Мандрівні зірки

Частина перша

АКТОРИ

Розділ 1

ВИЛЕТІЛА ПТАШКА

В неділю рано — було це наприкінці літа — канториха1 Лея раніш від усіх прокинулася в хаті. Вона згадала, що сьогодні неділя, базарний день. Глянувши у вікно й побачивши, що сонце вже підбилося височенько, вона скрикнула: "Ой, грім мене вдарив!" — швиденько зодяглась, плеснула водою на пальці, похапцем пробурмотіла ранкову молитву й, схопивши кошика, прожогом вискочила з хати, неначе їй загрожувало втратити бозна-що на тому базарі.

Ранок був чудовий. Сонце поливало містечко Голе-нешті сяйвом золотого проміння. Мов риба у воді, почувала себе, опинившись на базарі, канториха Лея. А базар видався в Голенешті розкішний. Молдавани попривозили цілі купи бринзи, городини, садовини. Кукурудза, свіжі огірки, цибуля, часник та інші овочі продавалися за безцінь. Канториха Лея потроху накупила всього цього повний кошик. І риба, на її щастя, трапилась дуже дешево. Вона й гадки такої не мала — купувати рибу, але хіба втримаєшся, коли така спокуса! Щоправда, це тільки так говориться — "риба"! Дрібне риб'я, плотиця, самі кістки, нема на що глянути, але така дешева, що, слово честі, навіть соромно похвалитися перед людьми: ніхто не повірить!..

Що й казати, щасливий базар був у канторихи Леї. З єдиного карбованця, якого принесла з собою, ще й решта лишилася. А коли так, треба купити канторові гостинця — десяток свіжих яєчок... "Ісроелові буде приємно. Матиме на десять гогелів-могелів, свята ж бо наближаються,— чи бачили ви таке!.. А ще треба дочці принести цукерок. Розка любить ласощі, солодощі, марципани, ластівонько ти моя, яка то люба дитина! Дай боже, щоб я могла їй справити нові черевики, старі вже подерлися, нікуди не годяться..."

Отак розмірковуючи, канториха ще довгий час тинялася поміж крамницями, аж поки карбованець, наче сніг, розтанув під пучками. Тільки тоді вона заспокоїлась і подалася додому.

Наближаючись до хати, вона ще здалеку почула, як кантор виспівує: "Хто у во-огні, а хто-о у воді загине!.." * Такий знайомий і любий голос, що дзвенить для неї вже багато років і ніколи не набридає! Кантор Ісроел готується до новорічної відправи. Він не з тих відомих канторів, які співом у синагозі зажили світової слави, проте у себе в Голенешті Ісроел досить відомий. Містечко, будьте певні, його не проміняє на найкращого хорального кантора * і не віддасть навіть за мільйон карбованців! Але ж користі від цього не так-то й багато. Якби Ісроел не підробляв ще й вчителюванням у хедері *, довелося б покласти зуби на полицю. Щастя, що він добре знається на біблії та гебрайській мові, до того ж у нього гарне письмо, отож має з десятеро учнів — дітей найбільших містечкових багатіїв (синок багатія Вені Рафаловича — його найкращий учень). Дві професії — це вже не абищиця. Правда, часом трапляється, що, незважаючи на канторування та вчителювання, Ісроелові нічим справляти суботу. Та з голоду вже не помреш. Усе ж якось можна перемучитись...

Прийшовши з базару додому, спітніла, з повним кошиком, канториха Лея не могла збагнути: в чім річ, чому вона не бачить дочки й не чує її голосу? Вона звикла, що, приходячи додому, завжди застає свою донечку зодягнену, помиту й зачесану, звикла, що та біжить їй назустріч, кидається до кошика, шукає, нишпорить: "Мамо, що ти мені принесла?" — "Вгамуйся, річка не горить. Спершу подам тдтові склянку цикорію. Чи бачили ви таке!.."

