькового журнальчика, що називалась "Секс: задоволення чи пекло?". Вона помила свої гребінець і щітку. Вона відчистила пляму на спідниці свого бежевого костюма із "Саксу"[1]. Вона вискубнула дві нові волосинки на родимці. Коли оператор подзвонив у кімнату, вона сиділа на підвіконні і вже майже закінчила лакувати нігті лівої руки.

Вона була не з тих дівчат, що кидають усе і відразу хапають трубку телефону, що дзвонить. Її вигляд немов говорив, що відколи вона стала дорослою, телефон у неї дзвонить безперестанку.

Поки телефон розривався, вона ретельно проводила щіточкою для лакування по нігтю свого мізинця, підкреслюючи краї лунки. Потім закрила пляшечку з лаком і, підводячись, помахала ще не висохлою лівою рукою туди-сюди у повітрі. Другою рукою підняла переповнену попільничку з підвіконня й перейшла з нею до нічного столика, де стояв телефон. Потім сіла на одне, вже прибране ліжко спального гарнітура і підняла трубку після п'ятого чи шостого дзвінка.

— Алло,— промовила вона, тримаючи розведені пальці лівої руки на відстані від її білого шовкового халата, крім якого на ній нічого не було, хіба що тапці,— персні залишились у ванній.

— З'єдную вас із Нью-Йорком, місіс Ґласс,— сказав оператор.

— Дякую,— мовила дівчина і розчистила на нічному столику місце для попільнички.

Пролунав жіночий голос:

— Мюріель? Це ти?

Дівчина відсунула трубку трохи далі від вуха.

— Так, мамо. Як ти?

— Я хвилююсь за тебе до безтями. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?

— Я хотіла подзвонити учора ввечері й позавчора. Телефон тут...

— З тобою все гаразд, Мюріель?

Дівчина відсунула трубку ще далі:

— Усе добре. Лише спекотно. Такого спекотного дня не бувало у Флориді з...

— Чому ти не телефонувала мені? Я хвилювалась через...

— Мамо, люба, не кричи до мене. Я тебе прекрасно чую,— сказала дівчина.— Я дзвонила тобі двічі минулого вечора. И один раз перед...

— Я ж казала твоєму батьку, що ти, мабуть, дзвонитимеш учора ввечері. Але ж ні, він все одно... З тобою все гаразд, Мюріель? Кажи мені правду.

— Усе добре. І досить запитувати мене про це.

— Коли ви туди приїхали?

— Не знаю. У середу вранці. Рано.

— Хто вів машину?

— Він,— сказала дівчина.— І не хвилюйся. Він вів дуже обережно. Я була здивована.

— Він вів машину? Мюріель, ти дала мені слово, що...

— Мамо,— перебила дівчина,— я вже сказала тобі. Він вів машину дуже обережно. Не більше п'ятдесяти на годину протягом усього шляху, якщо хочеш знати.

— І не затівав ніяких отих витівок з деревами?

— Я ж сказала, що вів дуже обережно, мамо. Досить уже. Я попросила його триматись білої лінії і все таке, він зрозумів, чого я хочу, і послухавсь. Він навіть намагався не дивитись на дерева. Тато віддав авто до ремонту, між іншим?

— Ще ні. Вони просять чотири сотні, і це лише...

— Мамо, Сеймур же казав татові, що заплатить за все. Немає причини, щоб...

— Добре, побачимо. Як він поводився у машині й узагалі?

— Добре,— сказала дівчина.

— Чи він усе ще зве тебе тим жахливим...

— Ні. Уже інакше.

— Що?

— Та яка різниця, мамо?

— Мюріель, я хочу знати. Твій батько...

— Ну добре, добре. Він кличе мене "міс Духовна Волоцюжка з 1948-го",— сказала дівчина і захихотіла.

— Це не смішно, Мюріель. Це зовсім не смішно. Це жахливо. Насправді це сумно. Коли я думаю як...

