Тополенька моя в червоній косинці

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Як журналістові, мені часто доводилося бувати на Тяпь-Шані. Якось навесні, коли я перебував в обласному центрі Нарині, мене терміново викликали до редакції. Сталося так, що автобус пішов за кілька хвилин перед тим, як я прибув на автостанцію. Наступного автобуса треба було чекати годин з п'ять. Нічого не лишалося робити, як спробувати сісти на попутну машину. Я пішов до шосе на околиці містечка.

На повороті дороги біля колонки стояв грузовик. Шофер щойно заправився, загвинчував кришку бензобака. Я зрадів. На шибці кабіни був знак міжнародних рейсів "SU" — Радянський Союз. Значить, машина йшла з Китаю до Рибачого, на автобазу Зовніштрансу, звідки завжди можна дістатись до Фрунзе.

— Ви зараз їдете? Підвезіть, будь ласка, до Рибачого! — попросив я шофера.

Він повернув голову, скоса подивився через плече і, випроставшись, спокійно сказав:

— Ні, агаю не можу.

— Дуже вас прошу! У мене термінова справа, викликають у Фрунзе.

Шофер знову похмуро глянув на мене.

— Розумію, але не ображайтесь, агаю. Нікого не беру.

Я був здивований. Кабіна вільна, чом би йому не взяти людину?

— Я журналіст. Дуясе поспішаю. Заплачу скільки скажете...

— Річ не в грошах, агаю! — різко обірвав мене шофер і сердито штовхнув ногою колесо. — Іншим разом безплатно довезу. А зараз... Не можу. Не гнівайтеся. Скоро ще будуть паші машини, поїдете будь-якою, а я не мояїу...

Мабуть, він має взяти по дорозі когось, вирішив я.

— Ну, а в кузові?

— Все одно... Я дуже прошу пробачити мені, агаю.

1 А г а й (букв, старший брат) — шанобливе звернення до старшого.

Шофер подивився на годинника і заквапився.

До краю здивований, я знизав плечима і, не розуміючи, в чому річ, глянув на заправницю, літню жінку-росіянку, яка весь час мовчки спостерігала нас з віконця. Вона похитала головою: "Не треба, мовляв, дайте йому спокій". Дивно.

Шофер поліз в кабіну, сунув у рот незапалену цигарку і завів мотор. Він був ще молодий, років тридцяти, сутулуватий, високий. Запам'яталися мені його цупкі, великі руки на баранці і очі з стомлено опущеними повіками. Перш ніж зрушити машину з місця, він провів долонею по обличчю і якось дивно, з тяжким зітханням, стривожено подивився вперед, на дорогу в горах.

Машина поїхала.

Заправниця вийшла з будки. Вона, видно, хотіла заспокоїти мене:

— Не смуткуйте, зараз і ви поїдете. Я мовчав.

— Переживає хлопець... Історія довга... Колись він жив тут у нас, на перевалочній базі...

Дослухати заправницю мені не вдалося. Підійшла попутна "Победа".

Грузовик наздогнали ми не скоро — майже коло самого До-лонського перевалу. Він мчав страшенно швидко, як, мабуть, не дозволено мчати навіть бувалим тянь-шаньським шоферам. Не притишуючи ходу на поворотах, з гудючим ревом неслася машина попід навислими скелями, стрімливо вилітала на підйоми й одразу наче провалювалась, поринаючи в западини дороги, потім знову з'являлася попереду. Краї брезенту тріпотіли і ляскали по бортах.

"Победа" все-таки брала своє. Ми почали обганяти. Я обернувся: що за одчайдушна людина, куди він так стрімголов мчить? У цей час линув дощ з градом, як це нерідко буває на перевалі. В скісних, що аж періщили, струменях дощу й граду промайнуло за шибкою бліде, напружене обличчя з затиснутою в зубах цигаркою. Круто повертаючи руль, його руки широко й швидко сковзали по баранці. Ні в кабіні, ні в кузові нікого не було.

