Сендер Бланк та його сімейка

Шолом-Алейхем

Сендер Бланк та його сімейка

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Завісу піднято — і комедія починається

Біля великого двоповерхового будинку на найкращій вулиці міста Н. (до такого початку вдаються всі романісти, так само розпочинаю і я) цілісінький ранок сновигають, то під'їжджаючи, то від'їжджаючи, фаетони і дрожки, щоразу з новими пасажирами; всі пасажири розплачуються з візниками щедро, не торгуючись.

Опріч цих безнастанних відвідувачів, тут уже двічі побував доктор Клугер, і тільки-но він виходив звідти, слідом за ним йшли кілька молодих мужчин і жінок і, провівши його до тротуару, довго про щось із ним говорили, а одна з жінок, наймолодша, раз у раз прикладала сліпучо-білого носовичка до очей та ще й сякалася так завзято, наче сподівалась саме в цей спосіб позбутись усіх своїх прикрощів. Доктор Клугер всіляко заспокоював її; він наговорив стривоженій жінці повний міх красивих слів, які, на мою думку, навряд чи міг хтось второпати, бо доктор Клугер полюбляв пересипати свою мову безліччю пишних слів, ба навіть медичних термінів.

— Заспокойтеся, мадам Земель, отямтеся! Не забувайте, що у вас є дітки, ви молода мати,— що ви собі думаєте? Будьте спокійні: ваш батько, дасть бог, видужає. Щоправда, він ще повинен перебути дуже тяжку кризу, але ж людська натура — це кремінь. Ви чули, мабуть, таку приказку: "Людина слабша за соломинку, проте міцніша за крицю". Гарна приказка, їй-право, розумна приказка! Ми повинні бути готові до всього, як сказав видатний мудрець: "Сі віз пацем, пара беллюм". Нашою мовою це означає: коли хочеш миру, готуйся до війни... Розумієте, мої милі дами? Адьє! Через дві години я приїду знову...

— Ой мамо! Ви розумієте, що доктор каже? Він каже, що треба бути напоготові, треба всього сподіватись, ви розумієте, мамо?

— Ой, я не знаю! Знаю лише, що я нещасна, самотня і нещасна! Горенько моє! Бідолашні літа мої молодії!

Автор щиро признається, що смерть багатія справляє на нього значно більше враження, аніж смерть, приміром, якогось там харпака, а втім, він ще досі сам неспроможний втямити, чим це пояснюється: хіба ж харпак не така сама людина, як багатій? Чому, коли шамес, подзенькуючи карнавкою і приказуючи: "Добродійність — це спасіння душі", сповіщає про смерть кравця Йосла або шевця Терпіла,— ми лишаємось байдужісінькі? Але коли нам кажуть: "Ви знаєте? Реб Йоселе помер!" або "Реб Гершеле помер!",— ми підхоплюємось з місця і аж тремтимо: "Га? Що? Реб ЙоСеле? Скільки зосталося грошей? Скільки дітей ? Він, мабуть, залишив духівницю? Такі статки! Такі статки! Жаль його бідолашної жіночки!" Хіба нам спаде на думку вболівати над долею вдови кравця Йосла чи шевця Гершла? Хто це ні сіло ні впало почне підраховувати, скількох дітей вони позалишали? Де ті сироти знайдуть пристановище разом із сердешними вдовами, матерями своїми, і що чекає на них попереду?

Проте від істини не можна відступати бодай на п'ядь, а нам кортить довідатись, що саме діється в оцьому домі? Хто тут так тяжко захворів? Ми знаємо, що тут живе Сен-дер Бланк, майже найбагатший з-поміж мешканців цього міста! Тож хіба можна собі уявити, що сам Сендер хворий, та ще й так тяжко хворий? Далі чекати нам несила, і ми запрошуємо наших цікавих читачів зайти разом з нами у Сендерів дім провідати хворого. Але поки що ми па хвильку зупинимось тут, унизу, і послухаємо, яку чудову промову виголошує лакей Фройке перед цілим комітетом челяді та прикажчиків; щоправда, не дуже гарно взагалі підслухувати, а те, про що розмовляють слуги в кухні,— поготів, але скажіть самі, що може вдіяти бідолашний власник панорами, котрий хоче задовольнити всіх глядачів? Що може вдіяти сердешний автор, романіст, котрий прагне, щоб усі чисто його читачі були вдоволені? Не треба ніяковіти, найблагородніші дами! З-поміж вас є чимало таких хазяєчок, котрі не раз прикладають вухо до кухонних дверей, щоб вловити бодай якесь слово з розмови служниць; а от тещі, приміром, вже закон і звичай велить підслухувати, що там балакають про неї, про тещу, дочка із зятеньком. Ну, а невістка й собі мусить знати, чого це шушукаються свекор із свекрухою і чого переморгується зовиця із своїм чоловіком! Вуха, любі мої друзі, дав нам бог на те, щоб ми слухали все, про що говорять люди!..

