Брама сприйняття

Олдос Гакслі

ОЛДОС ГАКСЛІ

БРАМА СПРИЙНЯТТЯ

Присвячується М.

Якби очистити браму сприйняття

людині відкрилося б усе до кінця

Вільям Блейк

Брама сприйняття

У 1886 році німецький фармаколог Людвіг Левін опублікував перше систематичне до­слідження кактуса, що згодом був названий його ім'ям. Anhalonium Levinii виявився від­криттям для науки. А для первісної релігії та індіанців Мексики й Південно-Західної Аме­рики він був супутником з давніх-давен. За словами одного з перших іспанських прибульців до Нового Світу, "індіанці жували корінь, який називали пейотлем і якому поклонялися як божеству".

Чому вони вбачали в цьому корені божество, стало зрозуміло, коли такі відомі психологи, як Йєнш, Елліс і Вейр Мітчел почали експеримен­тувати з мескаліном, активним елементом пейотля. Ні, вчені не скотилися до ідолопок­лонства, але одностайно визнали мескалін унікальним з-поміж наркотичних засобів. Ужи­ваний у відповідних дозах, мескалін глибше впливає на свідомість, залишаючись при цьому менш токсичним за будь-який інший препарат такого типу.

З часів Левіна і Хейвлока Елліса дослідження мескаліну проводилися спорадично. Хіміки так і не виділили чистий алкалоїд, одначе навчилися синтезувати його, щоб не залежати від рідких і нерегулярних урожаїв пустельного кактуса. Психіатри випробовували на собі дію мескаліну, плекаючи надію краще й безпосередніше розіб­ратися в процесах, що відбуваються в мозку пацієнта. На жаль, розглядаючи обмежені проблеми в занадто звужених умовах, психо­логи зуміли встановити й каталогізувати лише деякі дивовижні якості наркотичної речовини. Невропатологи й фізіологи з'ясували трохи про механізм впливу мескаліну на центральну нервову систему. Зрештою, один професійний філософ вжив мескалін, щоб з його допомогою пролити світло на такі стародавні й нерозв'язні питання, як місце розуму в природі й зв'язок між розумом і свідомістю.

Так ішлося, доки два-три роки тому не був відкритий новий і, мабуть, дуже важливий феномен[1]. Насправді з ним стикалися протягом кількох десятиліть, одначе, як це трапляється, не помічали, доки молодого англійського пси­хіатра, що тепер працює в Канаді, вразила схожість хімічного складу мескаліну та адрена­ліну. Наступні дослідження показали, що структурний біохімічний зв'язок з обома речо­винами має лісергічна кислота, якнайдужчий галюциноген, що його видобувають з ріжків. Після цього було зроблено відкриття, що адренохром, продукт розпаду адреналіну, може викликати багато симптомів мескалінової інток­сикації. Але адренохром, швидше за все, утворюється довільно в людському тілі. Іншими словами, кожен із нас здатний виробити хімічну речовину, найдрібніші дози якої, як відомо, спричиняють глибокі зміни в свідомості. Деякі з цих змін нагадують ті, що відбуваються при найтиповішій хворобі XX століття — шизофре­нії. Чи не пояснюється розумовий розлад хімічними порушеннями? А хімічні порушення, в свою чергу, чи не пояснюються психологічним дискомфортом, що впливає на надниркові залози? Стверджувати так було б завчасно і нерозважливо. Можна лише казати про відкриття однієї з першопричин. Разом із тим тривають систематичні пошуки "ключа" до розгадки, "детективи" — біохіміки, психіатри, психологи — провадять розслідування.

Завдяки низці щасливих, як для мене особисто, обставин навесні 1953 року я виявився причетним до цього розслідування. Один із "детективів" приїхав у справах до Каліфорнії. Психологічного матеріалу в розпорядженні вченого, незважаючи на триваюче протягом семи-десяти років дослідження мескаліну, ви­явилося до кумедного обмаль, і він прагнув його розширити. Я саме опинився в скрутному фінансовому становищі і, зрозуміло, жадав виступити в ролі "піддослідного кролика". Ось так сталося, що ясним травневим ранком я прийняв чотири десятих грама мескаліну, розчиненого в півсклянці води, й сів, чекаючи наслідків.

Ми проводимо життя разом, діємо спільно і взаємопов'язані одне з одним; але завжди і за всіх обставин залишаємося наодинці із собою. Мученики входять на арену, тримаючись за руки, але тортури зазнають кожен наодинці. Коханці несамовито прагнуть злити в обіймах свої відокремлені поривання почуттів в єдине самопіднесення — марно. За самою своєю при­родою кожен утілений дух приречений страж­дати й радіти на самоті. Відчуття, почуття, передчуття, фантазії — все це особисте й непередаване — хіба лише за допомогою символів чи якогось посередника. Ми можемо зібрати інформацію про пережиті враження, але ніколи не зможемо зафіксувати самого враження. Від родини до нації кожна людська група — це суспільство острівних світів.

Більшість острівних світів досить подібні, що сприяє їхньому внутрішньому взаєморозумінню і навіть співпереживанню — "співчуттю". А от­же, пам'ятаючи про власні нестатки й прини­ження, ми можемо поспівчувати іншим, що опинилися в такому самому становищі, можемо поставити себе на їхнє місце (зрозуміло, завжди в певному Піквікському смислі). Проте в окре­мих випадках зв'язок між світами недостатній чи взагалі відсутній. Кожен розум — окремий простір, а простори, заселені душевнохворими чи дуже талановитими людьми, такою мірою відрізняються від просторів, в яких мешкають звичайні чоловіки й жінки, що між ними нема спільної пам'яті, а якщо й існує, то такою мірою мізерна, що не може служити основою для розуміння чи співчуття. Мовлені слова нездатні щось пояснити. Речі й події, що передаються символами, належать до взаємовиключних сфер досвіду.