— Мамо,— перебила дівчина,— послухай мене. Ти пам'ятаєш ту книжку, що він вислав з Німеччини? Ти знаєш, ті німецькі вірші[2]. Куди я її поділа? Я поперевертала всі...

— Вона у тебе.

— Ти впевнена?

— Звичайно. Тобто, вона у мене. У кімнаті Фредді. Ти полишила її тут, а я не знайшла їй місця у... А що? Вона йому потрібна?

— Ні. Просто він запитував мене про неї, коли ми їхали. Хотів знати, чи я її прочитала.

— Та вона ж німецькою!

— Так, люба. Але яка різниця,— сказала дівчина і поклала ногу на ногу.— Він сказав, що ці вірші написав єдиний великий поет століття. Він сказав, що я могла б купити переклад абощо. Чи вивчити мову, якщо хочеш знати.

— Жахливо. Жахливо. Це справді сумно, що все так. Твій батько казав учора ввечері...

— Секундочку, мамо,— сказала дівчина. Вона підійшла до підвіконня по сигарети, закурила, потім повернулась на ліжко.— Мамо? — сказала вона, видихаючи дим.

— Мюріель, слухай тепер мене.

— Я слухаю.

— Твій батько розмовляв з доктором Сівецкі.

— І?

— Він розповів йому все. Тобто, сказав, що розповів — ти ж знаєш батька. Про дерева. Про ті витівки з вікном. Про ті жахливі речі, що він казав бабусі, коли вона заговорила про свої похорони. І що він зробив з тими чарівними листівками з Бермудів — усе розповів.

— Ну,— сказала дівчина.

— Ну. Той відразу сказав, що армія вчинила справжній злочин, що випустила його зі шпиталю, чесне слово. Він дуже чітко роз'яснив твоєму батьку, що є можливість, дуже велика можливість, сказав він, що Сеймур може повністю втратити над собою контроль. Чесне слово.

— У готелі є психіатр,— сказала дівчина.

— Хто? Як його звати?

— Не знаю. Різер чи якось так. Кажуть, дуже хороший.

— Ніколи не чула про такого.

— Це ще не означає, що він поганий лікар.

— Мюріель, не будь наївна, будь ласка. Ми дуже хвилюємось через тебе. Твій батько хотів учора ввечері послати тобі телеграму, щоб ти поверталась додому, якщо хочеш зна...

— Я не збираюсь зараз повертатись додому, мамо. Тому заспокойся.

— Мюріель. Чесне слово. Доктор Сівецкі казав, що Сеймур може повністю втратити контр...

— Мамо, ми щойно приїхали. Це перший раз я відпочиваю за останні роки, і я не збираюсь усе пакувати і повертатись додому,— сказала дівчина.— У будь-якому разі я б не змогла поїхати. Я так обпеклась на сонці, що насилу можу рухатись.

— Обпеклась на сонці? Ти що, не користувалась "Бронз"[3], тим кремом від засмаги, що я поклала у твою валізу? Я поклала його...

— Користувалась. Все одно обгоріла.

— Це жахливо. А де саме ти обпеклась, доню?

— Уся, мамо, повністю.

— Це жахливо.

— Переживу.

— Скажи мені, ти говорила з тим психіатром?

— Так, майже,— сказала дівчина.

— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з ним?

— У Океанській кімнаті, грав на піаніно. Він грав на піаніно обидва вечори, що ми тут.

— Добре. То що той сказав?

— Та, небагато. Заговорив до мене перший. Я сиділа біля нього у "Бінго" минулого вечора, і він запитав мене, чи то не мій чоловік грає на піаніно у сусідній кімнаті. Я сказала, що так, то мій чоловік, і тоді він запитав, чи Сеймур не хворий, чи щось таке. Тоді я сказала...

— Чому він це запитав?

— Я не знаю, мамо. Мабуть, тому, що він блідий і все таке,— сказала дівчина.— У будь-якому разі після "Бінго" вони з дружиною запросили мене випити. І я пішла з ними. Його дружина жахлива. Ти пам'ятаєш те бридке вечірнє плаття, що ми бачили у вітрині "Бонвіта"[4]? Ти ще сказала, що для такого плаття потрібна тоненька, тоненька...

