Переклад: Анатоль Перепадя
Частина перша. Ворог
1
Пустеля перед нами влягалася знову, наче море після бурі: пісок під легким вітерцем курів і брався дрібненькими хвильками, серед них тут і там валялися уламки розбитих машин, а в одному місці — так мені здавалося, коли я натужував зір, — англійський шолом.
Мене розбирав сміх, хоч я сам не знав чого. Навпаки, мені не було чого сміятися. Але зараз, у цій тиші, коли стало чути, як шелестять розлогі піщані хвилі в пустелі, я відчував якусь потребу кричати. Так мені траплялося завжди після бою.
А я ще мав охоту заспівати якусь пісеньку або пустити платівку на зіпсованому патефоні, так щоб звуки сповнили все небо, аж до обрію, де воно зливалося з потужним покривалом піску.
Люди мої, мабуть, відчували те саме. Видно було, вони чекають лише сигналу, щоб хором затягти пісню; мабуть, їм, як і мені, хотілося сміятись або гукати до зірок.
Я подивився навколо і побачив їх усіх: сиділи в окопах, зарослі аж по самі очі, а їхні очі світилися гарячковим блиском. Вони гризли сухарі і щось мимрили з набитим ротом, вищирені зуби з-поміж чорного заросту здавалися ще біліші, і самий їхній безпричинний сміх був зрідні білоті.
Я й собі строщив сухарика, що відгонив пустелею, тоді глянув перед собою. Я не міг одвести очей від простеленого переді мною нерухомого моря піску. Коли-не-коли позирав на припалий спіралями пилу англійський шолом або на уламки машин, схожі на рештки розбитого корабля.
Який спокій після такого пекла! Мені пригадалися ночі в рідному селі, дороги серед нив і валування собак по людських дворах. Тими ночами ми ходили компанією з голосистим Тоніно і голярем — той умів грати на гітару. Скільки серенад переспівано біля садочка красуні Йоланди!
Тепер Тоніно й голяр, мабуть, також припухають десь на передовій у Сахарі.
Клята Сахара!
Один з моїх людей урвав мені роздуми; своїм венеційським діалектом, вимахуючи при тому сухарем, він питав, чи не можна б заспівати "мельника", бо вже далі нікуди терпіти.
Я цього сподівався.
— Одставить! — мовив я. — Подуріли ви, чи що?
— Ну, пане командире! — правив своєї венецієць.
А я:
— Хочете, щоб англійці почули? Та, може, вони за сто метрів од нас — сидять за барханами і раптом вискочать.
От гадство, подумав я, всі ми, виходить, одним миром мазані.
— Замість співу краще підсильте варту і стежте за пустелею. Вони завжди вискакують, як їх не чекаєш.
Боже, мені страх як кортіло заспівати серенаду, бодай навіть без саду красуні Йоланди. Як прикро було дивитися на лихі обличчя моїх людей. Нараз я всією душею запрагнув послати до дідька всю Сахару, англійців та війну.
А потім я знов почав вдивлятися в темряву. Вітер у пустелі роздмухував далі пил навколо понівечених машин і залізної каски. За моєю спиною бородаті солдати розмовляли тепер про тобруцьких жінок.
Вони мали охоту піти до одного закладу в Тобруку і побачити негритянок, які танцюють, обмотавшись серпанками, а потім забирають гостей до своїх покоїв.
Саме слухання про тих негритянок запирало мені дух у грудях.
Від того вдивляння в пустелю повіки мені напухли й горіли нестерпно; це докучливе горіння зрештою я відчував у всьому тілі; мені здавалося, ніби я висох, мов камінь на дні пересохлого влітку потоку. Такого потоку, як у тосканському селі, на моїй батьківщині!
Позаду за мною все ще гомоніли про жінок, обмінювалися спогадами.
— Ну, — спитав я,— як там дозори?
— Порядок, пане командире.
— Ви не дивіться на затишшя, — сказав я. — Вони там, певне, готують нову вилазку.
Я намагався уявити собі англійців по той бік: чи їм також, як і нам, хотілося без причини сміятись або співати? Певне, й вони розмовляли про жінок, можливо, про жінок із Танжера, чи звідки там.
— Пане командире, — прошепотів мені раптом хтось на вухо, — оно-но шолом англійський, бачите?
— Та вже ж, — відказав я, — не сліпий.
— Там же і вбитий десь, — озвався ще хтось.
У тому місці, де на піску валявся шолом, залягали тіні. Навіть аби той труп і лежав, годі було б його побачити. Але за дві години, як зійде сонце, ми по смороду почуєм.
— Вертайся на своє місце, — сказав я.
Бородані скінчили їсти і вже передавали один одному баклажки, повні теплої води, що тхнула піском. Попиваючи воду, вони знов розмовляли про жінок.
— А чом би вам не передрімати? — запитав я. Сам-то я знав чому. Перестати говорити означало повертатися думкою до власних справ, повертатися через пустелю, через Середземне море. Повертатися, знову до саду красуні Йоланди.
— Здається, я бачу того вбитого, — підійшов до мене вартовий, — за шоломом ніби хтось лежить.
Тут я спалахнув і почав лаяти цих сучих синів. Викричався, і якось аж легше стало. Потім запалив цигарку і знов почав вдивлятися в простір. Цигарка також мала присмак піску.
Після моєї лайки солдати змовкли. Тільки вітер шемрав у пустелі. А проте зараз я почував себе краще. А може, і їм би дозволити полаятись? Хоча б на мене? Спитати їх: може, й мене хочете назвати сучим сином?
Я чув їхнє хекання і чув — чи, може, то тільки мені здавалося? — як сапали англійці, принишклі в окопах, десь там, у пустелі.
Власне, тоді й долинув до нас горловий галасливий спів, гнаний вітром.
