Френні

Переклад Юрка Покальчука

Незважаючи на сліпуче сонце, у суботу вранці знову довелося, за погодою, надягати тепле пальто, а не просто куртку, як усі попередні дні, коли можна було сподіватися, що ця гарна погода протримається до кінця тижня і до вирішального матчу в Польському університеті. З двадцятьох молодиків на вокзалі — вони чекали приїзду о десятій п'ятдесят дві своїх дівчат — лише шестеро чи семеро вийшли на холодний, просто неба, перон. Решта залишились у теплому залі очікування і, зібравшись громадками по двоє, троє чи четверо, без шапок, розмовляли в хмарах цигаркового диму. їхні голоси звучали майже по-вченому безапеляційно, ніби кожен юнак у цій галасливій дискусії з'ясовував раз і назавжди якесь надзвичайно складне питання, одне з тих, які зовнішній, нестудентський світ навмисне й ненавмисне заплутував протягом століть.

Лейн Кутель у непромокальному плащі "барбері", певно, на вовняній підшивці, був одним з тих кількох юнаків, що з'юрмилися на відкритому пероні. Власне, був і не був. Уже з десять чи більше хвилин тому він облишив сперечатися з товаришами, відійшов од них і тепер стояв, гріючи руки в кишенях плаща, спершись спиною об кіоск з безкоштовними релігійними брошурами "християнської науки". На ньому був кашеміровий шарф каштанової барви, пов'язаний так, що майже не захищав шиї від холоду... Лейн неуважно витяг з кишені праву руку і почав поправляти собі шарф, однак передумав, сягнув тією ж самою рукою під плащ і дістав з внутрішньої кишені листа. Ледве розгорнувши його, почав читати. Губи Лейнові мимоволі розтулилися.

Лист був машинописний, віддрукований на блідо-блакитному папері, трохи пом'ятому й витертому, так ніби листа вже багато разів виймали з конверта й перечитували.

Вівторок, якщо не помиляюсь Любий Лейне!

Не знаю, чи ти щось утямиш із цього листа, бо галас у спальні цього вечора просто неймовірний і думки мої розбігаються. Якщо я допущуся десь орфографічних помилок, будь ласка, не звертай на них уваги. Між іншим, я послухала твоєї ради й останнім часом часто заглядаю до словника; якщо це вскладнює мій стиль — то винен ти. Ну та гаразд. Я щойно одержала твого чудового листа. Кохаю тебе до нестями, до самозабуття і не можу дочекатись кіпця тижня. Дуже шкода, що не можеш мене поселити у Крофт-Хаузі, хоч, зрештою, мені однаково, де жити, аби тільки було тепло і без блощиць і щоб я могла тебе іноді бачити, власне, кожної хвилини. Останнім часом я трохи схибнута, коли б не сказати божевільна. Я просто в захваті від твого листа, особливо тієї частини, де ти пишеш про Еліота. Я почала, здається, зневажати всіх поетів, окрім Сапфо. Я зачитувалась нею до божевілля, і, будь ласка, не треба вульгарних зауважень. Я хотіла б навіть написати про неї семестрову працю, коли взагалі зважуся добиватися відзнаки і коли той турок, якого призначено моїм керівником, пристане на цю тему. "Кітеріє, ніжний Адоніс вмирає — що нам робити? Бийте себе в груди, дівчата, і розривайте туніки". Хіба не чудово? Вона й справді-таки мила. Чи ти мене кохаєш? В листі про це ніде ані згадки. Ненавиджу тебе, коли ти безсоромно похваляєшся своєю чоловічою зверхністю і холодною врівноваженістю. Не те, що я тебе ненавиджу справді, але з природи своєї я ворог сильних, мовчазних чоловіків. Ні, звичайно, це нічого, що ти теж сильний, але я ж не про це, сам добре розумієш. Довкола здійнявся такий галас, що я не можу зібрати думок. Так чи так, я кохаю тебе і пошлю цього листа терміновою поштою, щоб ти одержав його раніше, якщо тільки я знайду поштову марку в цій божевільні. Кохаю тебе, кохаю і ще раз кохаю. Чи ти усвідомлюєш гаразд, що за одинадцять місяців я танцювала з тобою лише двічі? Вечір у Вангарді, коли ти був добряче напідпитку, не рахую. Я, мабуть, безнадійно зніяковію, коли побачимось. Між іншим — уб'ю тебе, якщо про це згадаєш хоч словом. А втім, до суботи, мій коханий!

