Рябий пес біжить краєм моря

Чингіз Айтматов

Володимирові Сангі

В непроглядній, насиченій летючою вологою й холодом приморській ночі вздовж усього Охотського узбережжя, по всьому фронту суші й моря, вирувала віковічна, непогамовна боротьба двох стихій — суша перепиняла дух моря, море без угаву наступало на сушу.

Гуло й знемагало море в пітьмі, набігаючи й розбиваючись об скелі. Понад силу ухала, відбиваючи удари моря, камінно тверда земля.

І отак вони в протиборстві од сотворіння — відтоді, як день зачався днем, а ніч зачалася ніччю, і надалі бути тому, всі дні й усі ночі, доки існуватимуть земля й вода в нескінченному часі.

Всі дні й усі ночі...

Ще одна ніч минала. Ніч напередодні виходу в море. Не спав він тої ночі. Вперше в житті не спав, уперше в житті звідав безсоння. Дуже вже хотілося, щоб день настав скоріше, щоб кинутись у море. І чув він, лежачи на шкурі нерпи, як ледве вловно двигтіла під ним земля від ударів моря і як гуркотіли й знемагали хвилі в затоці. Не спав він, услухаючись у ніч...

А колись же все було інакше. Тепер таке неможливо навіть уявити собі, тепер про це ніхто й знати не знає, не догадується навіть, що, коли б не було о тій давній порі качки Лувр, світ міг би впорядкуватися зовсім по-іншому— суша не протистояла б воді, а вода не протистояла б суші. Адже з самого початку — в первісних началах — землі в природі зовсім не було, ані порошинки навіть. У неосяжних просторах усюди хвилювалась вода, тільки вода.

Вода виникла сама з себе, у вирі своему — в чорних безоднях, у незмірних глибинах. І котилися хвилі по хвилях, розбігалися хвилі в усі боки безстороннього тоді світу: з нізвідки в нікуди.

А качка Лувр, так-так, та сама, звичайна качка-широконіска, що й понині пролітає в зграях над нашими головами, літала і в ту пору над світом сама-самісінька, і ніде їй було знестися. В цілому світі не було нічого, крім води, навіть дубчика не було, щоб гніздо помостити.

З криком літала качка Лувр: боялася — не втримає, боялася — впустить яйце в прірву-безодню. І куди б не поткнулася качка Лувр, куди б не полетіла вона — скрізь і всюди хлюпалися під крилами хвилі, навкруги лежала велика Вода — вода без берегів, без початку, без кінця. Вимучилась качка Лувр, упевнилась: ніде в світі немає місця, де б можна було гніздо вимостити.

І тоді качка Лувр сіла на воду, нависмикувала пір'я з своїх грудей і звила гніздо. От з того гнізда плавучого й почала земля утворюватися. Помалу-малу розросталася земля, помалу-малу заселялася земля тварями всякими. А людина всіх перевершила серед них: приловчилася по снігу ходити на лижах, по воді плавати на човні. Стала вона звіра добувати, стала вона рибу ловити, тим живилася і рід свій множила.

Та коли б тільки знала качка Лувр, як важко стане на білому світі з появою тверді серед суцільного царства води. Адже відтоді, як виникла земля, море не може вгамуватися; з того часу б'ються море проти суші, суша проти моря. А людині іноді доводиться дуже сутужно між ними — між сушею й морем, між морем і сушею. Не любить її море за те, що до землі вона більше хилиться...

Наближався ранок. Ще одна ніч минала, ще один день народжувався. На світанні в сіруватих сутінках поступово вимальовувалась, мов губа оленя в сизій хмарині дихання, смуга бурхливого зіткнення моря з берегом. Море дихало. На всьому киплячому стиканні моря з сушею клубочилася холодна пара летючої мряки, і на всьому узбережжі, на всій його довжині не вгавало вперте рокотання прибою.

Хвилі настирно домагалися свого: хвиля за хвилею могутньо вибігали на штурм суші вгору по холодному й твердому насту намитого піску, вгору через бурі, ослизлі завали каміння, вгору — скільки сили й розмаху вистачало, і хвиля за хвилею згасали, мов видих, на останнім виплеску, залишаючи по собі миттєву піну та прілий дух перебовтаних водоростей.

Іноді разом з прибоєм викидало на берег уламки криги, не знати звідки занесені весняним рухом океану. Шалені крижини, вижбурнуті на пісок, одразу ставали недоладними безпомічними шматками змерзлого моря. Подальші хвилі швидко поверталися й підхоплювали їх, несучи назад, у свою стихію.

Зникла імла. Ранок дедалі більше повнився світлом. Поступово вимальовувалися обриси землі, поступово прояснювалося море.

Хвилі, розтривожені нічним вітром, ще бурунилися біловерхими пасмами, набігаючи коло берегів, але в далині, що ледве мріла, море вже втихомирювалося, заспокоювалося, свинцево поблискуючи важкими брижами.

Розповзалися хмари з моря, пересуваючись ближче до прибережних сопок.

В цьому місці, поблизу бухти Рябого Пса, височіла на пагористому півострові, що навкіс виступав у море, най-примітніша сопка-круча, вона й справді здаля нагадувала великого рябого пса,— біжить собі у своїх справах краєм моря. Поросла з боків кошлатими кущами різнолісся сопка Рябий Пес зберігала до найжаркішої пори літа білу пляму снігу на голові, мов велике звисле вухо, і ще більшу пляму в пахві — в затіненій западині, і її завжди було далеко видно і з моря, і з лісу.

