Хлопчик Мотл

Шолом-Алейхем

Шолом Алейхем

Хлопчик Мотл

Повість

Переклад Єфраїма Райцина

Частина перша

І. СЬОГОДНІ СВЯТО — НЕ МОЖНА ПЛАКАТИ

1

Іду з вами в заклад на скільки хочете, що ніхто в світі не тішився так теплим, ясним днем після пасхи, як я, Мотл, хлопчик контора * Пейсі, і сусідова теличка, яку звуть Миня (це я, Мотл, так її прозвав).

Обоє разом відчули ми першого теплого післяпасхального дня перше проміння теплого сонця, обоє разом відчули запах першої зеленої травички, що вибивається з щойно звільненої від снігу землі, і обоє разом вилізли ми з похмурої тісняви, щоб зустріти перший любий, ясний, теплий весняний світанок. Я, Мотл, хлопчик кантора Пейсі, вихопився з холодного, вогкого льоху, що тхне квасним тістом і ліками з аптеки. А Миню, сусідову теличку, випустили з іще гіршого багнища: з маленького, темного, закаляного, запаскудженого хлівця з покривленими дірявими стінками, крізь які взимку вітер вдуває сніг, а влітку захлюпує дощ.

Вихопившись на божий вільний, ясний світ, ми обоє, я і Миня, з вдячності до природи, почали виявляти нашу радість. Я, хлопчик кантора Пейсі, підняв обидві руки вгору, розкрив рота і ввібрав у себе стільки свіжого, теплого повітря, скільки було моїх сил. Мені здалося, що я росту вгору, і мене тягне ген-ген туди, в глибоке-глибоке синє небо, де линуть димчасті, легкі хмарки, туди, де білі пташки пірнають, то з'являючись, то зникаючи, щебечуть і цвірінькають. І з моїх переповнених грудей мимохіть виривається якийсь спів, ще кращий, ніж той, що ми спільно з батьком співали у свято перед амвоном, спів без слів, без нот, без будь-якої мелодії, схожий на спів водоспаду, бурхливих хвиль, схожий на "Пісню пісень" *.

Мене охоплює якесь нелюдське піднесення, небесне натхнення: "Ой тату І Ой батечку! Ой-ой любий бо-оже!!!"

Отак виявляв своє захоплення першим весняним днем хлопчик кантора Пейсі. Зовсім інакше виявляла це Миня, сусідова теличка.

Миня, сусідова теличка, спочатку ткнула чорну вогку морду в сміття, тричі копнула передньою ніжкою землю під собою, задерла хвіст, потім підстрибнула на всіх чотирьох і глухо замукала: "Му!" Оце "му" видалося мені таким кумедним, що я не міг не засміятися і не скопіювати оце "му" на такий самий манір, як Миня. Мині це, видно, сподобалось, бо, недовго думаючи, теличка повторила те саме ще раз, на той самий манір і з тим самим підстрибуванням. Само собою зрозуміло, що я негайно знову скопіював її до найменших подробиць — голосом і підстрибуванням. Отак кілька разів: я — стриб, теличка — стриб, теличка — "му", я — "му". Хто зна, докіль тривала б ця забава, якби не потиличник ззаду від мого старшого брата Елі, та ще всією п'ятірнею:

— А згорів би ти! Парубчині мало не дев'ять років, а він танцює з телятком!.. До хати йди, гультяю!.. Тато тобі вже задасть бобу!..

2

Дурниці! Тато мені нічого не "задасть". Тато хворіє. Він не молиться перед амвоном ще з осінніх свят. Цілі ночі він кашляє. До нас ходить чорнявий лікар, опасистий, з чорними вусами і сміхотливими очима — веселий лікар. Мене він прозиває "пузань" і дає мені щигля у животик. Він щоразу наказує мамі, щоб мене не годували картоплею і щоб хворому давали тільки бульйон і молоко, молоко і бульйон. Мама щоразу вислуховує його, а коли він іде геть, ховає обличчя у фартух, і плечі трусяться в неї... Потім вона витирає очі, відкликає мого старшого брата Елю набік, і вони перешіптуються нишком. Про що вони говорять — не знаю. Але мені здається, що вони сваряться. Мама посилає його кудись, а він не хоче йти. Він каже їй:

— Ніж запобігати їхньої ласки, я краще крізь землю провалюсь. Краще мені померти ще сьогодні!..

