Небо і Пекло

ОЛДОС ГАКСЛІ

НЕБО І ПЕКЛО

Передмова

Ця невелика книжка — продовження "Брами сприйняття". Для людини, в якій "свічка бачення" ніколи не спалахує спонтанно, досвід із мескаліном буде вдвічі просвітницьким. Він проливає світло на невідомі досі області її свідомості; водночас опосередковано просвітлює інші голови, схильніші до візій. Спираючись на свій досвід, людина доходить кращого розуміння того, в який спосіб ці інші голови сприймають, відчувають і думають, розуміння космологічних понять, що видаються цим головам самоочевидними, і творів мистецтва, в яких вони відчувають потребу самовиразитися. Нижче я спробував більш-менш систематизовано викласти наслідки такого нового розуміння.

О. Г.

НЕБО І ПЕКЛО

В історії науки збирач зразків передував зоологу і йшов услід за представниками натуральної теології й магії. Він перестав вивчати тварин у дусі авторів "Бестіаріїв", для котрих мураха була втіленням працелюбства, пантера — дивовижним символом Христа, а тхір — вражаючим прикладом хтивості. Одначе, відкинувши рудиментарний підхід, він ще не став фізіологом, екологом чи дослідником поведінки тварин. Його основним завданням було переписати, спіймати, вбити, зробити опудало й описати таку кількість видів тварин, яку він був у змозі охопити.

Так само як століття тому на Землі, в нашому розумі все ще існує своя невідома Африка, ненанесені на мапу Борнео і басейн Амазонки. Відносно фауни цих областей ми поки ще не зоологи, а чисті натуралісти й збирачі зразків. Факт невтішний, однак мусимо з ним погодитись і скористатися якнайкраще. Праця збирача, хоч яка примітивна, необхідна, перш ніж зможемо перейти до вищих наукових завдань: класифікації, аналізу, експерименту і створення теорії.

Істоти, що населяють віддалені області розуму, так само як жирафа і качконіс якнайнеймовірніші. А проте вони існують і є очевидними фактами, а отже, не можуть бути відкинуті тими, хто чесно прагне осягнути світ, у якому живе.

Говорити про ментальні явища, не вдаючись до порівнянь, узятих із знайомішого світу матеріальних речей, складно і майже неможливо. І якщо я вжив метафори з галузі географії та зоології, то не випадково, не просто задля пишномовства. Справа в тому, що ці метафори дуже точно відбивають істотну відмінність далеких континентів розуму, цілковиту автономність і самодостатність їхніх мешканців. Людина складається з того, що я б назвав Старим Світом особистої свідомості і — через океан — Новим Світом: не такими далекими Вірджінією і Кароліною підсвідомості і вегетативної душі, Далеким Заходом колективного несвідомого, зі своєю флорою символів, племенами місцевих архетипів і — на відстані другого і більшого океану — антиподами буденної свідомості, світом Візіонерського Одкровення.

Якщо ви поїдете до Нового Південного Уельсу, то зустрінете там сумчатих, які вистрибують на волі. А якщо вирушите до антиподів свідомого розуму, то знайдете всі види істот, принаймні таких самих дивних, як кенгуру. Вони так само не плід вашої вигадки. Вони живуть своїм власним і цілковито незалежним життям. Людина не в силах управляти ними. Вона здатна лише вирушити до ментального еквівалента Австралії й роззирнутися довкола.

Деякі люди у свідомому стані ніколи не відкривають своїх антиподів. Інші здійснюють туди випадкові висадки. Однак є й такі (хоч і небагато), що легко вирушають туди й повертаються, коли того забажають. Для натураліста розуму, збирача психологічних зразків насамперед потрібен безпечний, легкий і надійний спосіб перенесення себе та інших із Старого Світу до Нового, із знайомого континенту корів і коней до континенту кенгуру та качконоса.

Існують два такі способи. Жоден із них не є досконалим, але обидва достатньо надійні, досить легкі і безпечні, що виправдовує їх свідоме використання. У першому випадку душа переноситься до свого віддаленого пункту призначення за допомогою хімічного засобу — мескаліну чи лізергінової кислоти[1]. У другому випадку вдаються до власне психологічного засобу — подорож до антиподів розуму здійснюється за допомогою гіпнозу. Два ці засоби переносять свідомість до однієї й тієї самої області; одначе наркотик має триваліший вплив.

Як і чому гіпноз викликає такі наслідки? Це нам не відомо. Для нашої мети, однак, знати цього й не потрібно. У цьому контексті слід лише зазначити, що окремі суб'єкти під впливом гіпнозу переносяться — в стані трансу — до області антиподів розуму, де відкривають еквіваленти сумчатих — дивовижні психологічні створіння, що автономно існують, згідно з власним життєвим законом.

Про психологічні ефекти мескаліну нам відомо дуже небагато. Вочевидь (оскільки впевненості поки що нема), він впливає на ензимну систему, що регулює мозкову діяльність. Унаслідок чого знижується ефективність мозку, як інструмента, за допомогою якого наш розум цілковито зосереджується на проблемах доживання на поверхні нашої планети. Таке зниження так званої біологічної властивості мозку, схоже, впускає у свідомість певні типи ментальних явищ, що їх звичайно виключають за браком необхідної для виживання цінності. Таке проникнення біологічно некорисного, однак естетично і, в певному розумінні, духовно цінного матеріалу може статися внаслідок хвороби чи втоми; те саме може викликати голодування чи перебування в темряві і цілковитій тиші[2].