Співали по той бік.
— Чуєте, пане командире? — спитав вартовий.
Усі попідводили над піщаним насипом голови, щоб краще чути. Після довгої мовчанки хтось зареготав, а за ним і всі почали гигикати, моя хлоп'яча ватага.
— З глузду з'їхали?! — гукнув я.
Аж тут на темному тлі пустелі з'явилася довга хистка тінь. Сміх стихнув, і люди похапали карабіни. Я розгубився.
— Це той забитий, — мовив вартовий.
Довга постать нахилилась над шоломом і витягла його з піску. Відтак здмухнула налиплі піщинки й натягла шолом на голову.
До неї було не більше тридцяти метрів: стріляй без промаху. Чоловік хитався й вимахував руками, намагаючись утримати рівновагу.
— Сволота, — сказав я, коли він зник. — Чого не стріляли?
Люди немов зо сну прокинулись. А втім, і я ж не стріляв.
— Та воно ж якось наче не той, пане командире, — озвався хтось.
— Що значить — не той? — крикнув я.
Вони дивилися на мене мовчки. Погляди їхні світилися пустелею, довгими місяцями африканської пустелі.
— Можете співати, — сказав я.
І теж заспівав, щоб не виказати того, що мав на душі.
2
Трохи згодом мене викликано до полковника. Одного дня, коли, здавалося, сонце стало без руху в зеніті, дня цілковитої, як у чистому морі, тиші, коли навіть найдужчий повів не збаламутить спокою, за нашими окопами з'явилася штабна машина і зупинилася за кущем. З хмари куряви вискочив розчервонілий лейтенант, витираючи хусточкою піт. Якусь хвилю роздивлявся навколо, потім втомлено рушив у наш бік. З тою білою шматкою в руці він ніби йшов здаватися в полон. Мої люди несамохіть наставили карабіни; тут діло таке, що не вір нікому, хоч би і з тилу; але лейтенант ще здалеку вимахував каскою і щось кричав. Аж тоді я впізнав його.
Поки він шурхав по піску, ми дивилися мовчки на нього.
— Що там нового? — спитав я, коли він опинився в окопі.
Лейтенант сів і почав обмахуватися каскою. У пустелі всі ці дні стояла нестерпна спека. Й незмірна тиша. Коли вслухатися в неї довше, здавалося, ніби цілий світ застиг навіки.
— Що, кінець війні? — спитав я знову. — Чи, може, відпустка всій частині?
Але він засміявся, заперечливо похитуючи головою. Йому не вистачало подиху, і він не міг одразу відповісти. Тим часом мої люди ні на хвилю не спускали його з ока. Може, справді думали про відпустку й кінець війни. Вони-бо все, навіть найдурніший жарт, сприймали серйозно.
— Ні, — здобувсь нарешті на мову лейтенант, — тебе викликає полковник.
Перед від'їздом я почастував лейтенанта. У нас був коньяк — я наказав його подати. Ми випили усі потроху з розпеченої алюмінієвої баклажки; і сам коньяк був — як вогонь.
— Мене викликає полковник? — перепитав я.
— Так, — відповів лейтенант, — оце ж мене й послано по твою душу.
— Ну, хлопці, — сказав я своїм людям. — Танцюйте! Не інакше як медаль.
Солдати сміялися, але якось нещиро. Вони так і сиділи собі на піску, тримаючи обіруч карабіни так, ніби для годиться.
От уже тиждень англійці не давали знаку життя, і замість пекла артилерійського вогню запанувала тиша й спокій, — такі, що аж дух забивало!
Тому люди й нервувалися. Я викликав їх на розмову, бо не хотів, щоб ця тиша їх гнітила. Отож довелося їм по черзі розповідати про свій отчий край, про дівчат, залишених там, про тобруцьких жінок. Краще розмовляти про щось, згадувати те й се, ніж западати в той безрух. Обстріляли б нас — і то було б краще. Дні тягнулись нудні й одноманітні, від світання й до смеркання. Сонце й те лізло по небу спроквола, ніби той волоцюга, а в нас кожен знав уже кожного як облупленого.
Знав і я про Кампруньяні, сільце біля підніжжя Апеннін у провінції Емілія, де народився кулеметник і де жив, аж доки одягнув сіро-зелений мундир.
У Кампруньяні мені подобалися великі гаї, де гасає вітер, вільний простір долини, простеленої під ними, маленьке кладовище на горбі пастівника, а найбільше — струмки.
Коли цей кулеметник розповідав, як він Підлітком блукав понад струмком і підіймав каміння, шукаючи слизиків та дрібних рибок, усі в окопі втуплювали очі в пустелю, марячи про жадану річку.
Любив я також розповіді про храмове свято, що припадало на першу неділю серпня, про музику на майдані перед церквою й про барак, де був тир, — його привозили туди щороку з долу, або про лискучу від мила щоглу з призами, що стояла посеред майдану.
Я бачив тоді довкола себе усіх цих молодих, чепурно вбраних хлопців з Кампруньяні, що залицялися до дівчат, а в дівчат були біло-рожеві личка й барвисті хусточки на головах.
Я дивився на кулеметника й намагався уявити собі, як на свято в своєму селі він вибиває на великому бубоні в оркестрі. А тепер цей солдат трохи не голий лежить на піску, скидаючись на бедуїна, як зрештою і всі ми, своєю поруділою бородою і гарячково блискучими очима.
Аж не віриться, що він колись був малий і ловив рибу в пінявих апеннінських потоках. Нікому з нас не вірилося, що ми колись були дітьми.
У міру того як повільно минали ці дні, я довідався про, дівчину нашого кухаря-міланця. Її листи ми читали вголос, ніби їх писалося до цілого товариства.