З любов'ю до тебе Френні.

Р. 8. Тато одержав в лікарні наслідки рентгену, і ми всі полегшено зітхнули. Це — пухлина, але не злоякісна. Учора ввечері розмовляла з мамою по телефону. Між іншим, вона шле тобі вітання, тож можемо не турбуватись про ту ніч у п'ятницю. Думаю, ніхто не чув, як ми заходили.

Р. Р. 5. Здаюся сама собі нерозумною і простакуватою, коли пишу тобі. Чому? Дозволяю собі це проаналізувати. [243]

Спробуймо провести цей уїкенд якнайкраще. Я маю на увазі не вдаватися хоч цього одного-однісінького разу до аналізу всього зразу аж до дна, якщо це можливо, особливо моєї особи. Кохаю тебе.

Френсіс (власноручний підпис).

Лейн дійшов майже до половини листа, коли кремезний юнак Рей Соренсен досить безцеремонно перебив йому читання. Він хотів довідатись, чи має Лейн бодай якесь уявлення про цього клятого Рільке. Лейн і Соренсен ходили разом на семінар з сучасної європейської літератури (приступний лише студентам старших курсів та дипломантам) і мали написати на понеділок щось про четверту з "Дуінезьких елегій" Рільке. Хоч Лейн мало знав Соренсона, він почував якусь невиразну, але непереборну огиду до його обличчя та манер. Він сховав листа і відповів, що не має уявлення, але йому здається, що загалом він зрозумів елегію. "Щастить тобі,— сказав Соренсен,— ти щасливчик". Голос його звучав так апатично, наче він звернувся до Лей-на з нудьги чи просто, щоб згаяти час, а не хотів поговорити по-людському. "Боже, ну й холод",— сказав він, дістаючи з кишені пачку цигарок. Лейн угледів на вилозі верблюжого плаща Соренсена слід від губної помади, хоч і збляклий, але ще помітний. Пляма виглядала так, ніби красувалась там уже кілька тижнів, а то й місяців, проте Лейн не настільки близько знав Соренсена, щоб говорити про неї, зрештою, йому було начхати. Крім того, потяг уже під'їздив до вокзалу. Обидва хлопці повернулись ліворуч, лицем до локомотива. Майже ту ж мить з грюкотом відчинилися двері залу очікування і хлопці, що досі грілися в теплі, почали виходити на перон. На перший погляд здавалося, що в кожного в руці щонайменше по три запалені цигарки.

Коли потяг ось-ось мав зупинитися, Лейн і собі запалив цигарку. Потім, як і багато людей, котрим, можливо, взагалі не варт було б видавати перонні квитки, постарався зігнати зі свого обличчя все, що могло б просто і навіть красиво передати його ставлення до особи, яка прибуває цим потягом.

Френні одна з перших вийшла з потяга, з вагона, що зупинився далеко на північному кінці перону. Лейн відразу помітив її, і хоч волів би не виказувати своїх почуттів, його правиця зрадливо метнулась угору, вітаючи дівчину. Френні побачила цей жест і самого Лейна і. радо замахала рукою у відповідь. На ній було єнотове хутерко, і Лейн, [244] швидко йдучи їй назустріч з нерухомим обличчям, подумав з таємною радістю, що серед усіх на цьому пероні лише він один справді знає цю шубку. Йому згадалось, як колись у взятому напрокат авто вони довго цілувалися з Френні, й він цілував також і шубку, ніби вона була невід'ємна від її особи і так само варта була пестощів.

