Плаха

Чингіз Айтматов

РОМАН

Переклав з російської ВОЛОДИМИР ПРОКОПЕНКО

Частина перша

І

Після короткого, легкого, як дитячий подих, потепління на полудневих гірських схилах невдовзі все несподівано змінилося — повіяло з льодовиків, і в ущелини вже проникали різкі ранні сутінки, що несли з собою холодну сизість наступної сніжної ночі.

Снігу довкола було багато. На всьому просторі Приіссиккульського кряжу гори закидала снігом завірюха, що прокотилася по цих місцях кілька днів тому, немов раптовий спалах пожежі з примхи свавільної стихії. Жах, що тут діялось,— у безпросвітній віхолі зникли гори, зникло небо, зник увесь донедавна видимий світ. Потім усе стихло, і випогодилося. Відтоді як утихомирилася сніговиця, скуті великими заметами гори стояли в закляклій і відокремленій од усього світу студеній тиші.

І тільки дедалі настирливіший і наростаючий гул великотоннажного вертольота, який пробирався в той надвечірній час каньйоном Узун-Чат до льодового перевалу Ала-Монгю, задимленому хмарами, що клубочились у вітряній високості, усе зростав, наближався, щохвилини посилюючись, і нарешті переміг — повністю заволодів простором і поплив приголомшуючим, гримучим рокотом над недоступними ні для чого, крім звуку та світла, хребтами, вершинами, висотними льодовиками. Помножений серед скель і розпадин багаторазовою луною, гуркіт над головою насувався з такою неминучою і грізною силою, що здавалося, ще трохи — і станеться щось страшне, як тоді — під час землетрусу...

За якогось критичного моменту так і вийшло — з крутого, оголеного вітрами кам'янистого схилу, що з'явився по курсу польоту, зрушився, здригнувшись од звукового удару, невеликий осип і тут же зупинився, неначе замовлена кров. Проте цього поштовху нестійкому ґрунту було досить, щоб кілька здоровенних каменюк, зірвавшись з крутизни, загримотіли вниз, все більше розганяючись, розкручуючись, здіймаючи за собою пилюгу й щебінь, а біля самого підніжжя проломилися, немовби гарматні ядра, крізь кущі шелюги та барбарису, пробили замети, докотилися до вовчого лігвища, влаштованого тут сіроманцями під навісом скелі, в замаскованій за хащами ущелині поблизу невеликого, напівзамерзлого теплого струмка...

Вовчиця Акбара відскочила від каменів, що скотилися згори, та снігу, що посипався, і, задкуючи в темряву ущелини, стиснулася, наче пружина, наїжачивши загривок і блимаючи дико палаючими у напівтемряві, фосфоруючими очима, готова у будь-яку мить до сутички. Та осторога її була даремна. Це у відкритому степу страшно, коли від вертольота, що переслідує, нікуди подітися, коли він, наздоганяючи, невідворотно наступає на п'яти, оглушуючи свистом гвинтів і приголомшуючи автоматними чергами, коли в цілому світі немає від вертольота рятунку, коли немає такої шпарини, де можна було б сховати обтяжену бідою вовчу голову,— адже не розступиться земля, щоб надати схованку переслідуваним.

У горах інша річ — тут завжди можна чкурнути, завжди знайдеться, де затаїтися, де перечекати небезпеку. Вертоліт тут не страшний, у горах вертольоту самому страшно. Проте страх безрозсудний, тим більше, коли він знайомий, пережитий. З наближенням вертольота вовчиця голосно заскавучала, скрутилася в клубок, втягла голову, і все ж нерви не витримали, зірвалася-таки — і несамовито завила Акбара, пройнята безсилим, сліпим страхом, і судорожно поповзла на животі до виходу, клацаючи зубами люто й нестямно, ладна зчепитися, не зрушуючи з місця, ніби сподівалася прогнати залізне чудовисько, що гуркотіло над ущелиною,— з появою якого навіть каміння почало падати згори, як під час землетрусу.

На панічні волання Акбари до нори просунувся її вовк — Ташчайнар, який відтоді, як вовчиця стала важкою, перебував здебільшого не в лігві, а в затишку серед чагарників. Ташчайнар — Ломикамінь,— прозваний так навколишніми чабанами за сильні щелепи, підповз до її ложа і заспокійливо загарчав, немовби прикриваючи її тілом од напасті. Притискуючись до нього боком, тулячись дедалі міцніше, вовчиця продовжувала скавучати, жалібно волаючи чи то до несправедливого неба, чи то невідомо до кого, чи до своєї нещасної долі, й довго ще тремтіла всім тілом, не могла вгамуватися навіть після того, як вертоліт зник за могутнім глетчером Ала-Монгю і його зовсім не стало чути за хмарами.

І в цій гірській тиші, що враз запала, подібно до обвалу космічного безгоміння, вовчиця раптом виразно почула в собі, вірніше всередині черева, живі поштовхи. Так було, коли Акбара, ще на початку свого мисливського життя, якось наскоком задушила велику зайчиху: в зайчисі, в її животі, тоді теж почулися такі самі порухи якихось невидимих, схованих од очей створінь, і ця дивна обставина здивувала й зацікавила молоду допитливу вовчицю, і вона, здивовано нашорошивши вуха, недовірливо позирала на свою задушену жертву. Це було так дивно й незрозуміло, що Акбара навіть спробувала була завести гру з тими невидимими тілами, точнісінько як кішка з напівживою мишею. А тепер сама виявила у своєму нутрі таку ж живу ношу — то подавали звістку про себе ті, кому належало за щасливих обставин з'явитися на світ тижнів через півтора-два. Та поки що ненароджені дитинчата були невіддільні від материнського лона, становили частку її єства, тому й вони пережили в ще несформованій, невиразній утробній підсвідомості той же шок, той же відчай, що й вона сама. То було їхнє перше заочне зіткнення з зовнішнім світом, з ворожою дійсністю, що чекала на них. Через те вони й заворушилися в череві, відгукуючись на материнське страждання. їм теж було страшно, і страх той передався їм через материнську кров.

