Білий пароплав

Чингіз Айтматов

БІЛИЙ ПАРОПЛАВ

1

У нього було дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Друга та, яку розповідав дід. Потім не лишилося ні одної. Про це й мова. Йому тоді минуло сім років, ішов восьмий. Спершу купили портфель. Чорний дерматиновий портфель з блискучим металевим замочком-заскочкою, що проскакувала під скобочку. З накладною кишенькою на всякий дріб'язок. Одно слово, незвичайний найзвичайнісінький шкільний портфель. З цього, либонь, усе й почалося.

Дід купив його у заїжджій автокрамниці. Автокрамниця, об'їжджаючи з крамом скотарів у горах, завертала іноді й до них на лісний кордон, у Сан-Ташську долину.

Звідси, від кордону, міжгір'ями й схилами підіймався з верхоріччя заповідний гірський ліс. На кордоні всього лише три родини. Та все ж таки автокрамниця час від часу навідувалась і до лісників.

Єдиний хлопчина на всі три двори, він завжди перший помічав автокрамницю.

— Їде! — гукав він, підбігаючи до дверей і вікон.— Машина-магазин їде!

Колісна дорога пробивалася сюди з узбережжя Іссик-Кулю, весь час ущелиною, берегом річки, весь час по камінню й вибоях. Не так легко було їздити по такій дорозі. Дійшовши до Караульної гори, вона підіймалася з дна ущелини на косогір і звідти довго спускалася по крутому схилу до подвір'їв лісників. Караульна гора зовсім близенько — влітку майже щодня хлопчик бігав туди дивитися в бінокль на озеро. І там, на дорозі, завжди все видно як на долоні —Л пішого, і кінного, і, звичайно ж, машину.

Того разу — а це трапилося жаркого літа — хлопець купався в своїй загаті й звідти побачив, як по схилу закуріла машина. Загата була край річкової мілини, на ріні, її спорудив дід з каміння. Якби не та загата, хтозна, може б, хлопчика давно вже не було й на світі. І, як казала баба, річка давно б уже перемила його кістки й винесла б їх просто в Іссик-Куль, і роздивлялися б їх там риби і всякі водяні створіння. І ніхто б не шукав його і не побивався за ним — тому що нічого лізти в воду і тому що не дуже він комусь потрібен. Поки що цього не сталося. А коли б сталося, хто знає,— баба, може, й справді не кинулася б рятувати. Якби він був їй рідний, а то ж, вона каже, чужий. А чужий — завжди чужий, хоч і як його годуй, хоч і як його доглядай. Чужий... А що коли він не хоче бути чужим? І чому саме він повинен бути чужим? Може, не він, а сама баба чужа?

Але про це — потім, і про загату дідову також потім...

Так от, побачив він тоді автокрамницю, вона спускалася з гори, а за нею по дорозі курява клубками здіймалася. І так він зрадів, наче знав, що йому куплять портфель. Він миттю вискочив з води, швидко натяг на худі ноги штани і, ще мокрий, посинілий — вода в річці холодна,— побіг стежкою до двору, щоб першому оповістити про те, що їде автокрамниця.

Хлопчик хутко біг, перестрибуючи через кущики та обминаючи валуни, якщо не міг їх перескочити, і ніде не загаявся й на мить — ні біля високих трав, ні біля каменів, хоч і зна^, що були вони зовсім не прості. Вони могли образитись і навіть підставити ніжку. "Машина-магазин приїхала. Я прийду потім",— кинув він на ходу "Лежачому верблюдові" — так він назвав рудий горбатий граніт, що по груди ввійшов у землю. Як звичайно, хлопчик не минав "Верблюда", не поплескавши його по горбу. Плескав він його по-хазяйськи, як дід свого куцохвостого коня — так, недбало, мимохідь: ти, мовляв, почекай, а я одлучуся тут у справі. Був у нього валун "Сідло" — наполовину білий, наполовину чорний, рябий камінь з сідловии-кою, де можна було посидіти верхи, як на коні. Був ще камінь "Вовк" — дуже схожий на вовка, бурий, з сивизною, з могутнім загривком і важким надлоб'ям. До нього він підкрадався поповзом і прицілювався. Та найулюбленіший камінь —це "Танк", несхитна брила біля самої річки на підмитому березі. Так і гляди, кинеться "Танк" з берега й піде, і завирує річка, закипить білими бурунами. Танки ж у кіно так і ходять: з берега в воду — і пішов... Хлопчик рідко бачив фільми, а тому добре запам'ятовував те, що бачив. Дід іноді возив онука в кіно на радгоспну племферму в сусіднє урочище за горою. Тому й з'явився на березі "Танк", ладен щомиті кинутися через річку. Були ще й інші — "вредні" або "добрі" камені і навіть "хитрі" й "дурні".