Отак вона звикла. А тепер у хаті тиша, дивна тиша, не видно Розки й не чути її голосу, хоч двері відчинені. Невже вона ще спить?.. А кантор не перестає виспівувати, бере найтоншу октаву, з плачем у голосі: "Ох, хто у во-огні, а хто у воді!.." І ще раз: "Хто-о у во-о-огні, а хто у во-о-о-ді загине!"

Тишком, навшпиньки, зайшла Лея до хати, поставила кошик у куточку, і, щоб не заважати чоловікові, підійшла до печі, та почала розмовляти сама з собою:

— Бідна моя голівонько! Ще спить?.. Ледача дівка! За хвильку прийдуть учні до батька, а вона гола буде вештатися по хаті перед очима всіх парубків... Гадає, що маленька ще... Ісроел!.. Ісроел!.. Ні, не докличешся... Дивино, як він сьогодні з самого ранку розпалився із своїм вогнем та водою, прости господи!.. Чужий хто міг би подумати, що від того канторування ми загрібаємо золото в мішки. А тим часом Розка ходить у викривлених, стоптаних черевичках, ластівонько ти моя... Докіль це вона спатиме, лишенько! Треба розбудити дитину, чи бачили ви таке!..

На цьому слові Лея рвучко підходить до простирадла, що поділяє кімнату навпіл, якусь мить прислухається, підіймає завісу помалу, двома пальцями, вдивляється в ліжко, кидає погляд на відчинене вікно, стоїть з хвилинку, занімівши. Вона відчула, немовби хтось загилпв їй каменюкою в серце, і повернула голову до чоловіка:

— Ісроел!..

Це вибухнуло в хаті так голосно, що кантор зразу припинив співи і обернувся до дружини:

— Що таке, Леє?

— Де Розка?

— Що значить, де Розка? Хіба вона не спить?..

За півгодини все містечко вже знало про канторове горе, і люди посунули до його хати розпитувати — той входить, той виходить.

— Що чувати? Таки немає?.. Нечувана річ!.. Як воно сталося?..

Цілий ранок містечко ходором ходило, тільки й чути було: "Знаєте новину? Пропала канторова дівчина!.." — "Як то, а де вона поділася?" — "Пропала, як у воду пішла..."

А сам кантор — що з ним коїться? Не плаче й не говорить. Стоїть тільки посеред кімнати, мов кам'яне опудало, і дивиться всім у вічі. Йому, видно, відібрало мову, зовсім з глузду з'їхав... Тільки канториха бігає, як наві-жеиа, по містечку, заламує руки, рве на собі волосся, не тямиться від розпачу: "Доню моя! Дитино моя! Єдина моя втіхо в житті!.." За нею слідом ідуть жінки й чоловіки, допомагають їй шукати. Де тільки не були: за мостом, на кладовищі, в усіх бессарабських садах і коло річки — нема!

Взявши канториху під руки, її напівмертву привели додому. Там було повно людей. Хтось відслонив завісу, заглянув у ліжко, у відчинене вікно й, ні до кого не звертаючись, спитав:

— То оце сюдою вилетіла пташка?..

Коли когось спіткає велике горе, Голенешті не скупиться на жарт...

Розділ 2 ВОНА ЗОМЛІЛА

Кожне єврейське містечко, хоч яке воно бідне, мусить мати свого власного Ротшільда.

Голенештинський Ротшільд — це Беня Рафалович.

Розводитися перед вами про його велич і багатство немає потреби. Досить, на мою думку, тільки описати обід у нього. В Вені щодня сідає до столу понад двадцять чоловік: сини, дочки, зяті, невістки — всі гарні, здорові, з відгодованими обличчями. І стара мати, що похитує головою "ні-ні", і мамка — рум'яна, білолиця та дебела, як суботня хала, і парубок-касир теж таки не чужий, далекий родич. Звати цього парубка Симхе, що, як відомо, означає "радість", то його прозвали "Щастя й Радість". Не тому, що він дуже радісна істота, навпаки, саме тому, що він з природи сумний, похмурий, сонливий. З вигляду він чорнявий, вирлоокий, з блискучою шкірою. Завжди в нього нежить, а через те йому важко вимовляти "м" і "н".

