Білий прапор над Кефалонією

Переклад: Анатоль Перепадя

Воєнні події, описані в цьому романі, відбувалися в дійсності: їх відтворено завдяки документам і розповідям уцілілих очевидців. Деякі дійові особи, що зрештою належать уже історії, мають своїх конкретних прототипів. Інші, як наприклад німецькі офіцери, винуватці кривавої різанини, названі справжніми іменами. Вигадані лише побічні епізоди битви та другорядні дійові особи.

Розділ перший

1

Я обрав для мандрівки жовтень, бо тоді навіть десь на острові в Іонійському морі кінчається купальна пора і всі курортники роз'їжджаються додому. З якої нагоди зустрічатися мені з чужими людьми, зовсім випадковими на острові? Мене цікавили лише тамтешні мешканці, а точніше — такий собі Паскуале Лачерба, родом італієць, фотограф за фахом, і Катерина Паріотіс. Хотілося подивитися на острів у його звичайному світлі, таким, яким він, певне, був за капітана Альдо Пульїзі.

Капітан Альдо Пульїзі — це мій батько, тому я й вирушив у цю мандрівку, аби побачити місця, де він воював і загинув.

Мою появу в таку незвичайну пору помітили всі на борту пароплава-порона "Святий Герасим", що ходить між Патрасом і портом Самі. Пароплав заповнили прочанки й попи, які добивалися до монастиря святого Герасима, тому капітан, а слідом і один пасажир, електротехнік з Афін, спитали мене, не змовляючись, про одне й те саме: чи не православної я віри і чи не їду з Італії поклонитися місцевому святому в день його храма. (Святий Герасим — заступник острова Кефалонія; ось чому на пароплав посідали жінки, одягнуті в чорне, з чорними хустками на головах. З'юрмившися зі своїми клунками й фібровими валізами довкола бородатих попів у довгих рясах, вони цілу дорогу журно тягли кант на честь святого).

— Ні, — відповів я обом, — я не православний.

Тоді мене почали розпитувати, чому все-таки їду на Кефалонію; я відповідав, що маю там знайомих — фотографа Паскуале Лачербу та Катерину Паріотіс. Але жоден мені не повірив.

Капітан порона, миршавий чоловічок, уродженець Ітаки, довго дивився на хмарне небо, відтак показав мені вперед на білу пасмугу туману, що заслоняла від нас острів, пасмугу першого осіннього туману.

Я знизав плечима. Тут треба було б дуже довго розповідати. Насправді я не знав нікого на острові Кефалонія. Я, так би мовити, не був знайомий навіть з рідним батьком. Зовсім його не пам'ятаю. Аби не фотокартка, що стоїть на круглій серветці на комоді в маминій кімнаті, освітлена негасимою лампадкою, я б не знав, яке він мав обличчя, не побачив би його ледь сумної усмішки як передчуття лиха.

А може, лише так мені здавалося, бо коли біда вже скоїлася, то, дивлячись на зображення загиблої людини, мимоволі думаєш, ніби вона давно передчувала нещастя. Навіть коли її обличчя усміхається, в очах, хоч як би вони сяяли, нам видно передчуття смерті. Але це не так: ми самі, силою своєї уяви, нашим знанням пізніших подій спотворюємо увічнений на картці дійсний образ.

На мене впливала атмосфера, що панувала в материній кімнаті. Була то простора спальня. Коли мати виходила, я закрадався туди навшпиньках з відчуттям страху й вини. Від темного горіхового комода заспокійливо пахло деревом, але порожнє двоспальне ліжко позад мене, дбайливо застелене блакитним покривалом, що закривало дві пари високо перебитих подушок, лякало мене і здавалося величезним. Відколи пам'ятаю, мама завжди спала сама і не боялася. Я зупинявся біля комода. У півсутіні батькове обличчя, освітлене мерехтливою лампадкою і світлом, що проходило крізь причинені віконниці, оживало: рот кривився гримасою болю, очі сумнішали. Немовби того дня, коли, одягнутий у свою гарну уніформу капітана артилерії, він позував перед апаратом, щоб послати карточку дружині, і вже передчував близьку загибель.

Батько надіслав її з Кефалонії, цю фотографію розміром з поштову листівку (дуже вдалу, як казала мама, хоча в житті тато був куди вродливіший); за давньою модою знімок наклеєно на жовтуватий картон (ет, казала ще мама, поблажливо похитуючи головою, які там можуть бути фотографи на Кефалонії, на цьому загубленому в морі, відрізаному од світу острові?); на картонку дірчасту, майже як бібулу; на звороті італійськими літерами витиснено ім'я фотографа:

Паскуале Лачерба, вулиця принца П'ємонтського, 3, Аргостоліон.

Відрізаний від світу острів, думав я, дивлячись на потемніле море, де схоплювались од вітру білі баранці, в кожному разі, траси лайнерів проходять не тут. Щоб добитися до острова, я мусив зійти в порту Патрас і там пересісти на порон, що курсує по архіпелагу; надвечір я приїхав до Самі, сів у автобус — він ходить через перевал Енос — і лише вночі, після двох діб дороги, побачив мерехтливі понад узбережжям затоки вогні Аргостоліона.

Мама таки мала рацію, згадав я, вдивляючись у море і чекаючи, коли покажуться три острови. Я знав, що Ітака, Кефалонія та Занте розташовані одне за одним; я їх бачив ще дорогою до Патраса — здається, ніби то дрейфують обезснащені кораблі. Ми пропливали, залишивши їх позаду, за кормою лише темнів глицевий ліс: ні сільця, ні червоного між деревами даху, ні прослідку дороги. Далекі від світу, безлюдні, оповиті дивною неприродною тишею, що здавалася особливо гнітючою від німоти могил.