Серед рослин теж — "любі", "сміливі", "боязкі", "злі" та всякі інші. Колючий осот, наприклад,— головний ворог. Хлопчик рубався з ним десятки разів на день. Та кінця-краю тій війні не видно було — осот усе ріс і множився. А от польова березка, хоч вона теж бур'ян,— найрозумніша і найвеселіша квіточка. Краще за всіх зустрічає вона вранці сонце. Інші трави нічого не розуміють — чи то ранок, чи вечір, їм однаково. А березки, тільки пригріє проміння, розплющують очі, сміються. Спершу одне око, потім друге, а далі одне за одним розпускаються на березках усі закрутки квітів. Білі, ясно-голубі, бузкові, різні... І якщо сидіти біля них зовсім нишком, то здається, що вони, прокинувшись, нечутно шепочуться про щось. Мурашки і ті про це знають. Уранці вони бігають по березках, мружаться на сонечко і слухають, про що розмовляють квіти між собою. Може, сни розповідають?

Удень, як звичайно — опівдні, хлопчик любив забиратися в зарості стеблистих шіралджинів. Шіралджини високі, квіток на них немає, а такі пахучі, ростуть вони острівцями, збираються купами, не підпускають близько інші трави. Шіралджини — вірні друзі. Особливо коли кривда якась і хочеться плакати, щоб ніхто не бачив, у шіралджинах найкраще можна сховатися. Пахнуть вони, як сосни на узліссі. Гаряче й тихо в шіралджинах. І головне — вони не затуляють неба. Треба лягти гбрілиць і дивитися в небо. Спершу крізь сльози майже нічого не розрізниш. А потім припливуть хмари і витіватимуть угорі все, що ти задумаєш. Хмари знають, що тобі не дуже добре, що тобі хочеться подітися кудись — піти або полетіти, щоб ніхто тебе не знайшов і щоб усі потім зітхали й ахкали — зник, мовляв, хлопчина, де ми його тепер знайдемо?.. І щоб цього не сталося, щоб ти нікуди не зникав, щоб ти нишком лежав і милувався хмарами, хмари перетворюватимуться у все, чого ти забажаєш. З тих самих хмар виходять усілякі речі. Треба лише вміти розпізнавати, що зображують хмари.

А в шіралджинах тихо, і вони не затуляють неба. Отакі вони, шіралджини, що пахнуть гарячими соснами...

І ще всяку всячину знав він про трави. До сріблистої ковили, що росла на заплавній луці, він ставився поблажливо. Вона химерна, ковила! Вітряна голова. її м'яке, шовковисте волоття без вітру жити не може. Тільки й жде — Куди повіє, туди й хилиться. І вклоняються всі волотки як один, уся лука, неначе по команді. А як дощ піде або гроза почнеться, не знає ковила, куди й приткнутися. Хилитається, никне, припадає до землі. Якби ноги були, втекла б, мабуть, куди очі бачать... Але то вона прикидається. Вщухне гроза, і знову легковажна ковила на вітрі — куди вітер, туди й вона...