У людини, яка перебуває під впливом мескаліну чи ЛСД, можуть припинитися видіння, якщо їй дати велику дозу нікотинової кислоти. Це пояснює дієвість голодування як збудника візіонерських одкровень. Зменшуючи вміст необхідного цукру, утримання від їжі понижує біологічну активність мозку і дозволяє проникнути до свідомості матеріалу, що не має життєвої цінності. Більше того, породжуючи недостачу вітамінів, голодування видаляє з крові відомий стримувач видінь — нікотинову кислоту. Іншим стримувачем візіонерського досвіду виступає звичайне, щоденне сприйняття. Психологи-експериментатори відкрили, що коли помістити людину в "замкнене середовище", без світла, звуку й запаху, і покласти її в теплу ванну, де вона торкалася б лише якогось одного предмета, то дуже швидко жертва почне "бачити щось", "чути щось" і спізнавати дивні фізіологічні відчуття.

Міларепа[3] у своїй гімалайській печері й фіванські відлюдники виконували, по суті, ту саму процедуру і досягали схожих результатів. Тисячі зображень спокуси св. Антонія свідчать про дієвість обмеженого харчування і замкненого середовища. Вочевидь, в основі аскетизму лежали два мотиви. Якщо чоловіки й жінки мордували свою плоть, то не лише в надії спокутувати в такий спосіб минулі гріхи й уникнути майбутніх покарань; пояснювалося це також і тим, що вони прагнули відвідати антиподи розуму й уздріти видіння. Емпірично і з розповідей інших аскетів вони знали, що утримання від їжі й замкнене середовище перенесуть їх туди, куди вони жадали потрапити. Їхнє самотортурування мало служити брамою до раю. Однак воно могло також — і на цьому ми зупинимося нижче — служити брамою й до пекла.

З погляду мешканця Старого Світу, сумчасті — щось невимовно дивовижне. Одначе дивність — не те саме, що рідкість. Кенгуру і валабі можуть видаватися неправдоподібними, але їхня неймовірність повторювана і підкорюється пізнаваним законам. Те саме справедливо й відносно психологічних істот, що населяють окремі області нашого розуму. Відчуття, спізнані під впливом мескаліну чи глибокого гіпнозу, справді дивовижні, однак дивовижні в певній правильності, дотримуванні певної моделі.

Які ж загальні ознаки, що їх накладає ця модель на наші візіонерські одкровення? Перша і найважливіша — відчуття світла. Все, що бачать відвідувачі антиподів розуму, яскраво освітлене й наче світиться ізсередини. Усі барви насичені до найвищого ступеня, невідомого у звичайному стані; водночас помітно зростає здатність розуму розрізняти найтонші тони й відтінки.

Цим ще візіонерські відчуття відрізняються від звичайних снів. Більшість снів безбарвні, в кращому разі кольорові лише частково або ледь забарвлені. З іншого боку, видіння, що відкриваються під впливом мескаліну чи гіпнозу, завжди інтенсивно яскраві й, можна сказати, насичені праприродним кольором. Професор Кальвін Хол, що зібрав свідчення про багато тисяч снів, стверджує, що близько двох третин усіх снів чорно-білі. "Лише один сон із трьох кольоровий або ж позначений присутністю кольору". Мало хто бачить цілковито кольорові сни, деякі загалом не знають кольорових снів; а більшість людей бачать часом кольорові, однак частіше чорно-білі сни.

"Ми дійшли висновку,— пише доктор Хол,— що колір у снах не несе інформації про особу того, хто спить". Я з цим згоден. Колір у снах і видіннях говорить нам про особу того, хто його сприймає, не більше ніж колір зовнішнього світу. Липневий сад сповнений яскравих барв. Сприйняття нам говорить щось про сонячне світло, квітки й метелики, але геть нічого чи дуже мало про нас самих. Так само і яскраві барви в наших видіннях і в окремих наших снах відкривають нам дещо про фауну антиподів розуму, але геть нічого не повідомляють про особу того, хто живе в — як я назвав — Старому Світі розуму.

Більшість снів пов'язана з особистими бажаннями й інстинктивними потребами сплячого, з конфліктами, що виникають тоді, коли цим бажанням і потребам протистоять стримуюча свідомість або страх перед громадською думкою. Інформація про бажання й конфлікти передається мовою драматичних символів, і в більшості сновидінь цї символи — чорно-білі. Чому? Гадаю, відповідь полягає в тому, що для символів не важить колір. Літери, що ними ми змальовуємо троянду, не мусять бути червоними, веселку ми можемо описати чорнильними знаками на білому папері. Підручники ілюстровані малюнками й тонованими гравюрами, однак такі незафарбовані образи та діаграми ефективно доносять інформацію.

Що добре для свідомості, яка не спить, не менш добре і для індивідуальної підсвідомості, яка вміє самовиражатися шляхом незабарвлених символів. Колір постає своєрідним пробним каменем реальності. Те, що реальне,— сповнене кольору, а те, що створюють, народжуючи символи, інтелект та уява,— безбарвне. Що ж до сновидінь, які насправді не існують, а породжуються індивідуальною підсвідомістю, то вони переважно чорно-білі.