Ранні журавлі

Чингіз Айтматов

Синові Аскару

Аксай, Коксай, Сарисай — землі обійшов, А ніде такої, як ти, не знайшов...

Киргизька народна пісня

І приходить вісник до Іова й каже: "А отроків потято гострим мечем..."

"Книга Іова"

...............

Знову й знову хлібороби орють поле.

Знову й знову висівають зерно в землю,

Знову й знову дощі посилає небо...

У надії люди орють поле,

У надії люди висівають зерно,

У надії люди виходять у море...

"Т херагатха" 527 536. З пам'яток староіндійської літератури

1

Змерзши й закутавшись у товсту вовняну хустку, вчителька Інкамал-апай розповідала на уроці географії про Цейлон, казковий острів в океані поблизу берегів Індії. На шкільній карті той Цейлон мав вигляд краплини під вим'ям великої землі. А послухаєш — чого тільки там немає: і мавпи, й слони, й банани (фрукти якісь), і чай найліпший у світі, і всякі інші дивовижні плоди й незнані рослини. Але що там найпринадніше — так це спекота: вона там така, що живи собі весь рік і ні про що не турбуйся, зовсім не треба "і чобіт, ні шапки, ні онуч, ні кожуха.

А дрова й поготів ні до чого. А коли так, то не треба ходити в поле по курей, не треба носити на собі, зігнувшись у три погибелі, важучі оберемки хмизу додому. От де життя! Ходи собі як ходиться, грійся на сонці, а ні — спочивай у холодочку. Вдень і вночі на Цейлоні тепло, благодать, літо за літом іде. Купайся скільки хочеш — з ранку до вечора. Набридне — ну тоді птаховерблюдів 1 ганяй, птаховерблюди ж там водяться, неодмінно повинні водитися, де ж їм ще бути, цим величезним і дурним птахам. Розумні птахи на Цейлоні — будь ласка, теж є: папуги. Захочеш — піймаєш папугу, навчиш його співати й сміятися та ще й танцювати. А що, папуга такий птах, що все може. Кажуть, є папуги, які й читати вміють. Хтось із аїльних сам бачив на джамбульському базарі папугу, що читає. Піднесеш йому газету, а він шпарить і не затнеться.

Еге ж, чого тільки немає на Цейлоні, яких тільки див. Живи собі й ні про що не думай. Знай тільки одне: не попадайся на очі баєві-плантатору. Той з батогом ходить. Цей-лонців по спині періщить, як рабів. Гнобитель! Ха, та зацідити б йому у вухо так, щоб аж іскри з очей посипалися. Батога одібрати, а його самого примусити працювати. І ніяких потурань експлуататорам і всяким там капіталістам, ніяких розмов: працюй сам за себе, і все! Відомо ж, від них і фашисти пішли... От і війна від того. Скільки вже людей з аїлу загинуло на фронті. Мати щодня плаче, не каже нічого, а плаче, боїться, що батька вб'ють. А сусідці сказала: куди я, каже, тоді з чотирма...

Щулячись у холодному класі, терпляче перечікуючи приступи кашлю в учнів, Інкамал-апай розповідала далі про Цейлон, про моря, про теплі краї. Вірячи й не вірячи почутому (надто вже розпречудово було в тих краях), Султан-мурат щиро жалкував у такі хвилини, що живе не на Цейлоні. "От де життя!" — думав він, крайком ока позираючи у вікно. Це він умів. Ніби дивиться на вчителя, а сам милується тим, що за вікном. Але за вікном нічого особливого не було. Негода, та й годі. Йшов сніг — сипала тверда, гостра крупа. Сніжинки тупо шерхотіли, шкряботіли, б'ючись у шибки. На шибках понаростала паморозь. Помутніли вікна. Замазка на рамах понабухала, від холоду подекуди пооблуплювалась і попадала на підвіконня, позаляпуване чорнилом. "На Цейлоні, мабуть, і замазка не потрібна,— гадав він.— А нащо вона? Та й вікна навіщо, та й самих будинків не треба. Нап'яв курінь, укрив листям — й живи..."