Незабаром після повернення з Нарина мене командирували на південь Киргизії, в Ошську область. Як завжди, часу у нашого брата журналіста в обріз. Я примчав на вокзал, коли поїзд от-от мав рушати, і, вскочивши в купе, не одразу звернув увагу на пасажира, що сидів, повернувшись лицем до вікна. Він не обернувся й тоді, коли поїзд уже пішов повним ходом.

По радіо передавали музику: виконувалася на комузі знайома мелодія. Це був киргизький мотив, що завя;ди здавався мені піснею самотнього вершника, який їде надвечірнім степом. Путь далека, степ широкий, можна думати й неголосно співати. Співати про те, що в тебе на душі. Хіба мало думок буває у людини, коли вона лишається на самоті, коли навкруги тихо і чути лише цокіт копит. Струни дзвеніли стиха, мов вода на обкочених, ясних каменях в арику. Комуз співав про те, що скоро сонце сховається за горбами, синя прохолода нечутно побіжить по землі, тихо заколиваються, обсипаючи пилок, сизий полин і жовта ковила при бурій дорозі. Степ слухатиме вершника, буде думати й наспівувати разом з ним...

Можливо, колись вершник їхав тут, цими місцями... Отак само, мабуть, ген-ген на краю степу заходило сонце в вечірній заграві, що поволі ставала палевою, а сніг на горах, так само, певно, як зараз, вбираючи останні відблиски сонця, рояїевів і швидко меркнув...

За вікном проносилися сади, виноградники, темно-зелені кущуваті кукурудзяні лани. Парокінна бричка з щойно накошеною люцерною бігла до переїзду. Вона зупинилася біля шлагбаума. Засмаглий хлопчак в подертій злинялій майці і закочених вище колін штанях трохи підвівся на бричці, дивлячись на поїзд, почав усміхатись, помахав комусь рукою.

Мелодія на диво м'яко вливалася в ритм поїзда. Замість цокання копит стукотіли на стиках рейок колеса. Мій сусід сидів біля столика, затулившись рукою. Мені здавалося, що він теж мовчки наспівував пісню самотнього вершника. Сумував він чи мріяв, а тільки було в його вигляді щось смутне, якесь незатихле горе. Він так заглибився в себе, що не помічав мене. Я старався розглядіти його лице. Де яс я зустрічав цю людину? Навіть руки знайомі, смуглі, з довгими твердими пальцями.

І враз я згадав: це був той самий шофер, який не взяв мене в машину. На тому я й заспокоївся. Дістав книжку. Чи варто було нагадувати про себе? Він,' мабуть, давно вже забув мене. Чи мало випадкових зустрічей у шоферів на дорогах?

Так ми їхали ще якийсь час, кожен сам по собі. 3а вікном почало темніти. Попутник мій здумав закурити. Він дістав цигарки, гучно зітхнув перед тим, як чиркнути сірником. Потім підвів голову, здивовано глянув на мене й одразу почервонів. Пізнав.

— Здрастуйте, агаю! — сказав він, винувато усміхаючись. Я подав йому руку:

4*

51

— Далеко їдете?

— Еге ж... далеко! — Він повільно видихнув дим і, помовчавши, додав: — На Памір.

— На Памір? Значить> п0 дорозі— Я в Ош... У відпустку? Чи переводитесь на роботу?

— Та начебто так... Закурите?

Ми разом димили і мовчали. Говорити, здавалося, більше було ні про що. Мій сусід знову задумався. Він сидів, похиливши голову, похитуючись у такт рухові поїзда. Здалося мені, він дуясе змінився відтоді, як я його бачив. Схуд, обличчя змарніло, три різкі, глибокі зморшки на лобі. На обличчі хмурна тінь від зведених до перенісся брів. Несподівано мій супутник невесело посміхнувся і спитав:

— Ви, агаю, мабуть, того разу на мене дуже образилися?