З іншими членами цієї родини ми ще матимемо нагоду познайомитися. А взагалі слід сказати, що це заможна, весела, жвава сім'я, і в цьому домі люблять добре попоїсти. Там, коли наближається обідній час, починається такий шарварок, такий стукіт ложками й виделками, що оглухнути можна. На покуті, наче вельможа, сидить сам хазяїн, бессарабський єврей з чималим черевцем і з бородою, що розрослася вшир на його засмаглому обличчі й не лежить по-людському, а — хоч плач! — розхлеснулася направо й наліво.

Беня такий чоловік: як їсть, то їсть. Два діла водно раз — цього він не терпить і зовсім не хоче знати при цьому, що робиться десь-інде. Сам він не з балакучих, але коли хтось інший говорить — будь ласка, його це не обходить. Тільки вряди-годи, коли за столом зніметься надмірний галас, він гримає на горлопанів:

— Цитьте, шибеники! Дивіться краще в молитовник і пильнуйте того, що там є!..

То він мав на увазі, щоб дивилися в миску й не забували того, що їдять. Така вже в нього була звичка говорити наздогад буряків, щоб дали капусти. Приміром, кінь його мовою — "парубок", гроші — "черепки", дружина — "нещастя", син — "утіха", дочка — "пухир", хліб — "сіно", хата — "хлів" тощо. З мови Вені Рафаловича можна було б скласти цілий словник.

Останнє місце за столом займає Бенина жінка, Бейлка. Маленька, кволенька, тихенька жіночка. Її не почуєш і не помітиш. А як глянеш на неї, то неодмінно спитаєш самого себе: невже це створіння привело на світ стількох нащадків?.. Проте не турбуйтеся, ця маленька жіночка несе на собі весь тягар цілої сім'ї. Скрізь вона поспіває і за всіх уболіває серцем. їй самій нічого не треба. Головне в її житті — діти. Своїм місцем на покуті вона поступилася старій свекрусі, що похитує головою "ні-ні"... Оця старенька Бенина мати, видно, тільки для того й живе на світі, щоб нагадувати всім, що чекає на старості кожну людину. Втративши майже всі чуття, вона зберегла тільки одне — гострий зір: геть усе вона бачить раніше, ніж будь-хто інший. Ніхто, крім неї, не помітив, що за столом немає найменшого — Лейбки. Стара це помітила перша і почала своїм гострим оком оглядати всіх за столом та похитувати головою:

— Чому нема Лейбки?

Слідом за нею помітили вже й усі інші, що Лейбки нема, і почали шукати його по всіх закутках:

— Де Лейбка?

Хоч яка численна Бенина сім'я, та ще ніколи не траплялося, щоб хто з дітей вчасно не прийшов на обід. Батько розгнівався і видав наказ:

— Приведіть підсвинка з череди!

Бениною мовою це означало, щоб привели найменшого синка з хедеру. Уже доїдали останню страву — варену ку-курудзу,— коли посланець повернувся від кантора Ісроела із звісткою, що Лейбка сьогодні навіть не приходив до хедеру і що кантора з канторихою спіткало, хай нас бог боронить, нещастя: їхня донечка, одиначка, цієї ночі пропала, ніхто не знає, де вона поділася...

Ця звістка була для Рафаловичів, наче вибух бомби. Вся родина як прикипіла за столом, перезираючись одне з одним. Що в цю мить передумав кожний з них — хто його зна. Та кожний приховував свої думки. Тільки стара, яка звикла висловлювати все, що думає, голосно промовила, похитуючи при цьому головою:

— Гляньте лишень у шухляду письмового стола. Я б могла заприсягтися, що чула сьогодні опівночі, як хтось порався там потемки тоді, коли парубок (вона показала на Щастя й Радість) хропів так, що можна було мертвого збудити...

Старі люди дозволяють собі чудернацькі вибрики! Що значить: Щастя й Радість хропів? А коли муха пролетить, хіба він не почує — з таким чуйним сном, як у нього?! Проте заспаний касир мусив не полінуватись і підвестися з місця.