Хабне

Шолом-Алейхем

Шолом Алейхем

ХАБНЕ

--------------------------------------

Це було в Одесі. Ми сиділи в товаристві цілого гурту літераторів, — тобто письменників, які пишуть, і читачів, які читають, — і молоді: кілька студентів, і дівчина була, що приїхала вчитися, досить огрядна дівчина, здорова, з червоними щоками, і просто сторонні люди, тобто такі, що до нашого товариства не мали ніякого відношення, але, побачивши, що товариство розмовляє, вони прислухались, потім почали присуватися дедалі ближче, аж поки утворилася одна компанія і переплутались склянки на столі і ноги під столом — одне слово, друзі...

Було це, власне, не в суботу, а в будень, і говорили ми, власне, не про суботу, а про зовсім інші справи. Якщо не помиляюся, ми говорили і сперечалися з приводу сіонізму, територіалізму, ахад-гаамізму [1] і не мали при цьому на увазі ні грошей, ні суботи, ні містечка, що зветься Хабне, не згадали його ні разу. Воно нам навіть на думку не спадало. Раптом — не знаю як і звідки — підвівся молодий чоловік, рудий і білобровий, один з тих молодих людей, що сиділи осторонь, махнув рукою і почав такими словами:

— Стривайте, навіщо це все? Ось я вам розповім кращу історію, що зі мною трапилась у Хабному! Хабне — це містечко. Є таке містечко, що зветься Хабне, і має воно все, що містечкові належить: пошту, казенного рабина, річку, духовного рабина, телеграф, кладовище, пристава, училище, хасидів [2], дві синагоги, дуже багато бідняків, дуже мало заможних, як звичайно в наших маленьких містечках. Одного разу понесла мене лиха година в те містечко на суботу. Можете послухати, це цікава історія, хоч і коротка, — вона може вам придатися.

Ви, певно, знаєте дуже добре, що в маленькому містечку, коли прибуваєте туди на суботу, ви мусите зробитися містечковим і нічого вам не допоможе, їхати далі нічого й думати. Хабне — не Одеса. Відколи Хабне існує, єврей ще ніколи не порушував там суботнього спокою. А коли ви лишаєтесь на суботу в Хабному, ви мусите передусім піти побанитися. А що ж іншого ви зробите? Сядете писати книжки? А в синагогу піти — це вже обов'язково. Я б дуже хотів побачити, як би ви, приїхавши до Хабного на суботу, не пішли в синагогу. Думаєте, що вам, боронь боже, заподіють щось лихе? Ніколи в світі! Вам нічого не зроблять! На вас тільки дивитимуться, все містечко Хабне прийде подивитися на єврея, який приїхав у Хабне на суботу і не хоче піти в синагогу. А який вигляд матимете у свого господаря? Який смак матиме обід, що вам подадуть окремо? Та й хто зна, чи вам подадуть окремо обід. Що ви — пан, щоб їсти окремо, а не з господарем за одним столом? От, бачте, якби ви були паном, тоді інша річ. Тоді вам усе подали б у кімнату: їсти і пити, і цигарки, і навіть, ніде правди діти, самовар у суботу. Звідки це береться, хочете знати? Е, цього не допитуйтесь, бо коли почнете ставити запитання, чому так, чому інак, то кінця-краю цьому не буде. Коротше кажучи, якщо ви приїхали в Хабне, ви мусите бути хабенським.