Птаховерблюди (тюякуш — тюрк.) — страуси.

Од вікна весь час піддувало, чути було навіть, як вітер посвистує потайки в щілинах рами, дуже вже тягло в правий бік од вікна. Доведеться терпіти. Інкамал-апай пересадила його сюди, до вікна. "Ти,— каже,— Султанмурате, найсиль-ніший у класі. Ти витримаєш". А раніше, до холодів, тут сиділа Мирзагуль, її пересадили на місце Султанмурата. Там не так дме. Але краще було б, якби її залишили тут же, за цією партою. Все одно холод він на себе приймає. Сиділи б рядочком. А то —підійдеш на перерві, а вона червоніє. З усіма як з усіма, а підійде він, вона червоніє й тікає. Не ганятися ж за нею. Геть засміють. Ці дівчиська завжди вміють щось вигадати. Зразу підуть записочки: "Султан-мурат + Мирзагуль = екі ашик" А так сиділи б рядочком — і нічого не скажеш.

За вікном мела хуртовина. Сніг сипле і сипле. Ясного дня глянеш із класу — гори завжди перед очима. Сама школа на пагорбі, над аїлом стоїть високо. Аїл унизу, школа вгорі. Тому звідси, із школи, видно добре. Далекі снігові гори — мов на картинці. .Зараз же ледве вгадувалися в імлі їхні похмурі обриси.

Ноги мерзнуть, і руки мерзнуть. Навіть спина холоне. Як же холодно в класі! Раніше, до війни, в школі топили злежаними овечими кізяками. Як вугілля: дуже горіли ті кізяки. А тепер привезуть соломи. Ну погуде-погуде солома в грубах, а тепла ніякого. За два дні й соломи немає. Тільки сміття від неї.

Шкода, що клімат в Талаських горах не такий, як у теплих краях. Клімат інший, і життя було б інше. Свої слони водилися б. На слонах їздили б, як на волах. А що — не боялися б. Перший сів би на слона, просто на голову між вухами, як намальовано в підручнику, і поїхав би по аїлу. Тут люди з усіх боків: "Дивіться, хутчіше сюди — Султан-мурат, син Бекбая, на слоні!" Нехай би тоді Мирзагуль помилувалась, пошкодувала б... Подумаєш, красуня! Не можна вже до неї й підступитися. І мавпу завів би собі. І папугу, що газету читає. Посадив би їх теж на слона позад себе. Місця ж вистачить, на слоновій спині всім класом всістися можна. Це вже так! Не від когось чув, сам знає.

Слона живого він бачив на власні очі, про це всім відомо, і мавпу живу бачив, і всяких ініїїих звірів. Про це всі

Екі ашик — двоє закоханих.

знають в аїлі, скільки разів сам розповідав. Еге ж, пощастило тоді, пофортунило...

Перед війною, саме за рік перед війною, трапився в його житті той пам'ятний випадок. Теж було літо. Саме сіно косили. Його батько, Бекбай, возив пальне з Джамбула на нафтосклад тутешньої МТС. Кожен колгосп зобов'язаний був дати транспорт. Батько жартував, ціну собі набивав: я, каже, не простий арабакеч а золотий — за мене, за моїх коней, за бричку колгосп плату дістає від казни. Я, каже, колгоспові банківські гроші добуваю. Тому бухгалтер, побачивши мене, з коня злазить, щоб привітатися...

Бричка в батька була спеціально обладнана для перевезення гасу. Кузова немає, а просто четверо коліс з двома великими залізними бочками, вставленими в гнізда подушок, спереду, на самому передку, сидіння для їздового. От і весь віз. На сидінні там удвох їхати можна, а трьом уже — зась, не помістишся. Зате коні були підібрані найкращі. Добра, витривала пара була в запрязі в батька.