Сам, без друзів, хлопчина жив у колі тих нехитрих речей, які його обступали, і хіба що тільки автокрамниця могла примусити його забути про все й прожогом бігти до неї. Що вже й казати, автокрамниця — це тобі не каміння й не трави якісь. Чого там тільки немає, в автокрамниці!

Коли хлопчик добіг до домівки, автокрамниця вже під'їжджала до двору, за будинками. Будинки на кордоні стояли фасадом до річки, подвір'я спадисто спускалося просто до берега, а по той бік річки, зразу од розмитого яру, круто підіймався ліс по горах, так що під'їзд до кордону був єдиний — за будинками. Коли б не добіг хлопчина вчасно, ніхто б і не знав, що автокрамниця вже тут.

загрузка...

Чоловіків на той час не було нікого, всі порозходилися ще зранку. Жінки поралися дома. Але він зненацька пронизливо загукав, підбігаючи до одчинених дверей:

— Приїхала! Машина-магазин приїхала!

Жінки сполошилися. Кинулися шукати заховані гроші. І метнулися з хати, випереджаючи одна одну. Баба і та його похвалила:

— От який він у нас окастий!

Це хлопчикові полестило, наче він сам привів автокрамницю. Він був щасливий від того, що приніс їм цю новину, від того, що разом з ними кинувся на задвірок, від того, що разом з ними товпився біля одчинених дверець автофургона. Але тут жінки зразу забули про нього. їм було не до нього. Товари всякі — очі розбігалися. Жінок було всього три: баба, тітка Бекей — сестра його матері, дружина найголовнішої людини на кордоні, об'їждчика Орозкула,— і дружина підсобного робочого Сейдахмата — молода Гульджамал із своєю дівчинкою на руках. Усього три жінки. Але вони так метушилися, так перебирали й перерили товари, що продавцеві автокрамниці довелося зажадати, щоб вони стали в чергу й не торохтіли всі разом.

Проте його слова не дуже-то вплинули на жінок. Спершу вони хапали все підряд, потім почали вибирати, а'дйлі повертати відібране. Одкладали, приміряли, сперечалися, сумнівалися, десятки разів перепитували про те ж саме. Одне їм не подобалося, друге було дороге, третє не того кольору... Хлопчик стояв збоку. Йому стало скучно. Зникло сподівання чогось незвичайного, зникла та радість, яку він відчув, коли побачив на горі автокрамницю. Автокрамниця нараз перетворилася в звичайну машину, напхану купою всілякого мотлоху.

Продавець хмурився: не видно було, щоб ці жінки мали намір хоч щось купити. Чого він їхав сюди так далеко, по горах?

Так воно й вийшло. Жінки почали відступати, запал їхній спав, вони ніби потомилися. Чомусь навіть стали виправдуватися — чи то одна перед одною, чи то перед продавцем. Баба перша поскаржилася, що грошей немає. А як грошей немає в руках — товару не візьмеш. Тітка Бекей не зважувалась купити щось дороге без чоловіка. Тітка Бекей — найнещасніша з усіх жінок на світі, бо в неї немає дітей, за те й лупцює її під п'яну руку Орозкул, тому й дід мучиться: тітка ж Бекей — його, дідова, дочка. Тітка Бекей щось узяла із дріб'язку і дві пляшки горілки. Ну й даремно, здуру — самій же гірше буде. Баба не втрималась.

— Чого ж ти біду сама на себе накликаєш?—засичала вона, щоб продавець не почув.

. — Сама знаю,— коротко одрізала тітка Бекей.

— Ну й дурна,— ще тихше, але зловтішно прошепотіла баба. Коли б не було продавця, як би вона зараз вичитала тітці Бекей. Ох, вони ж і сваряться!..

Виручила молода Гульджамал. Вона заходилася' пояснювати продавцеві, що її Сейдахмат збирається незабаром до міста, в місті гроші потрібні будуть, тому не може вона розщедрюватися.

Отак вони потопталися коло автокрамниці, товару купили "на копійку", як сказав продавець, і розійшлися по домівках.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...