— Лейне! — привітала його радісно Френні. Вона не належала до тих, хто криється зі своїми почуттями. Кинулась до нього, обвила руками шию і поцілувала. Це був типовий вокзально-перонний поцілунок, поривчастий і недовгий, ніби вона тільки торкнулася чолом чола, та й годі.— Ти одержав мого листа? — спитала Френні й додала майже на одному подихові.— Ти замерз, бідолашко. Чому ти не почекав усередині? Чи ти одержав листа?

— Якого листа? — спитав Лейн, беручи її валізку. Валізка була темно-синьої барви, обшита білою шкірою,— такі самі були в багатьох пасажирів, що саме виходили з потяга.

— Не одержав? Я надіслала ще в середу. О боже І Я навіть сама занесла його на пошту.

— А-а, цього листа? Так, одержав. Більше немає в тебе багажу? А що це за книжка?

Френні поглянула вниз, на свою ліву руку, в якій вона тримала томик, оправлений у світло-зелене полотно.

— Оця? Така собі книжечка,— відповіла вона. Розщібнула торбинку й запхала туди томик, йдучи слідом за Лейном довгим пероном до зупинки таксі. Вона взяла Лейна під руку і підтримувала розмову майже без його участі. Спочатку згадала про сукню у валізі, яку треба буде добре випрасувати. Потім сказала, що купила пречудову маленьку праску, зовсім іграшкову, але забула взяти з собою. Сказала також, що у потязі помітила лише трьох знайомих дівчат — Марту Фаррар, Тіппі Тіббетт і Елінор, її прізвища не пам'ятає, з якою вона кілька років тому в Екзетері чи десь-інде мешкала в одному пансіонаті. Решта дівчат у поїзді, за її припущеннями, були з коледжу Сміта, за винятком двох із Вассару й однієї — не інакше як з Беннінгтона чи з коледжу Сари Лоуренс. Та, що з Беннінгтона чи з коледжу Сари Лоуренс, проводила в туалеті стільки часу, ніби збиралася створити там шедевр живопису або скульптуру, а може, тому, що в неї під сукнею було спортивне трико. Лейн, ідучи досить швидко, сказав, що, на жаль, йому не вдалося замовити для Френні кімнати в Крофт-Хаузі — це справа безнадійна,— але він знайшов для неї гарний і затишний притулок. Готелик [245] маленький, але чистий і все таке, напевно, їй сподобається, сказав він, і відразу ж Френні уявила собі білий дерев'яний будинок і трьох незнайомих дівчат в одній кімнаті. Та, що зайде туди першою, займе горбкувату канапу, а двом іншим доведеться ділити двоспальне ліжко з якимось зовсім фантастичним матрацом.

— Чудово,— мовила вона з ентузіазмом. Часом їй збіса важко бувало приховати роздратування, яке викликала в неї чоловіча тупість, і Лейнова зокрема. їй згадалась дощова ніч у Нью-Йорку, коли вони вийшли з театру і Лейн у раптовому безглуздому пориві любові до свого ближнього дозволив якомусь жахливому типові у смокінгу забрати в нього з-під носа таксі. Тоді це не дуже її обурило — боже мій, можна тільки поспівчувати чоловікові, зобов'язаному під зливою ловити таксі для дами,— але їй запам'ятався Лейнів погляд — жахливий, ворожий погляд, який він кинув на неї, повернувшися з нічим на тротуар. Відчуваючи себе ніби винною від того, що думала про цей випадок та інші подібні, вона з удаваною ніжністю ледь потиснула Лейнову руку. Обоє сіли в таксі. Темно-сипя валіза, обшита білою шкірою, знайшла собі місце спереду, біля водія.

— Залишимо твою валізу там, де ти житимеш,— просто кинемо на підлозі в кімнаті й відразу ж поїдемо на ленч,— мовив Лейн.— Я помираю з голоду.— Він нахилився вперед і назвав водієві адресу.

— Я така рада, що бачу тебе знову,— сказала Френні, коли машина рушила.— Скучила за тобою.— Ледве вимовивши ці слова, вона зрозуміла, що говорить неправду, і, знову відчувши себе винною, взяла його руку й ніжно, але міцно сплела свої пальці з Лейновими.

Десь через годину обоє сиділи за окремим столиком у ресторані Сіклера, розташованому в середмісті.