Чалий жеребець Чабдар і гнідий — Чонтору. І збруя підігнана до них добряча, як на примірку. Хомути, посторонки з казенної ялової шкіри, змазані дьогтем. Рви — не порвеш. А інакше й не можна в такій далекій дорозі. Батько любив, щоб. усе було надійне, справне. Коні в нього завжди доглянуті. Бувало, як побіжать Чабдар і Чонтору влад, дружно, гривами підкидаючи, похитуючись на плавному ходу, мов дві рибини, що пливуть поруч, любо глянути! Люди здалека впізнавали по стуку коліс: "Це Бекбай покотив у Джамбул". Туди й назад — два дні забирала дорога. Назад повертався Бекбай — ніби й не було тієї сотні з гаком кілометрів. Дивувалися люди: "У Бекбая бричка йде, як поїзд по рейках!" Дивувалися вони недаремно. Втомлену або ліниву упряжку можна по скрипу коліс упізнати. Поки проїде повз тебе, геть душу вимотає. А в Бекбая коні завжди були на свіжому ходу. Тому, певно, й доручали йому найвідповідальніші поїздки.

Так от, позаторік, тільки закінчили навчання, тільки канікули почалися, батькб й каже:

— Хочеш, до міста візьму?

Султанмуратові аж дух перехопило від радості. Ще б пак! Як угадав батько, що йому до міста давно кортіло? Він же ще ні разу в місті не був. От здорово!

— Тільки ти теє, не дуже галасуй,— лукаво посварився

Арабакеч — возій.

батько.— А то менші такий бунт зчинять, що й не поїдеш нікуди.

Це правда. Аджімурат — той менший на три роки — ні в чому й ніколи не поступиться. Впертий, як віслюк. Коли батько дома, до нього не проб'єшся, було, через того Аджі-мурата. Все він крутиться коло батька. Ніби тільки він один, а інших зовсім немає. Дві молодші сестрички, вони ж зовсім маленькі тоді були, і ті, траплялося, плачем добивалися батьківської ласки. Сусіди й ті не розуміли, що за настирлива любов така молодшого сина до батька. Бабуня Ару-укан — сувора, суха, мов патичок, із скрипливим голосом, її всі бояться. Так от вона не раз і не двічі остерігала, вхопивши кострубатими пальцями Аджімурата за вухо:

— Ой, не перед добром ти липнеш до батька, зірвиголово! Не минеться на землі без великого лиха! Де це видано, щоб хлопчик так тужив за живим батьком! Що це за дитина така? Ой люди, згадаєте мої слова, на всіх нас накличе він біду!

Мати одшепчеться, одплюється, потиличника дасть Ад-жімуратові, а бабуні Аруукан перечити не сміє. її всі боялися.

А вона, бабуня Аруукан, отже, недаремно говорила. Так воно й сталося. Шкода Аджімурата. Він уже великий, у третьому класі, намагається і взнаки не дати, тримається, особливо при матері, а насправді так і чекає, що батько повернеться з фронту йе сьогодні-завтра. Лягаючи спати, він шепоче, як дорослий, на ніч молитву: "Дай боже, щоб завтра тато приїхав". І так щодня. Дивний. Сподівається: засне, а прокинеться — і все змінилося, сталося диво.

Та коли б повернувся батько з війни живий, нехай би тоді був він десь Аджімуратів і нехай би носив Аджімурата на руках, на голові. Аби тільки приїхав нарешті. Аби тільки побачити його живого й здорового. Йому, Султанмура-тові, й того щастя вистачило б. Аби тільки повернувся батько.

Як би він тепер хотів, щоб повторилася та подія в сім'ї, коли батько повернувся з Чуйського каналу. Туди, на будівництво, він їздив позаминулого літа, теж їздовим, на цілих п'ять місяців, усе літо й осінь возив там землю. Стахановцем став.

А приїхав додому надвечір. Колеса несподівано застукотіли в дворі, коні форкнули. Діти посхоплювалися. Батько! Худющий, засмаглий, наче циган, зарослий. І одежа на ньому, потім казала мати, як на волоцюзі.

1 2 3 4 5 6 7