Вміння бачити себе такими, якими бачать нас навколишні — безцінний дар. Та не менш важлива здатність й інших бачити такими, якими вони самі себе уявляють. Однак як бути, якщо вони належать до іншої породи чи мешкають в діаметрально протилежному світі? Як може, скажімо, здорова людина дізнатися про почуття, що їх насправді переживають душевнохворі? Чи в який спосіб ми можемо, якщо не народилися провидцями, медіумами чи музичними геніями, проникнути у світи, в яких жили Блейк, Сведенборг чи Себастьян Бах? І, нарешті, як може людина яскраво вираженого ектоморфного та інтелектуального типу хоч якоюсь мірою поставити себе на місце того, хто належить до ендоморфного та вісцерального типу, або, за винятком певних усталених областей, спізнати почуття того, хто живе за принципами мезоморфного та соматичного типу? Гадаю, що для заповзятого біхевіориста такі питання позбавлені сенсу. Одначе тих, хто вірить у теоретичну обумовленість практики — тобто, в те, що для переживання важливий як внутрішній, так і зовнішній світи,— поставлені питання дуже хвилюють, тим більш, що одні з них цілковито нерозв'язні, інші ж — вирі­шуються лише за виняткових обставин недо­ступними для більшості методами. А отже, майже безперечно те, що я ніколи не дізнаюся, які почуття відчували сер Джон Фальстаф чи Джо Луї[2]. З другого боку, я завжди вважав, що з допомогою, скажімо, гіпнозу, самогіпнозу — шляхом систематичних медитацій — або відпо­відного наркотику зумів би такою мірою змінити звичний образ мислення, щоб внутрішньо зві­дати те, про що розповідали провидці, медіуми й навіть містики.

загрузка...

Відштовхуючись від прочитаного про відчут­тя, які викликає мескалін, я наперед зробив висновок, що хоча б на кілька годин наркотик укине мене в той внутрішній стан, що його змалювали Блейк і А. Е[3]. Однак очікуваного не сталося. Я гадав, що лежатиму із заплющеними очима, занурений у видіння різноколірних геометричних конструкцій, рухомих споруд, неймовірно красивих і всіяних коштовностями, ландшафтів з героїчними постатями на їхньому тлі, символічних драм з постійно вислизаючою кінцевою розгадкою. Але, як з'ясувалося, я не врахував особливостей власного розумового складу, даних свого характеру, виховання й звичок.

Скільки я себе пам'ятаю, був і залишаюся поганим візіонером. Слова, навіть багатозначні слова поетів не пробуджують видінь у моїй голові. Гіпногогічні образи не виникають у мене й на межі сну. Коли я про щось згадую, то пам'ять не відтворює виразно видимі події чи предмети. Зусиллям волі я можу викликати в уяві невиразний образ учорашньої події, картину Лугарно з іще не зруйнованими мос­тами або вигляд Байсуотер-роуд, коли по ній їздили лише зелені й маленькі омнібуси, що їх тягли старезні шкапи із швидкістю три з поло­виною милі на годину. Однак усі ці образи майже нереальні й цілковито несамостійні. Вони так само пов'язані з реально сприйманими об'єктами, як гомерівські привиди з живими людьми, що зазирнули в їхнє царство тіней. Лише при високій температурі мої мислені образи отримували незалежне життя. Тим, у кого розвинута здатність до візіонерства, мій внутрішній світ має видатися навдивовиж одно­манітним, обмеженим і нудним. І ось саме цей світ — поганенький, але власний — я прагнув трансформувати у щось цілковито інше.

Зміна, що насправді відбулася в тому світі, аж ніякою мірою не була революційною. Через півгодини після прийняття наркотика я побачив повільний танець золотавих вогників. Затим постали розкішні червоні поверхні, що здійма­лися й розходилися від яскравих згустків енергії, які, вібруючи, постійно змінювали свої контури. Потім, заплющивши очі, я відкрив сукупність сірих структур, серед яких рясніли блакитнуваті кулі, що, з'явившись, могли без­шумно ковзнути геть і щезнути з поля зору. Однак при цьому не було ні облич, ні контурів людей чи тварин. Я не бачив ні ландшафтів, ні неосяжних просторів, ні чарівного зростання і метаморфоз споруд, нічого, що віддалено нагадувало б драму чи притчу. Інший світ, куди я потрапив з допомогою мескаліну, не був світом видінь; він існував довкола мене, і я міг його спостерігати. Об'єктивний факт зазнав глибокої зміни. А те, що сталося з моїм суб'єктивним світом, було відносно незначним.

Я прийняв таблетку об одинадцятій ранку. Через півгодини я сидів у своєму кабінеті, уважно розглядаючи маленьку скляну вазу. В ній стояли всього три квітки — розгорнута красуня португальська троянда, червоний бутон з теплішим, вогненним відтінком в основі кожної пелюстки; велика червоно-кремова гвоз­дика і блідо-пурпуровий на кінці обламаної квітконіжки ірис, з відверто геральдичним кольором. Їхні випадкові й летючі тонкі пахощі порушували всі правила традиційного хорошого смаку.

1 2 3 4 5 6 7