Три вдови

Шолом Алейхем

ТРИ ВДОВИ

Розповідь старого парубка-мізантропа

--------------------------------------

I. ВДОВА НОМЕР ОДИН

Ой помиляєтесь, пане мій. Не всі старі діви нещасні, — не всі старі парубки-егоїсти. Сидячи тут у кабінеті з цигаркою в зубах і з книжкою в руках, вам здається, що знаєте геть-чисто все, проникли глибоко в людську душу і вже розв'язали всі проблеми. А до того ще, коли вам пощастило і ви собі винайшли глибокодумне слово "психологія" — пс! Хто з вами може рівнятися! Така річ — пси-хо-логія!.. Знаєте, що означає психологія? Це — петрушка. Вона має гарний вигляд, приємний запах, і коли посипати нею страву, буде дуже смачно. Але спробуйте жувати петрушку! Не хочете? То чого ж ви мені торочите про психологію? Коли кортить знати справжню психологію, сідайте і вислухайте уважно, що вам розповідають, — лише тоді зможете висловити свою думку, звідки береться лихо і де прихований егоїзм.

Ось я старий парубок і старим парубком помру. Чому? О! Бачите, якщо ви питаєте-чому і хочете мене вислухати, то це справжня психологія! Головне те, щоб ви мене не перебивали різними запитаннями — як, і що, і коли — я не люблю, коли мене перебивають на слові. Я трохи, це ви знаєте, примхливий споконвіку, а останнім часом у мене ще розгулялися нерви. Я не божевільний, крий боже, не лякайтеся! Божевілля пасує вам: ви маєте дружину. А мені не можна Я мушу маги ясну голову. Я мушу бути здоровий. З цим ви теж погодитесь. Одним словом, запитань мені не ставте. Коли я вам усе розповім і щось буде вам незрозуміле, тоді можете на мене нарікати. Ну, все? Тоді сідайте отут на моє місце, а я сяду, вибачайте, у вашу гойдалку. Я теж люблю, щоб було м'яко і зручно. До речі, для вас буде тут краще, не заснете...

Отже, переходжу одразу до діла. Я не люблю передмов, зайвих слів. Звуть її Пая, а прозивали "молода вдова". Чому? От починається — чому! Як ви не розумієте? Її звали "молодою вдовою" тому, що вона була молода і вдова. Уявіть собі, я був молодший від неї. Наскільки молодший? Що вам до того? Кажу — молодший, значить, молодший. Одно слово, знайшлися люди з довгими язиками, які казали: оскільки я парубок, а вона молода вдова... Розумієте?.. Дехто мене навіть поздоровляв, зичив, щоб це було в щасливий час. Можете мені повірити, а коли не хочете мені вірити — я не помру з досади. Мені не треба перед вами вихвалятися. Я був для неї така ж пара, як ви для мене пара. Нічого, просто добрі приятелі, любилися. Та й ще тут дивного? Я ще був знайомий з її чоловіком. Не тільки знайомий, а навіть приятель. Тобто я вам не скажу, що ми були друзями, я кажу, що ми приятелювали. Це дві зовсім різні речі: можна приятелювати і не бути друзями і, навпаки, можна бути найщирішими друзями і не приятелювати. Так я думаю. Вашою думкою я не цікавлюся!

