Усмішка Джоконди

З англійської переклала Олена Поманська

Усмішка Джоконди

— Міс Спенс зараз вийде, сер.

— Дякую, — сказав, не повертаючись, містер Гаттон. Покоївка міс Спенс була така бридка — бридка навмисне, як завжди здавалося йому, зловмисне, до неподобства бридка — що він не спромагався дивитися на неї довше, ніж це було необхідно. Двері зачинилися. Залишившись сам на сам, містер Гаттон підвівся й почав ходити кімнатою, задумливо розглядаючи знайомі речі, що її прикрашали.

Фотографії грецьких статуй, фотографії римського Форуму, кольорові репродукції італійських шедеврів, усе перевірене часом і дуже відоме. Бідолашка Дженіт, інтелектуальний сноб і дурепа! Висновок щодо її справжнього смаку можна було зробити, подивившись на акварель вуличного художника, за яку вона заплатила два з половиною шилінги (і тридцять шилінгів за рамку). Скільки разів він чув від неї цю історію, скільки разів вона просторікувала про красу цієї вдало зробленої імітації олеографії! — "Справжній Митець на вулиці", — і ви майже чули велику літеру "М" у слові "митець", коли вона промовляла ті слова. Вона примушувала вас відчути, що частка слави маляра перейшла до неї, Дженіт Спенс, після того як вона дала йому два з половиною шилінги за цю копію олеографії. Вона вочевидь сподівалася почути комплімент собі за свій смак та тямущість. Справжній Старий Майстер усього за два з половиною шилінги. Бідолашка Дженіт!

Містер Гаттон зупинився біля невеликого овального дзеркала. Трохи нахилившись, щоб можна було побачити все обличчя, він пригладив вуса ретельно наманікюреним пальцем. Вуса були такі ж пишні, такого самого ясно-каштанового кольору, якими вони були двадцять років тому. Колір його волосся теж не змінився, і не було ще навіть і натяку на лисину — хіба що трохи піднялася брова. — Шекспірівське, — подумав містер Гаттон, з усмішкою розглядаючи гладенький, без жодної зморшки простір свого чола.

Прискіпливі до всіх, лиш ти недосяжний… З глибин до височин… Ти в сяйві слави… Шекспіре, жити б тобі нині серед нас. Ні, здається, це про Мільтона. Мільтон, красуня Христового коледжу[1] у нього самого нічого від жіночої краси не було. Він був тим, про кого жінки кажуть "справжній мужчина". Ось чому він їм і подобався — підкручені каштанові вуса та ледве чутний дух тютюну. Містер Гаттон знову посміхнувся: йому подобалося кепкувати із себе. Христова красуня? Ні, ні. Він був Христом красунь. Непогано, авжеж непогано. Христос красунь. Містерові Гаттону дуже хотілося, щоб зараз тут був хто-небудь, перед ким можна було б похвалитися своєю дотепністю. На жаль, бідолашка Дженіт не в змозі оцінити його!

Він випростався, пригладив волосся й провадив свої розглядини. Бісів римський Форум; він ненавидів ці фотографії, які наводили сум.

Раптом містер Гаттон збагнув, що Дженіт Спенс уже в кімнаті; вона стояла біля дверей. Він здригнувся, немовби його захопили під час скоєння злочину. Дженіт Спенс мала особливий хист появлятися так тихо й загадково. Можливо, вона вже давно була тут і бачила, як він роздивляється в дзеркалі. Ні, не може цього бути! Однак ця думка його занепокоїла.

— О, ви з'явилися так несподівано, — сказав містер Гаттон, він насилу спромігся усміхнутися і рушив до неї, простягаючи руку.

Міс Спенс теж усміхалася; усмішкою Джоконди, як він одного разу напівіронічно назвав ту усмішку. Міс Спенс сприйняла той комплімент дуже серйозно й відтоді намагалася ніколи не відступати від стандарту Леонардо. Коли містер Гаттон потискав їй руку, вона всміхнулася на відповідь його мовчанню; це теж було частиною іміджу Джоконди.

— Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре, — сказав містер Гаттон. — Вигляд у вас саме такий.

Яке ж у неї чудернацьке обличчя. Маленький рот, складений в усмішку Джоконди, був схожий на хоботок з круглим отвором посередині; здавалося, вона ось-ось засвистить. її рот нагадував ручку без пера, якщо дивитися на неї спереду. Понад ротом — гарної форми ніс, ледь гачкуватий. Очі великі, блискучі та чорні; надто великі, надто блискучі й надто чорні. Очі були гарні, однак погляд їх був завжди суворий. Хоботок був спроможний удати усмішку Джоконди, проте вираз залишався незмінно суворим. Над ними — вигнуті дугою, дуже нафарбовані брови, які якимось дивним чином надавали верхній частині її обличчя владного вигляду, і це робило її схожою на римську матрону. Волосся в неї було чорне й таке саме римське — від брів і вище Агріппіна!

— Я подумав, а чому б мені не завітати до вас дорогою додому, — провадив містер Гаттон. — О, як добре знову повернутися сюди, — він рукою показав на квіти у вазах, на сонячне світло та на зелень, що буяла за вікнами, — як добре знову повернутися на природу після насиченого справами дня в місті.

Міс Спенс, яка вже сіла, вказала йому на стілець поруч себе.

— О ні, слово честі, я не можу сидіти, — почав був відмовлятися містер Гаттон. — Я мушу їхати додому, щоб дізнатися, як почувається моя сердешна Емілі. Сьогодні вранці їй було дуже зле. — Проте, він усе одно сів. — Знову печінка. У неї вона завжди в розладі. Жінки… — Він зупинився й закашлявся, щоб приховати те, що він намірявся сказати. Він мало не сказав, що жінки з поганим травленням не повинні виходити заміж; однак ті слова були надто жорстокими, і насправді він так не думав. До того ж Дженіт Спенс вірила у вічний вогонь кохання та споріднення душ. — Вона сподівається, що їй буде краще, — додав він, — і запрошує вас завтра до нас на обід. Ви зможете приїхати? Не відмовляйтесь! — Він переконливо всміхнувся. — Ви ж бо знаєте, що це і моє запрошення.