Отож трапилась зі мною така історія. Я їздив до поміщика, поблизу Хабного, і віз з собою гроші, добрих кілька тисяч карбованців, що помітно розпирали внутрішні кишені піджака. Навіть хто не знав, теж, здається, мусив здогадатися, що я везу з собою гроші, бо коли людина везе гроші, вона має зовсім інший вигляд: вона ходить зовсім інакше, стоїть інакше, говорить інакше. Гроші, розумієте, мають у собі особливу силу — це гроші!.. Одне слово, що робити з грішми? По-перше-субота. Хабне — не Одеса. Як я носитимусь цілу суботу з грішми? По-друге, мушу вам сказати щиру правду, що я таки трохи боявся ночувати в заїзді з таким, нівроку, шматом грошей, Не тому, боронь боже, що я боявся господаря заїзду. Господар заїзду був чесний, побожний чоловік, у дуже гарній капоті, підперезаний шовковим поясом. Та й розбійників я не боявся: Хабне, крий боже, не славилось, як місто розбишак і торбохватів. Ще ніхто не чув, щоб у Хабному траплялися вбивства чи грабунки. Ну, а те, що тут нещодавно був невеличкий погром, то грабували ж тільки під час погрому, а де тепер нема погромів?.. Присягаюся вам своєю честю, ви можете йти в Хабному опівночі самі — на мою відповідальність — з вами нічого не трапиться. А коли так, чого мені було боятись? Я боявся, розумієте, тільки одного: нівроку, такий шмат грошей, чужих грошей, не моїх... Мало що, не доведи господи, може часом трапитись, хіба вгадаєш?.. Кидаюсь туди, сюди — погана справа. Що робити? Починаю розмову з моїм господарем: хто тут у Хабному з найповажніших людей, з багачів? Він, звісно, питає: "З якою метою? Може, з приводу якоїсь комерції?" Хоче, щоб я йому розповів, що мені муляє! Правда, він таки порядний, в гарній капоті, підперезаний шовковим поясом, а Хабне таки не місто розбійників чи торбохватів, але ж ідеться про гроші — нівроку, такий шмат, чужі гроші, не мої... Коротше, я допитуюсь одного, а він допитується іншого, я кажу йому "багач", він мені каже "комерція". Кінець кінцем, я в нього випитав те, що мені треба було, а саме, що Хабне — містечко самих злиднів, тобто в Хабному є заможні теж але їх дуже мало. Є тільки один такий, про якого можна сказати, що він заможний, і не тільки заможний, але й багач, можна сказати, великий багач. Щоправда, його грошей ніхто не лічив, але гроші є в нього і, можливо навіть, багато грошей. До того ж, він має власні будинки і цілий базар крамниць і невеличкий лісок, таки ліс, можна сказати, два ліси. І, до того, він сам непогана людина, тобто не лихий з природи, можна сказати, добрий, з добрим серцем і з щедрою рукою, хоч, правда, любить туману напустити, розумієте, пожертвою, позичкою, невеликою послугою. Нікому не відмовляє, — хто б до нього не прийшов. Звичайно, задля пошани. Любить пошану, багач любить пошану. А так він нібито скромний, поводиться просто, ненавидить лестощі. І можна сказати про нього, що він досить віруючий, тобто не з великих святенників, але й не робитиме того, чого не можна, привселюдно, так, щоб усі бачили. Може, у себе там, коли ніхто не бачить, — та це вже невідомо. Хто зобов'язаний ручатися за іншого? А про чесність нічого й говорити, та дякувати йому за це не слід, бо коли й така людина не буде чесною, то хто ж тоді?

Одним словом, я з цих розмов переконався, що такій людині я можу довірити мої гроші. Я подався до нього заздалегідь, напередодні суботи, ще перед банею, і застав його дома над книгою. Дуже порядна людина, сидить собі по-багатійському: красиво, пишно і спокійно, як звичайно поводяться багатії в маленьких містечках. Зайшовши, я привітався з ним і розказав йому свою справу: так, мовляв, і так, приїхав оце до одного поміщика, везу с собою гроші, мушу затриматися тут на суботу, та боюся — мало що буває! Хабне таки місто не розбійників чи торбохватів, а мій господар заїзду таки порядна людина, в гарній капоті, підперезаний шовковим поясом. Проте, нівроку, такий шмат грошей, чужі гроші, не свої!.. "Чого ж ви хочете, молодий чоловіче?" питає він мене з посмішкою. Я йому відповідаю, що хотів би його попросити, щоб взяв у мене ці гроші і сховав їх аж до після суботи у себе в шафі, — у нього залізна шафа, і тому я зможу бути спокійним. "Тобто я нікого, крий боже, не підозрюю, Хабне, — кажу, — не місто розбійників чи торбохватів... Але такий, нівроку, шмат грошей, чужих, не своїх..." Він мене вислухав і, все ще посміхаючись, звертається до мене:

"Молодий чоловіче, ви мене не знаєте, не знайомі зі мною. Як ви довіряєте мені таку суму грошей?" — "Добра слава, — кажу я йому, — далеко лунає, а, крім того, ви, певно, — кажу, — дасте мені яку-небудь розписку. Це ж гроші, і такий шмат, — кажу, — чужі, не свої..." Усміхаючись, він відповідає, що розписок ніколи ще нікому не давав. "Тоді, — кажу я йому, — нехай буде без розписки". Але він не погоджується.

"Що ж робити?" питаю. А він каже: "Що для вас краще". — "Може, свідки?" — кажу. А він: "Будь ласка". — "Кого привести?" кажу. А він каже: "Кого хочете". — "Чи немає, — кажу, — у вашому місті яких-небудь двох порядних людей?" А він каже: "У нас усі порядні люди". — "Якщо так, — кажу, — то я вискочу і приведу двох свідків". А він каже: "Вискакуйте і приводьте кого хочете..." І я бачу, що його дратує ця справа. Я виправдуюсь перед ним, що ніколи цього не дозволив би собі. "Я б хотів, — кажу, — стільки мати, скільки я б вам довірив. Але ці гроші, — кажу, — не мої, вони чужі, тому я мушу бути обережним. Га? Як ви гадаєте? Я мушу бути обережним?.." Він слухає мене з посмішкою на устах і мовчить. Я зрозумів, що він не дуже задоволений. Але оскільки я вже сказав, що побіжу привести двох свідків, то треба бігти. І я подався назад до заїзду і знову взявся до мого господаря, щоб довідатись у нього, хто є тут у Хабному з найпорядніших хазяїнів. Але ж з нього не можна жодного слова видобути. Він одно тільки хоче знати: навіщо воно мені? Якщо, каже, йдеться про сватання, то це одна річ, а якщо про кредит, то це вже зовсім інше, і якщо навіть, каже, просто так, то він теж мусить знати, про що йдеться...

Слово по слову, і він нарешті признався мені, що, власне, всі хабенські жителі порядні. Тобто, по щирості кажучи, краще було б, якби вони мали те, чого їм бракує до порядності. Бо що таке порядність? Порядним можна, каже, назвати кожного, а коли хочете, то порядності, каже, взагалі ніде немає. Це залежить від того, каже, якої порядності шукають в людині: грошей, родовитості, чи вченості, чи вихованості, чи, може, всього заразом? Але оскільки всього заразом, каже він, не буває ні в кого, виходить, що всі в Хабному порядні. А проте коли я шукаю найпорядніших, то є, каже, тільки дві порядні людини в Хабному: реб Лейзер і реб Йося. Про них можна сказати: порядні, цілком порядні!.. "Хто такий, — питаю, — цей реб Лейзер і хто такий реб Йося?" — "Чи не все одно вам, — питає він. — Якщо я й скажу, хіба ви знатимете?" — "Помиляєтесь, — відповідаю я, — кожна людина має свій характер". — "Ви якась чудна людина, — каже він, — все ви мусите знати! Реб Лейзер-це людина, що зветься Лейзер. А реб Йося — це людина, що зветься Йося. Ну, тепер вам уже легше?"

Коротше кажучи, я зайшов до реб Лейзера, що зветься Лейзер, і до реб Йосі, що зветься Йося, і познайомився з ними.

1 2 3