— Зелене?

— Воно було на ній. З її стегнами! Вона запитувала мене, чи Сеймур не родич Сюзанни Ґласс, тієї, що має магазин жіночих капелюшків на Медісон-авеню[5].

— То що ж він сказав? Психіатр.

— Та, майже нічого, правду кажучи. Ми ж були у барі і все таке. Там був жахливий галас.

— Так, але ти сказала... сказала йому, що він намагався зробити з бабусиним кріслом?

— Ні, мамо. Я особливо не вдавалась у деталі,— сказала дівчина.— Я, мабуть, ще зможу поговорити з ним. Він сидить у барі цілий день.

— Чи не казав він, що думає, що Сеймур може вчинити щось... ну, ти знаєш... щось дивне? Зробити щось тобі!

— Зовсім ні,— сказала дівчина.— Він повинен мати більше фактів, мамо. Він має знати про дитинство і таке інше. Я ж кажу тобі, ми майже не говорили, там був такий галас.

— Добре. Як твій блакитний жакет?

— Нормально. Довелось вийняти підкладку з-під плеч.

— Який там одяг носять цього року?

— Жахливий. Ні на що не схоже. Усюди одні блискітки,— сказала дівчина.

— Як твій номер?

— Добре. Майже добре, правду кажучи. Ми не змогли дістати ту кімнату, що займали перед війною,— сказала дівчина — Люди просто жахливі цього року. Ти б бачила, хто сидить поряд з нами у столовій. За сусіднім столиком. Виглядають, немов приїхали на вантажівці.

— Зрозуміло, тепер усюди так. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я казала тобі, що вона надто довга.

— Мюріель, я лише хочу ще раз запитати — у тебе все гаразд?

— Так, мамо,— сказала Мюріель.— У дев'яностий раз тобі кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Твій батько казав минулого вечора, що він був би дуже радий оплатити тобі поїздку куди завгодно, щоб ти добре подумала. Ти можеш узяти путівку на чарівну подорож. Ми обоє думали...

— Ні, дякую,— сказала дівчина і розправила ноги.— Мамо, цей дзвінок коштує...

— Коли я думаю, що ти прочекала цього хлопця всю війну... Я маю на увазі, коли я думаю про всіх цих дурних молоденьких дружин, що...

— Мамо,— сказала дівчина,— давай закруглятись. Сеймур може прийти у будь-яку хвилину.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам? А він нормально поводить себе на пляжі?

— Мамо,— мовила дівчина,— ти говориш про нього, немов він якийсь шалений маніяк...

— Я не кажу нічого такого.

— Але твої слова звучать так. Все, що він робить,— просто лежить там. У своєму купальному халаті.

— Він не знімає халат? Чому?

— Я не знаю. Мабуть, тому, що він блідий.

— Боже мій, йому потрібне сонце. Ти не можеш його змусити?

— Ти знаєш Сеймура,— сказала дівчина і знову схрестила ноги.— Він каже, що не хоче, щоб купа дурнів витріщалась на його татуювання.

— У нього не було ніяких татуювань! Чи йому зробили якісь у армії?

— Ні, мамо. Ні, люба,— сказала дівчина і встала.— Слухай, я, можливо, зателефоную тобі завтра.

— Мюріель, послухай мене.

— Так, мамо,— сказала дівчина і переступила на іншу ногу.

— Дзвони мені відразу, якщо він зробить чи скаже щось дивне — ти розумієш, про що я. Ти мене чуєш?

— Мамо, я не боюсь Сеймура.

— Мюріель, я хочу, щоб ти мені пообіцяла.

— Добре, я обіцяю. До побачення, мамо,— сказала дівчина.— Передай татку, що я його люблю.— Вона поклала трубку.

— Це море зі скла, цей морзскла, цеймор клас[6],— промовляла Сибілла Карпентер, що мешкала в готелі з матір'ю.— Де мій цеймор клас?

— Кицюню, перестань базікати.