Ми з її чоловіком добре приятелювали, грали в преферанс, інколи у шахи. Кажуть, що я знаменитий шахіст. Я не вихваляюсь перед вами! Можливо, що є шахісти кращі за мене. Я вам кажу тільки те, що інші кажуть... Був він, чоловік її, молодий, здібний, освічений, добре освічений, хоча й автодидакт, самотужки дійшов усього — без гімназій, без університетів, без дипломів. Я вам ламаного гроша не дам за всі дипломи. Що? Не хочете? Як собі хочете. Я не люблю переспорювати інших! І багатий він був, дуже багатий. Хоч не знаю, кого ви вважаєте багатим. У нас, коли хто має свій будинок, своє господарство, свій фаетончик, щоб виїжджати до міста, а крім того — гарні діла, його вважають багатим. Ми не робимо шелесту! Шарварку! Не заносимся високо! Ми посуваємося ступою. Отже, він мав діла і добре жив. Було дуже приємно до них заходити. Коли б ви не прийшли, вас охоче приймуть. Не так, як у інших, що коли вперше приходите, вони не знають, де вас посадити. Удруге — вже трохи холодніше. Утретє вас приймають так холодно, що ви застуджуєтесь... Нічого всміхатись: я цим не натякаю, боронь боже, на знайомих... Зайдете туди, вас не відпустять, не нагодувавши і не напоївши, і поводяться з вами, як із рідним. Чого вам більше? Коли відривався, пробачте, ґудзик від жилетки, його пришивали тієї ж хвилини! Смієтесь? Вам це видається дурницею. Що таке ґудзик? Ґудзик, любий друже, для нашого брата, холостяка, це — велике діло! Ціла подія! Через ґудзик трапилася одного разу погана історія. Парубок прийшов на оглядини до дівчини, а там, регочучи, йому сказали, що в нього немає ґудзика. Він повернувся додому і повісився... Але я на цьому не спиняюся, не люблю плутати одне з одним... Жили вони між собою, цей чоловік і жінка, справді, мов ті голубки. Шанували одне одного куди більше, ніж багато теперішніх дуже поважних людей. Я цим, крий боже, ні на кого не натякаю. А якщо ви іншої думки, це теж мене не обходить... Я продовжую розповідь.

Одного разу Паїн чоловік Пиня — так його звали, — приїхав додому, зліг на п'ять днів, а на шостий день немає Пині! Що? Як? Не питайте! Карбункул був у нього в горлі, його треба було різати — і не різали. Чому? Тому, що на світі є лікарі! Двох лікарів привіз я до нього, і вони почали сперечатися між собою: цей каже різати, а цей каже не різати! Тимчасом хворий помер. А що ви думаєте? Можете пишатися вашими лікарями. Якби я перерахував вам людей, яких вони відпровадили на той світ, ви б волосся на собі рвали! Мою рідну сестру вони отруїли! Як, думаєте, отруїли? Взяли і дали їй отруту? Я не божевільний і не буду вам розказувати байки! Отруїли — це означає — дали не те, що слід. Якби вони їй давали вчасно хінін, вона, можливо, вижила б... Не турбуйтеся, я знаю, на чому зупинився. Отже, ми втратили мого друга Пиню. Ну що ж, описати вам, який це був для мене удар? Брата, батька так не жаль! Легко сказати — Пиня! Просто частину мого життя він з собою забрав. Таке горе, такий жаль! А сльози вдови, що залишилася з маленькою дитиною на руках! Розочка, золото — не дитина, єдина втіха наша. Якби не Розочка, не знаю, чи ми пережили б, — і Пая, і я! Я не якась баба, і не рідна мати Розочці, щоб сісти тут перед вами вихваляти її. Але коли кажу вам, що це була чудова дитина — можете мені повірити на слово! То була картинка, копія двох дуже вродливих людей. Не знаю, хто з них обох був кращий — він чи вона. Пиня був гарний, Пая була чарівна. Очі дитина успадкувала від батька — у Пині були сині очі. Любили ми дитину обоє, але не знаю, хто з нас любив більше:

вона чи я? Скажете, це неможливо-вона мати, а я чужий. Це не доказ. Ви повинні заглянути трохи глибше: моя прихильність до цієї родини, уболівання за вдову і любов до безневинної сирітки, принадність дитини і те, що сам я одинокий, як дерево, — все це, коли ви зберете докупи, дасть те, що ви звете психологією. Не петрушка, а чиста, справжня психологія.