— Відкуси собі язика, шибенику, що ти вигадуєш?

Так тишком відповідає йому мама, зціплює зуби, відмахується від нього обома руками,— вона, здається, ладна пошматувати його. Проте вона одразу лагідніє і звертається до нього:

— Що ж мені робити, сину мій, шкода тата. Треба ж ного рятувати!..

— Тоді продамо що-небудь,— відповідає мій брат Еля і зиркає на скляну шафу. Мама теж дивиться на цю саму шафу, витирає очі й каже тихо:

— Що ж я продам? Душу? Вже нема чого продавати. Хіба що порожню шафу?

— А чом ні? — каже їй мій брат Еля.

— Розбійнику! — гримає на нього мама, і очі в неї стають червоні.— Звідки взялись у мене такі діти — розбійники?!

Мама обурюється, лютує, нарешті витирає очі й одразу ж лагідніє. Так само було з книжками, із срібною облямівкою, що на татовому талесі *, з двома позолоченими келихами, з її шовковою сукнею і з усіма іншими речами, що їх поспродувано у нас поодинці, кожного разу іншому покупцеві.

Книжки закупив книгоноша Міхл з рідкою борідкою, яку він весь час чухає. Мій брат Еля, бідолаха, тричі ходив до нього, поки привів його. Мама аж засяяла, побачивши його, і на мигах наказала розмовляти тихо, щоб тато не почув. Міхл зрозумів, задер голову до полиці і, чухаючи борідку, проказав:

— Ану покажіть, що там є у вас.

Мама моргнула до мене, щоб я скочив на стіл і подав книжки. Двічі повторювати мені не треба. Я скочив на стіл у такому захопленні, що простягся на ввесь зріст, та ще дістав прочуханку від мого брата Елі, щоб я не стрибав, як навіжений. Мій брат Еля своєю власною персоною поліз на стіл і подав Міхлу всі книжки. Міхл однією рукою гортав книжки, другою чухав собі борідку і знаходив дефекти. Кожна книжка має свій дефект: там оправа погана, тут корінець подертий, а ця книжка взагалі не книжка. Коли Міхл нарешті добре оглянув усі книжки з усіма оправами, з усіма корінцями, він почухав борідку і сказав:

— Якби у вас був мішнаес *, усі томи, я б, може, купив. Мама стала біла як крейда, а мій брат Еля, навпаки,

почервонів як жар. Він напався на книгоношу:

— Ви ж могли одразу сказати, що купуєте тільки міш-наес! Чого ж ви прийшли в'їдатися в печінки і голову морочити?

— Тихше, не галасуй! — благає його мама, а з другої кімнати, де тато лежить, чути хрипкий голос:

— Хто там?

— Нікого нема! — відповідає йому мати і посилає мого брата Елю до хворого, а сама продовжує торг з книгоношею Міхлом, спродує йому книжки, видно, дуже дешево, бо коли мій брат Еля виходить з татової світлиці і запитує в неї: "Скільки?" — вона відштовхує його і каже: "Це не твоє діло!" А Міхл хапає книжки швидко-швидко, запаковує їх у мішок і враз зникає.

3

З усіх речей, які ми поспродували з хати, жодна не завдала мені такої втіхи, як скляна шафа.

Щоправда, коли довелося відпорювати срібну облямівку з татового талеса, мені теж було весело. По-перше, цікаво було дивитись, як торгувалися з канительником Йоселем, блідим євреєм з червоною плямою на обличчі. Йосел тричі залишав хату, аж поки домігся свого. Потім, поклавши ногу на ногу, Йосел сів перед вікном з татовим талесом, витяг маленького ножика з жовтою колодкою з оленячого рогу, зігнув середній палець і почав відпорювати облямівку так майстерно, що коли б я вмів так відпорювати облямівки, я б, здається, був найщасливішою людиною на світі! А все-таки подивилися б ви тоді на мою маму, як вона зарюмала! Навіть мій брат Еля,— а він уже парубок,— теж дивно якось повернувся лицем до дверей, нібито сякаючи носа одним пальцем, скривив обличчя і чудернацьки верескнув, витираючи очі полою.