Вона опустила очі, і містер Гаттон був майже певен, що щоки її зайнялися. Постріл виявився влучним; він підкрутив вуса.

— Я з радістю прийду, якщо ви певні, що стан Емілі дозволяє їй приймати гостей.

— Але ж звичайно. Ваш візит піде їй на користь. Нам обом це буде на користь. У подружньому житті товариство з трьох часто-густо краще, ніж із двох.

— О, ви такий цинік.

Містер Гаттон завжди мав незбориме бажання сказати "гав-гав-гав", коли чув, як промовляють це останнє слово. Воно дратувало його більш ніж будь-яке інше, що існує в людській мові. Однак замість загавкати він поспішив виправдатися.

— Ні, ні. Це лише сумна правда. Знаєте, дійсність не завжди збігається з ідеалом. Проте це не означає, що я не вірю в ідеальне. Насправді я пристрасно вірю в це — я вірю в ідеальний шлюб двох людей, які живуть у цілковитій злагоді. Я вважаю це можливим. Я певен цього.

Він зробив красномовну паузу й подивився на неї, звівши брову в мовчазному запитанні. Незаймана у свої тридцять шість років, але ще не перестигла, вона мала певний шарм. І було щось насправді загадкове в цій жінці. Міс Спенс не відповідала, а натомість продовжувала всміхатися. Часами містерові Гаттону Джоконда набридала. Він підвівся.

— Я справді мушу вже йти. Прощавайте, таємнича Джокондо. — її усмішка зробилася ще напруженішою, від чого хоботок став ще вужчим. Містер Гаттон галантно вклонився й поцілував її простягнену руку. Він зробив це вперше; здавалося, що вона не мала нічого проти. — 3 нетерпінням чекатиму на завтра.

— Невже?

Замість відповіді містер Гаттон ще раз поцілував їй руку, потім попрямував до дверей. Міс Спенс пішла з ним до ґанку.

— А де ваша машина? — спитала вона.

— Біля воріт.

— Я проводжу вас.

— Ні, ні,— містер Гаттон промовив це жартома, але наполегливо. — Ви не повинні цього робити. Я просто забороняю вам це робити.

— Але мені хочеться провести вас, — запротестувала міс Спенс, кидаючи на нього швидкий погляд Джоконди. Містер Гаттон підняв руку.

— Ні,— повторив він, а потім, зробивши жест, що майже нагадував повітряний поцілунок, побіг доріжкою легко, ледве торкаючись ногами землі, великими кроками, мов хлопчак. Він пишався своїм бігом: біг його був такий неперевершено юнацький. Проте він зрадів, що доріжка виявилася не занадто довга. На останньому повороті, перш ніж будинок зникне з поля зору, він зупинився й обернувся. Міс Спенс ще стояла на сходинах, усміхалася своєю звичною усмішкою. Він помахав рукою і цього разу цілком визначено й неприховано послав їй поцілунок. Потім, продовживши свій чудовий біг, завернув за останню темну купу дерев. Упевнившись, що його вже не видно з будинку, він уповільнив біг і перейшов на ходу. Потім витяг хусточку й витер спітнілу шию. Які дурні люди! Які ж бо дурні! Чи жила колись у світі людина дурніша за бідолашку Дженіт Спенс? Не було нікого, якщо не рахувати його самого. Ба більше, він ще гірший за неї, тому що він принаймні усвідомлює свою дурість, однак не відмовляється від продовження гри. Чому він так поводиться? Ет, хтозна, чому ми так поводимося.

Він підійшов до воріт. Велика розкішна машина стояла на узбіччі.

— Додому, М'Набе. — Водій торкнувся кашкета. — І зупинись на перехресті, як звичайно, — додав містер Гаттон, відчиняючи дверцята авто. — Ну, як ти тут? — спитав він, звертаючись у темряву, що зачаїлася всередині.

— О Ведмедику, ти був так довго! — Ці слова промовив по-дитячому свіжий голос. У вимові голосних був ледь помітний вплив просторіччя.

Містер Гаттон нахилив уперед своє кремезне тіло й заскочив до машини із спритністю звіра, що нарешті добувся своєї нори.

— Хіба? — сказав він, зачиняючи за собою дверцята. Авто зрушило з місця. — Ти, мабуть, дуже скучила за мною, коли тобі здалося, що час плине так повільно. — Він зручно вмостився на низенькому сидінні, і його оповило ніжне, ласкаве тепло.

— Ведмедику… — зітхнувши від задоволення, маленька чарівна голівка опустилася на плече містерові Гаттону. Зачарований, він подивився на кругле дитяче обличчя.

— Знаєш, Доріс, ти схожа на портрет Луїз де Керояль[2]. — Він пестив пальцями густе, кучеряве волосся.

— А хто вона є ця Луїз де Кера… як там її? — Голос Доріс долинав десь із далекого далеку.

— На жаль вона була! Fuit[3]. Ми всі станемо колись "були". А зараз… — Містер Гаттон вкрив поцілунками юне личко, автомобіль плавно мчав уперед. Спина М'Наба, що видніла крізь скляну переділку, була незворушна, мов камінь, справжнісінька тобі спина статуї.

— Твої руки, — прошепотіла Доріс. — О, ти не повинен торкатися мене. Мене від цього проймає струмом.

Містер Гаттон обожнював дитячу безглуздість її слів.