Звідси, з бухти Рябого Пса, вранці, коли сонце підбилося на височінь двох тополь, відчалив у море нівхський каяк. У човні було троє мисливців і з ними хлопчик. Два чоловіки, молодші й дужчі, гребли чотирма веслами. На кормі, за стерном, сидів найстарший з них, поважно посмоктуючи дерев'яну люльку,— брунатний з лиця, худий, з випнутим кадиком старий, дуже зморшкуватий — особливо шия, вся порізана глибокими складками, й руки такі ж — великі, гулясті в суглобах, укриті рубцями й тріщинами. Сивий уже. Майже білий. На брунатнім обличчі дуже виділялися сиві брови. Старий звично мружився за-сльозеними, червонуватими очима: адже все життя змушений був дивитися на водну гладінь, що відбивала сонячне проміння,— і, здавалося, наосліп скеровував хід човна затокою. А на другому кінці каяка, примостившись, мов кулик, на самому носі, часто мельки позирав на дорослих, через силу тримав себе на місці, щоб менше крутитися й не викликати невдоволення похмурого старійшини, чорно окий хлопчик років одинадцяти-дванадцяти.

Хлопчик був схвильований. Від збудження ніздрі йому пругко роздувались, і на обличчі проступало приховане ластовиння. Це в нього від матері — в неї теж, коли вона дуже раділа, виступало на обличчі таке приховане ластовиння. Хлопчикові було чого хвилюватися. Цей вихід у море призначався йому, його прилученню до мисливської справи. І тому Кириск крутив головою у всі боки, мов кулик, дивився на все з неослабною увагою й нетерпінням. Уперше в житті виряджався Кириск у відкрите море із справжніми мисливцями, на справжню велику здобич, у великому родовому каяку. Хлопцеві дуже хотілося трохи підвестися з місця, поквапити гребців, дуже хотілося самому взятися за весла, налягти з усіх сил, щоб скоріше допливти до островів, де мало відбутися велике полювання на морського звіра. Але такі дитячі бажання серйозним людям могли видатися смішними. Побоюючись цього, він з усіх сил намагався не зрадити себе. Але це не зовсім йому вдавалося. Трудно було йому приховати своє щастя — гарячий рум'янець палахкотів на смаглявих тугих 'щоках. А головне, очі, сяючі, чисті, одухотворені очі хлопчака не могли приховати радості й гордості, що переповнювали його тріумфуючу душу. Попереду море, попереду велике полювання!!!

загрузка...

Старий Орган розумів його. Пильнуючи примруженим оком море, він помічав і настрій хлопчини, що йорзав од нетерпіння. В старого тепліли очі — ех, дитинство, дитинство,— але усмішку в куточках запалого рота він вчасно гамував посиленим посмоктуванням напівзгаслої люльки. Не можна було відкрити усмішку. Хлопець був з ними в човні не ради забави. Йому належало почати життя морського мисливця. Почати для того, щоб закінчити його колись у морі,— така доля морського добувача, бо немає на світі труднішого й небезпечнішого діла, аніж полювання в морі. А звикати треба змалку. Тому здавна люди кажуть: "Розум од неба, умілість — змалку". І ще казали: "Поганий годувальник — тягар для роду". От і виходить: щоб бути годувальником, чоловік мусить з ранніх літ осягати своє ремесло. Прийшла така черга й до Кириска, пора було намуштровувати хлопця,'привчати його до моря.

Про це всі знали, все поселення клану Риби-Жінки біля сопки Рябого Пса знало, що сьогоднішній вихід у плавання робився заради нього, Кириска, майбутнього добувача й году пальника. Так заведено: кожен, хто народжується чоловіком, мусить побрататися з морем змалку, щоб море знало його і щоб він поважав море. Тому-то сам старійшина клану старий Орган і двоє найкращих мисливців — батько хлопця Емраїн і двоюрідний брат батька Милгун — вирушали в плавання, скоряючись заповітному обов'язку старших перед молодшими, цього разу перед ним, хлопчиком Кириском, котрому належало віднині й назавжди спізнатися з морем, віднині й назавжди і в дні удач, і в дні невдач.

Хай він, Кириск, зараз хлопчисько, хай ще молоко материнське на губах, і невідомо, чи буде з нього пуття, але хто зважиться заперечити, що, можливо, коли вони самі відійдуть від справ і постають немічними дідами, саме він, Кириск, буде годувальником і опорою роду. Так воно й повинно бути, так воно й ведеться в поколіннях, із коліна в коліно. На тому життя стоїть.

Але про це ніхто не скаже вголос. Людина думає сама собі й говорить про це рідко. Тому-то там, на узбережжі Рябого Пса, ніхто з людей Риби-Жінки не надав особливого значення тій події — першому виходу Кириска на добич. Навпаки, одноплемінники постаралися навіть не помітити, як він вирушав у море' разом з дорослими мисливцями. Ніби не брали всерйоз цей намір.

Проводжала його тільки мати, та й то, не мовивши вголос ні слова про майбутнє плавання і не дійшовши до бухти, попрощалася.

— Ну, іди в ліс!— навмисне виразно сказала вона синові, при цьому не дивлячись на море, а дивлячись у бік лісу:— Гляди, щоб дрова були сухі, й сам не заблукай у лісі!

Це вона казала для того, щоб заплутати сліди, оберегти сина від кінрів — від злих духів. І про батька мати не обмовилась і словом. Так, ніби Емраїн не був батьком, так, ніби не з батьком виряджали Кириска в море, а з випадковими людьми. Знову ж таки промовчала, щоб не довідалися кінри, що Емраїн і Кириск — батько й син. Ненавидять злі духи батьків і синів, коли вони разом на полюванні.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...