Дослухаючись, що коїлося помимо волі в її ожилій утробі, Акбара захвилювалася. Серце вовчиці прискорено закалатало — його сповнили відвага, рішучість неодмінно захистити, убезпечити від лиха тих, кого вона виношувала в собі. Зараз вона не замислюючись зчепилася б з будь-ким. Це озвався великий природний інстинкт збереження потомства. І враз Акбара відчула, як на неї гарячою хвилею накотилася ніжність — потреби приголубити, пригріти майбутніх сисунців, віддавати їм своє молоко, немовби вони вже були під боком. То було передчуття щастя. Вона заплющила очі, застогнала від знемоги, від очікування молока в набряклих до червоного, великих сосках, що виступали двома рядами по череву, і млосно, неквапом потяглася всім тілом, наскільки дозволяло лігвище, й, остаточно заспокоївшись, знову присунулася до свого сивогривого Ташчайнара. Він був могутній, шкура його була тепла, густа й пружна. І навіть він, понурий Ташчайнар, і той уловив, що відчувала вона, мати-вовчиця, і якимось чуттям зрозумів, що відбувалося в її утробі, і теж, напевно, був зворушений тим. Нашорошивши вухо, Ташчайнар трохи підвів свою вуглувату, важку голову, і в похмурому погляді холодних зіниць його глибоко посаджених темних очей промайнула якась тінь, якесь невиразне приємне передчуття. І він стримано загарчав, похропуючи й покашлюючи, висловлюючи так свій добрий настрій і готовність безсуперечно слухатись синьооку вовчицю, оберігати її, потім почав старанно, лагідно широким, теплим вологим язиком облизувати голову Акбари, особливо її сяючі сині очі й ніс. Акбара любила язик Ташчайнара і тоді, коли він загравав та лестився до неї, тремтячи од нетерпіння, а його язик, гарячий од бурхливого приливу крові, ставав пружним, швидким і енергійним, як змія, хоча спочатку вона вдавала, що це їй принаймні байдуже, і тоді, коли в хвилини спокою та розкошування після ситої їжі язик її вовка був м'яко-вологий.

У цій парі лютих Акбара була головою, була розумом, їй належало право розпочинати полювання, а він був вірною силою, надійним, невтомним, безвідмовним виконавцем її волі. Ці стосунки ніколи не порушувалися. Лише одного разу трапилась несподівана, дивна пригода, коли її вовк зник до світанку і повернувся з чужим запахом іншої самки — бридким духом безсоромної тічки, що підбурює і скликає самців за десятки верст; це викликало в неї нестримну лють і роздратування, тоді вона рішуче відштовхнула його, несподівано встромила ікла глибоко в плече і на покару примусила його шкутильгати багато днів позаду. Тримала дурня на відстані й, хоч скільки він вив, жодного разу не озвалася, не зупинилась, ніби він, Ташчайнар, і не був її вовком, ніби він для неї не існував, а якби він і посмів знову наблизитися до неї, щоб покорити і вдовольнити її, Акбара помірялася б з ним силою всерйоз, недаремно вона була головою, а він ногами в цій прийшлій сивій парі.

Зараз Акбара, після того як вона трохи заспокоїлася й пригрілася під широким боком Ташчайнара, була вдячна своєму вовкові за те, що він поділив її страх, за те, що він таким чином повернув їй упевненість, і тому не чинила опору його завзятим ласкам, у відповідь разів зо два лизнула в губи, і, долаючи сум'яття, що виказувало себе несподіваними дрижаками, зосереджувалася в собі, й, дослухаючись, як незрозуміло та неспокійно поводилися ще не народжені щенята, примирилася з тим, що є: і з лігвом, і з великою зимою в горах, і з морозяною ніччю, що поволі насувалася.

Так закінчувався той день страшного для вовчиці потрясіння. Підвладна незгубному інстинктові материнської природи, вона вболівала не стільки за себе, скільки за тих, на кого чекали незабаром у цьому лігві й задля кого вони з вовком знайшли та влаштували туг, у глибокій ущелині під навісом скелі, схованої у різноманітних заростях, навалах бурелому та каміння, це вовче кубло; щоб було це вивести потомство, щоб мати свій захисток на землі.

Тим більше що Акбара і Ташчайнар були зайдами в цих краях. Для досвідченого ока навіть зовні вони відрізнялися від своїх тутешніх співбратів. Насамперед — закоти шерсті на шиї, що густо обрамляли плечі, як пишна сріблясто-сіра мантія від підшийка до холки, в чужинців були світлі, характерні для степових вовків. Та й зростом акджали, тобто сивогриві, переважали звичайних вовків Приіссиккуль-ського нагір'я. А якби хтось побачив Акбару зблизька, його вразили б її прозоро-сині очі — винятковий, а можливо, єдиний у своєму роді випадок. Серед місцевих чабанів вовчицю прозивали Акдали, тобто Білохолкою, але з часом за законами трансформації мови вона перетворилася на Акбари, а потім на Акбару — Велику; між іншим, усім було невтямки, що в цьому був знак провидіння.

Ще рік тому про сивогривих тут і згадки не було.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...