— Не знаю,— каже Фройке, витираючи склянки і жуючи медяника,— не знаю, який дідько заліз у живіт нашому старому! Лежить він як колода, випроставшись, щоки надуті, пика червона, карк товстий,— хоч би мені такий. А кричить, наче сказився: "Ой, конаю! Ой, смерть моя прийшла!" Не з такою мордою кладуть у домовину, ні. А лікар напихає його усілякими рецептами, пляшечками, казна-чим! Коли б спитали моєї поради, я дав би йому склянку рицини, повний горщик сирівцю і зо три гладущики кисляку,— отоді він одразу вичуняв би! Таке черево пляшечками не вилікуєш!

— Але ж хазяйка плаче і каже, що він помирає? — обізвалася куховарка Зелда і зазирнула в піч.

— Вона каже? Плюнь їй межи очі! — сердито відповів Фройке і витягнув з кишені новий кусень медяника.— Вона нічогісінько не тямить! Це діти їй натуркали; то Ревеччині вигадки!

— Чого ти наскіпуєшся на мою мадам, Фройке? — оступилася за свою господиню молода дівчина років двадцяти, на ім'я Малка-Сосл.

— Твою мадам? — спалахнув Фройке.— Твоїй мадам давно хочеться, щоб старий дуба врізав; чому саме — це вже наше діло, а в тебе клепки бракує, щоб таке второпати! Твоя Ревекка спроможна тільки грати в карти з чужими молодиками, маючи Йосипа за ніщо, а іноді тихцем, коли ніхто не бачить, дає йому добрячого духопелу. Звідки я все це знаю,— наше діло! Вона любить батька так само, як собака кийок, і весь час дурить його. А нині, коли він занедужав, розманіжилась. Саме тепер заприятелювала з братовою; цілий день шушукається з нею, а потім наказує мені підслухувати, про що балакає Соня із свекрухою. Добра штучка твоя Ревекка, будь певна! Ми знаємо їх; ми, бач, тут також не ликом шиті!..

— Моя мадам Соня боїться її, як торішнього снігу! — озвалася чорнява Златка, Сонина покоївка.—У нас вдома...

— Твоя мадам,—перепинив її Фройке,—теж недарма сюди з'явилась: сподівається, що їй перепаде якийсь ласий шматочок; але постривайте — ф'ю!!!—Фройке протягло свиснув.— Твоя мадам до того ж охоче розпускає плітки і зводить наклепи на свою рідну сестру, щоб це їй боком вилізло! Недарма вона мучила мене протягом трьох днів і трьох ночей, щоб я геть усе розповів їй про Маркуса! Куди це він вчащає? Кому пише записочки і чого я щодня бігаю на пошту по листи? О! Твоя Соня — це ж справжній антик! Тим-то чоловік тримає її в шорах! Лише Йосип непоганий хлопець. Може, й справді з нього вийшло б щось путнє, коли б він був не такий брехун і базіка, коли б...

Фройке ще не закрив рота і. мабуть, досить довго шпетив би своїх принципалів, якби пронизливе деренчання дзвоника не перепинило його мову. Він шпурнув рушника Малці просто в обличчя і прожогом кинувся до сходів, щоб збігти на другий поверх, але остовпів з подиву, побачивши на власні очі, як дві вельмишановні дами стоять під кухонними дверима! Угледівши його, вони зразу побігли слідом за ним сходами! Нам дуже незручно писати таке, проте істина вимагає, щоб ми довели до відома наших любих читачів, що... Гвалт! Виявляється, оті дві дами — не хто інший, як високоповажана мадам Ревекка Земель і най-шановніша мадам Соня Бланк, які разом з нами чули все чисто, що говорив лакей Фройке.