— Коли, щось не пригадаю? — Не хотілося, щоб людині було ніяково передо мною. Але сусід дивився з таким каяттям, що мені довелося признатись. — А-а... отоді... Пусте. Я й забув. Всяко буває в дорозі. А ви все ще пам'ятаєте про це?

— Іншим часом може й забув би, але в той день...

— А що сталося? Чи не аварія?

— Та як сказати, аварії-то не було, тут інше... — мовив він, підшукуючи слова, та потім розсміявся, примусив себе розсміятись. — Зараз я повіз би вас на машині куди завгодно, та тільки тепер я сам ось пасажир...

— Нічого, кінь по одиому сліду тисячу разів ступає, може, ще колись зустрінемося...

— Звичайно, якщо зустрінемось, сам затягну в кабіну! — труснув він головою.

— Отже, домовилися? — поясартував я.

— Даю обіцянку, агаю! — відповів він, повеселівши.

— А все-таки чому ви тоді не взяли мене?

— Чому? — озвався він і одразу похмурнів. Замовк, опустивши очі, пригнувся над цигаркою, люто затягуючись димом. Я зрозумів, що не треба було питати його про це, і розгубився, не Зпаючи, як виправити помилку. Він погасив недокурок в попільничці і пасилу видавив із себе:

— Не міг... Сина катав... Він мене чекав тоді...

— Сина? — здивувався я.

— Справа така... Розумієте... Як би вам пояснити... — Він Знову закурив, стримуючи хвилювання, і раптом твердо, серйозно глянувши мені у вічі, почав говорити про себе.

Так довелося мені вислухати розповідь шофера.

Часу попереду було багато — поїзд іде до Оша майже дві доби. Я не квапив, не перебивав його запитаннями: це добре, коли людина сама все розповідає, заново переяшваючи, роздумуючи, часом замовкаючи на півслові. Але я мусив докласти неабияких Зусиль, щоб не втручатися в його оповідь, бо завдяки нагоді і своїй непосидющій професії газетяра я вже знав дещо про нього самого і про людей, з якими доля зіткнула цього шофера. Я міг би доповнити його розповідь і багато що пояснити, але вирішив зробити це, вислухавши все до кінця. А потім взагалі роздумав. І вважаю, що зробив правильно. Послухайте розповіді самих героїв цієї повісті.

РОЗПОВІДЬ ШОФЕРА

...Почалося все це зовсім несподівано. В ту пору я щойно повернувся з армії. Слуяшв у моторизованій частині, а перед тим закінчив десятирічку і тел; працював шофером. Сам я з дитячого будинку. Друг мій Алібек Джантурін демобілізувався па рік раніше. Працював на Рибачинській автобазі. Ну, я до нього й приїхав. Ми з Алібеком завжди мріяли попасти на Тянь-Шань або на Памір. Прийняли мене добре. Улаштували в гуртожитку. І навіть $ІЛ дали майже новий, жодної вм'ятини... Треба сказати, машину свою я полюбив, як людину. Беріг її. Хороший випуск. Мотор був потужний. Щоправда, не завжди доводилося навантажувати машину до краю. Дорога самі знаєте яка — Тянь-Шань, одна з найвисокогірніших автотрас у світі: міжгір'я, хребти та перевали. В горах води скільки завгодно, а все одно завжди возиш її з собою. Ви, моя;е, помічали, до кузова в передньому кутку прибита дерев'яна хрестовина, а на ній камера з водою теліпається. Бо мотор на серпантинах перегрівається страшенно. А вантажу везеш не так-то й багато. Я теж спершу прикидав, голову сушив собі, що б його придумати, аби якнайбільше вантажу брати. Але змінити начебто нічого не молена було. Гори є гори.

Роботою я був задоволений. Та й місця подобалися мені. Автобаза біля самого берега Іссик-Кулю. Коли приїздили іноземні туристи й цілі години простоювали мов очманілі на березі озера, я в думці пишався: "Ось, мовляв, який у нас Іссик-Куль! Спро-буй-но знайди ще таку красу..."

У перші дні лише одно ображало мене.