З усіх трьох островів найбільше їх на Кефалонії. Про це я читав у підручниках з географії і навіть туристських путівниках. Колись, у сиву давнину, на відміну від того, що ми бачили зараз, тут пролягав морський шлях з Італії до Греції. Тоді цей острів називався також Чорним Епіром, Меленою, Телебою. Боротьба за володіння Кефалонією, розташованою при вході до затоки Лепанто, не раз приводила до нападів і воєн. Перші, хто висадився і загинув на її берегах, були фіванці. Згодом тут побували афінські воїни, піхотинці Філіппа V Македонського, за ними — римські легіонери, нормани, венеційці, турки, а в пізніші часи приходили солдати французького, російського та британського війська.

Може, тому й видалася мені такою неприродною і гнітючою ця тиша. Про історію острова я довідався з невеличкого підручника в червоній обкладинці; він лежав у скриньці, де мама зберігала свої реліквії: якісь незрозумілі, тільки їй відомі, папери, формені ґудзики з жовтого й білого металу, пачку висохлих сигарет "Три зірки", любовні листи, безкоштовні фронтові листівки, згорнутий рурочкою диплом Міністерства оборони, срібну медаль — посмертну нагороду. Читаючи історію Кефалонії, я запам'ятав назви головних міст, тих, що значилися на карті: Аргостоліон, Ліксурі, фортеця Святого Георгія, Самі; довідався, що в долинах і на горах ростуть, правда негусто, пшениця та овес, що там вирощують корінфський виноград та оливи; взнав, що острів'яни переважно рибалки й хлібороби, люди добрі й щирі.

Але ні в підручниках з географії, ні в туристичному довіднику, виданому 1940 року, не могло бути нічого про останню окупацію острова. 30 квітня 1941 року серед білого дня над Кефалонією загули важкі транспортні літаки "марсупіалі"; їх ескортували бомбардувальники і цілий рій крихітних винищувачів, що носилися довкола, ніби сторожові пси біля отари овець. Італійські парашутисти спустилися на своїх величезних гойдливих парасолях на землю Кефалонії; пригнувшись, вони побігли вздовж виноградників, боязко роззираючись довкола, аби не натрапити на ворога; жінки й селяни з порога своїх осель стежили за ними.

Певна річ, ні книжечка в червоній обкладинці, ні шкільні підручники про це розповісти не могли; довелося шукати інших джерел, так само як не могли вони дати докладні дані про силу-силенну вояцьких могил, розкиданих по лісах Кефалонії.

Треба б комусь тепер довести до наших днів цей список загиблих, думав я, дивлячись, як проступає крізь серпанок першого осіннього туману чорна купа острова.

— Кефалонія! — промовив капітан, простягнувши вперед руку.

З марева жовтневої мли поволі вставала Кефалонія, виникаючи з моря і вияскравлюючися з пам'яті.

Батько мій, напевне, бачив її не такою: а все ж саме цим морем плив він на своєму транспорті, оточеному звідусіль військовими кораблями. Можливо, того дня гріло сонце, море мінилося блакиттю, і Кефалонія, Ітака й Занте підіймали свої скелі до сліпучого лазурового неба. Ні батька, ані його гармашів не турбувало передчуття смерті; війна з Грецією скінчилася, Італія перемогла. Десь найпевніш, підпливаючи до цієї підбитої землі, він тішився перемогою, так само як тішився перед ним воєначальник фіванців і всіх інших військ, що ступали на острів.

Я стояв і думав: треба б до списку воєначальників, полеглих тут протягом віків, додати і його ім'я, ім'я капітана Альдо Пульїзі.

Ніч зайшла майже непомітно: вечорова заграва не провістила її приходу. Острів наближався до нас темним муром, пітьму розсіювали тільки мерехтливі вогники порту Самі. Спалахнули вогні й на борту. Прочанки й попи, з'юрмившись біля поруччя, мовчки і ніби зі страхом роздивлялися острів. Із ближнього лісу на палубу "Святого Герасима" повівало прохолодою, запахом листя й землі.

2

Але на його долю могла випасти тільки смерть, якщо він уже ступив ногою на Кефалонію. Не тому, що святе письмо глаголе: хто підніме меча, від меча й загине, а з іншої причини — те покоління італійців, яке виросло під фашизмом, від дня народження чекала солдатська уніформа, і в ній вони мали померти.

Саме так він і казав учительці з острова Катерині Паріотіс, коли тяжко журився. Але Катерина не вловлювала прихованого змісту його слів; вона усміхалася сумно, як усміхаються гречанки-невольниці, дивилася на нього своїми добрими очима, що нагадували йому очі дружини: такі самі темні й променисті, з золотистою іскоркою в зіницях.

Словом, його доля мала вирішитися тут. Можливо, не на самій Кефалонії, не в блакитному Іонійському морі чи в горах Чорного Епіру, але десь там, на клапті грецької землі, мало обірватися життя Альдо Пульїзі, одягнутого в уніформу капітана італійської армії, останню в його житті уніформу.

І хоча він зносив їх немало, цих військових одностроїв, він ще тоді, після Кориці, збагнув, що не родився воювати. Згодом, по грецькій кампанії, йому стало ясне ще одне: за вдачею він не завойовник.