— Що там таке? — запитує тато з своєї світлиці.

— Нічого! — відповідає йому мама і витирає червоні очі, а нижня губа і все її обличчя тремтить так, що треба бути залізним, щоб не луснути від сміху.

Але куди веселіше було, коли дійшло до скляної шафи.

По-перше, як то її заберуть? Мені завжди здавалось, що наша скляна шафа зрослась із стіною,— як же її візьмуть? По-друге, де мама замикатиме хліб, калачі, тарілки, одов'яні дожки і виделки (у нас були також дві срібні ложки і одна срібна виделка, та мама їх уже давно продала!) і де ми держатимемо на пасху мацу? Усе це спадало мені на думку, коли столяр Нахмен стояв і міряв шафу брудною рукою з червоним нігтем на великому пальці. Він доводив, що шафа не пролізе у двері. Погляньте самі: ось вам ширина шафи, а ось двері — ніколи в світі вона не пролізе!

— Як же вона влізла? — запитує в нього мій брат Еля.

— Піди спитай у неї,— відповідає йому сердито Нахмен.— Хіба я знаю, як вона влізла? її внесли, от вона й влізла!..

Була хвилина, коли я дуже непокоївся за шафу. Тобто я гадав, що вона залишиться у нас. Але через деякий час столяр Нахмен прийшов із своїми обома синами, теж столярами, а вони як взялися й потягли нашу скляну шафу, просто-таки мов той чорт цигана. Попереду йшов Нахмен, за ним обидва сини, позаду — я. Батько їх командував: "Коші, убік! Мендл, праворуч! Копл, не поспішай! Мендл, тримай!.." Я їм допомагав хекати. Мати і брат Еля не хотіли допомагати. Вони стояли, дивились на спорожнілу стіну, вкриту павутинням, і плакали... Комедія з ними — вони тільки те й роблять, що плачуть!.. Раптом — трісь! Саме біля дверей луснуло скло, і столяр з синами почали сваритися, звертати один на одного провину: "Ворухнувся, як ведмідь!", "Слонячі ноги!", "Поперла його нечиста сила!", "Голову зламав би тобі, сто сот чортів!.."

— Що там таке? — чути хрипкий голос із світлиці.

— Нічого! — відповідає мама і витирає очі.

4

Найбільша радість була у мене, коли черга дійшла до Елиного "дивана" і до мого ліжка. "Диван" мого брата Елі був раніш канапкою, на якій ми всі сиділи. Але відколи мій брат Еля став нареченим і почав спати на канапі, а я на його ліжку, канапа перетворилась на "диван". Раніш, у добрі часи, коли тато був здоровий і співав у м'ясницькій синагозі, маючи чотирьох півчих, канапа була з пружинами. Тепер ці пружини вже мої. Я робив з ними найцікавіші фокуси: покалічив руки, мало не виколов собі ока, одного разу надягнув їх собі на шию, і ще хвилина — був би задушився. Аж поки мій брат Еля добре відлупцював мене, закинув пружини на горище і сховав драбину.

Купила канапу і ліжко перекупка Хана. Перше ніж Хана остаточно вирішила купити ці меблі, мама не дозволяла їй заглядати всередину канапи: "Оте, що бачите, можете купити, роздивлятися нема чого!" Але коли Хана сторгувалась і дала завдаток, вона підійшла до канапи і до ліжка, підняла постіль, поволі заглянула в усі потаємні місця і дуже при цьому плювалася. Мама була ображена цим плюванням, хотіла повернути завдаток, але втрутився мій брат Еля:

— Куплено — пропало!

Постеливши на долівці, ми простяглись удвох — я і мій брат Еля,— наче графи, вкрились удвох однією ковдрою (його ковдру вже продали), і мені було дуже приємно почути від мого старшого брата, що спати на підлозі зовсім не так погано.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...