А може, скажете, це тому, що я любив її матір? Не відрікаюсь, я її дуже любив. Знаєте, як любив? Просто вмирав за нею, божеволів від кохання! Але щоб вона здогадалася-дзуськи! Цілі ночі я не спав, лежав і думав: як їй освідчитись? Підводився вранці з наміром піти й сказати їй: "Знаєте, Пайо, так і так, а далі-як хочете". А як прийду — бракує слів! Скажете, що я боягуз? Кажіть собі, що хочете, мене цє не обходить. Але ви трохи глибше продумайте становище — Пиня був мій справжній друг, я його любив більш, як рідного брата Ви, може, спитаєте: "А Пая? Ви ж допіру сказали, що вмираєте за нею?" На це я вам відповім: "Саме тому, що я люблю її, що вмираю за нею, що божеволію від кохання, саме тому не можу!" Але боюся, що ви мене не зрозумієте. Якби я вам сказав — психологія, ви б зрозуміли, а коли вам розказують від щирого серця те, що без фокусів, — воно здається чудним. Та мені байдуже Думайте собі, як хочете. Я роблю своє, розповідаю далі.

Дитина зростала. Це тільки говориться так — "зростала". Дитина росте, дерево росте, і редька теж росте. Зростання буває різне. Поки побачиш, що дитина сидить, стоїть, ходить, бігає, говорить! А коли вона вже сидить, стоїть, ходить, бігає, говорить, — то це, думаєте, все? Не хочу перераховувати вам: віспа, кір, зубки і так далі. Я не баба і такими дурницями не буду вам морочити голову. І дотепів дитини я вам теж не розповідатиму. Вона росла, і виросла, і розцвіла — "як ніжна троянда", сказав би я, якби хотів висловлюватися мовою ваших романістів, що знаються на розцвітанні троянди так само, як турок знається на наших молитвах. Великі мастаки сидіти, простягши ноги до вогню, і описувати природу, зелений ліс, шумливе море, піщані береги, позаторішній сніг і вчорашнє сонце! Терпіти не можу їх з оцими їхніми описами, що аж верне від них! Я їх не читаю! Коли беру книгу і помічаю, що сонце сяяло, місяць прогулювався, повітря було запашне, пташки щебетали, я шпурляю книжку об землю! Смієтесь? Кажете, що я божевільний? Нехай божевільний! Але більше нічого?..

Отже, вона виросла, оця Роза, і її виховали як слід, як личить у такому інтелігентному домі. Трохи доглядала сама мати за її освітою, а трохи пильнував я, і не трохи, а багато, можна сказати, весь свій час я віддавав дитині, дбав, щоб дитина мала найкращих учителів, щоб дитина не спізнювалась до гімназії, щоб дитина грала на піаніно, щоб дитина йшла танцювати, — скрізь був я, тільки я. А то хто ж? І вдовині діла так само вів я! А то її пустили б з торбою наші людці. У неї і так чимало забрали... Я сам з ними мало зустрічався у справах. Ви ж знаєте, я собі маю свої будинки, крамниці, що дають мені великий прибуток, і все. Проте і я зазнаю багато горя щороку, коли доводиться складати контракти, ремонтувати будинки, збирати квартирну плату...

Отже, на чому ми спинились? Скоро тільки мій Пиня помер, і Пая лишилася вдовою, одразу ж до неї кинулись оті гарні людці, добродійники, радники і почали розбирати у неї майно, хотіли за своїм звичаєм забрати в неї останню сорочку. Тут я вчасно нагодився: "Дітоньки — зась!" І всі справи взяв у свої руки. Вона навіть хотіла, щоб я пристав у компаньйони, але я сказав: "Ні! Я моїх будинків не продам і голови собі не запаморочу". А вона каже: "Необов'язково продавати будинки, можете бути так компаньйоном". Як ви гадаєте, що я відповів на це? Я відповів, щоб мені такого більше не пропонували, бо це мене дратує.