загрузка...

Наші вельмишановні дами, Ревекка і Соня, біжачи нагору сходами, раптом, в одну мить, кинулися назад, униз; цим маневром вони сподівались обдурити Фройке — мовляв, допіру звільнившись, вони прямують униз, а не вгору. Чи вдався їм цей маневр, ми не знаємо достеменно, бо Фройке лише позирнув на них зловтішно, всміхнувся, стріпнув чуприною (треба сказати, що в домі Сендера Бланка всі ходили з непокритою головою *, опріч самого Сендера, який носив ярмулку) і блискавично збіг на горішній поверх.

Наші шановні дами попервах зупинились і, пойняті соромом, збентежено позирали одна на одну; бог святий знає, чим усе це могло закінчитись, і як відпокутував би Фройке свою язикатість, і чи змогли б оці дві дами потім дивитися одна одній у вічі, коли б тут, на сходах, між ними не почалась отака розмова:

— Ну, що ви скажете, Ревекко, про слуг вашого батька? Через них ще сорому наберешся! І незчуєшся, як вони тебе знеславлять! Далебі, я дивуюсь, Ревекко, як ви дозволили тримати такого негідника в домі? Мені здається, що досить одного вашого слова, щоб свекор...

— Ви помиляєтесь. Соню! Батечко тут ні при чому, це її флігель-ад'ютант, а той мазунчик — єдиний її синок — просто на шию йому чіпляється. Якби батечко знав бодай десяту, соту частку того, що діється... О Соню! Це ж через неї він захворів! Вона вкоротить йому віку!

— А втім, вона хвалиться, що її Маркусик дістане половину спадщини... Майно вашого батька потрапить у фай-ні руки...

— Що ви маєте на увазі? Ви, Соню, дуже любите ні за що ні про що ображати людей дошкульними слівцями та гримасами.

— Дошкульними слівцями, Ревекко? А я не знаю, хто ще вміє так дошкуляти, як ви, Ревекко!

— Соню! Ви тільки вчора приїхали сюди, а вже сваритесь! Так само, як у ті роки, коли ви з моїм братом були тут, на наших хлібах!

— На ваших хлібах, Ревекко?..

Невідомо, чим це закінчилося б, якби тут-таки не нагодився молодий Бланк, Маркус Бланк, з яким ми незабаром познайомимось, і не поглянув на обох дам з усмішечкою, котра видалась їм вкрай зневажливою.

— Ну що ви можете сказати про нього, Соню?

— Про вашого брата, Ревекко? Нічого не скажу! Приємний юнак, дуже симпатичний юнак; шкода тільки, що він досі не втік звідси, не обібрав батька, не дременув з дому, щоб десь там шарлатанити...

— Не втік?

— От що: візьміть оцього листа, прочитайте, тоді й ви будете знати.

І одна передала другій листа, якого ми дозволимо собі навести дослівно, бо це — документ, дуже важливий для нашого роману.

"Мій дорогий Ар'є-Лейб! Мій шановний вчителю! Мій щирий приятелю! Мій любий друже! До чого все це призведе? Я не можу більш терпіти. Моє становище дедалі гіршає. Що діяти? Що діяти? Мене мучать, мене тримають на цепу, мене безнастанно кривдять. Мені весь час когось сватають, хочуть мене оженити. Ви розумієте, Ар'є-Лейб? Силоміць оженити! Мені, дев'ятнадцятирічному, хочуть втелющити дружину! Ви розумієте? Мене хочуть продати, наче якусь річ, точнісінько так, як це описують у романах!

І коли? Тоді, коли я дуже далекий від цього, ще далі, аніж ви, Ар'є-Лейб, од мене! О добрий, милий, дорогий Ар'є-Лейб! Дайте мені якусь пораду: я готовий на все! Я відчуваю, що в цей момент у мене виросли крила — і я ладен злетіти, пуститися на одчай душі, помчати світ за очі! Аби втекти, втекти звідси, якнайдалі од цих хижих звірів, недолюдків, деспотів, тиранів, в яких нема ані крихти людяності, які не знають, що таке просвітництво, які навіть не чули про цивілізацію, які пойняті лише неситою жадобою до грошей і нікчемними, жорстокими пристрастями.

1 2 3 4 5 6 7