Переклад: Анатоль Перепадя
1
Від блокпоста до блокпоста, під'їжджаючи на попутних машинах, переміряв я сотні кілометрів, аж мене вже починало млоїти. Вдень і вночі — мости й дороги, перед очима маячіли села на узбіччях горбів, пробігали обвалені будинки, грузи, дороговкази з написами: "Staffelstell", "Achtung, Minen!", "Nach Rom", "Nach Nord"[1]; були там і інші таблички — всіх не прочитати. Я стільки трясся на колесах, що, навіть коли зіскакував, земля під ногами бігла далі, все довкола кудись тікало, і, заплющивши очі, я все ще бачив сільце на верхівці гори, хоч я його давно минув, річку, тополі вздовж шосе й посірілі обличчя німців.
Аби не голод, на все інше можна було начхати. Я скидався на комівояжера, що чекає пересадки. Тільки за станції правили розтоки та перехрестя доріг біля сіл чи міських рогаток. Щоб сісти на машину, треба було вміти давати собі раду та й сподіватися на фортуну.
— Гей, камраде, — звертався я до якогось німця. — Я хворий. Треба на північ. Комендатура Неаполя пише, що я дуже хворий. Дивись, камраде, папера.
І тикав йому під носа списаний по-німецькому папір з багатьма підписами і печатками.
Так позаду залишалися все нові села. Подорожували найчастіше вночі, бо вдень боялися нальотів; машини йшли довгою колоною, з вимкнутими фарами. Вдень, очікуючи іншого попутного транспорту, я вмощувався в затінку дерев, щоб випрямити кості. Іноді я спав. Усе розмірковував про свої клопоти і про тих, хто мене виглядає там, на півночі. А ще мудрував, як комара задушити. Мені дано в дорогу трохи грошей, та коли твій шлях пролягає заллятими сонцем дорогами, серед пустельних нив, то передусім — зуміти розчулити селян. Я виробив цілу систему: дочекавшись полудня, підходив до порога якоїсь хатки і, прохав напитися.
— Люди добрі, — казав я, не входячи, а тільки спираючись на хвіртку, — чи не дасте мені кухля води, просто вмираю від спраги. Йду з самого пекла, і в роті язик аж шелестить. Не думайте, я заплачу, — обіцяв я одразу.
Вони приносили мені води, а я ніби ненароком закидав їм кілька слів про фронт. Адже я просто з фронту. Як там, що там? Та вже ж відомо як, люди добрі, гармати луплять навмання, кожна п'ядь землі злітає в повітря, ніби якимсь плугом її переорюють.
— Ну ось узяти б ваші виноградники, — мовив я, показуючи на поля. — Від вогнеметів вони б запалали, як карнавальні багаття. Або ось ці дерева, німці вирубали б їх під корінь, щоб не було заслону для англійців, щоб за англійцями можна було наглядати з гір. А ваші будинки, ваша худоба, ваші гроші, приховані у вас, мабуть, під матрацом, усе б пішло з димом, розвіялося попелом.
Нарешті я сідав біля порога.
— Так, я прийшов здалеку, ось ноги мені підломлюються. їду на чому трапиться. Чи бачив я Мессіну? Коли я проїздив мимо, то місто все диміло, мало там кам'яниць уціліло. І в Реджо Калабрії те саме. Всюди селяни женуть худобу в гори, щоб німці не забрали. Ну, а ви ж хоч корову сховали? — питав я.
А вони:
— Авжеж, сховали. Нема дурних.
— То чи не продасте мені кухля молока? Три дні ріски в роті не було.
І діставав гроші. Мені давали хліб і молоко, я їв, аж за вухами лящало, і відповідав далі на розпити. Вони хотіли знати, як це фронт може проходити просто через села й поля. І чи справді там нікому не щастить урятуватися.
Я посміхався, ковтаючи великі шматки. І розтлумачував:
— Уявіть собі град. Він же падає не на кожне дворище. Зате як уперіщить, то непереливки.
Надвечір, коли автоколони знов рушали в дорогу, я виходив на шосе. Але щоразу, прощаючись із господарями, я ставив те саме запитання:
— А чи не бачили ви часом, — казав я, — одного чоловіка, схожого на мене?
І всюди чув ту саму відповідь:
— Тут стільки проходить люду. Хіба всіх запам'ятаєш?
— Але ж ми з ним схожі, як дві краплі води, — мовив я, — такий самий, як я.
Я виходив на шосе. Тримаючи папір у руці, я всоте розповідав ту саму історію про хворобу. Руки в мене починали тремтіти, і я показував їх німцям:
— Малярія, камради.
Німці скоса поглядали на мене, але, побачивши печатку комендатури, попадалися на гачок, як дурні. І тоді вся музика починалася заново, я їхав, їхав на північ, і повз нас пробігали дороговкази Nach Livorno, Nach Grosseto[2], а позаду залишалися розбиті мости.
І ось нарешті Тоскана. Я зітхнув полегшено, ще кілька перегонів, а там я злізу, піду на своїх двох, і то надовго. Я не міг цього дочекатися. Досить з мене цих будинків, що бігли обабіч розмотуваної назад дороги, цієї тряски, що від неї горби танцюють перед очима. У світлі призахідного сонця я вже бачив вигнуту лінію тосканського узбережжя, що йшло до Ліворно. По один бік шляху більше не видно гір, тільки рожева смужка піску й безкрає лазурове море, пустельне, без жодного вітрила; лише самотня чайка кружляла в небі, поступово знижуючись. Через гуркіт Мотора не чути шуму прибою. В повітрі танцюють порошинки, підпалені призахідним сонцем.
— Тоскана! — сказав я, вдихаючи на повні груди повітря. Для мене це означало кінець дороги.
Жінка, котра сиділа біля мене, обернула голову, але нічого не сказала, тільки подивилася на мене ясними очима, такими ясними з-під чорної хустки, запнутої під бородою. Відтак знов відвернулася й перевела погляд на сповите немовля, яке спало в неї на колінах.
Інколи на зворотах дороги чи при наглих зупинках я несамохіть торкався її рукою. І скоса спостерігав за нею, дивився на тонкі бліді губи, на білу шию, на груди, випнуті під сукнею. І тоді я переводив погляд на шосе, на море й чайок, бо мене ніби жаром усього обсипало.
Нараз немовля заплакало, і вона, розстебнувши сукню, дістала пальцями ліву пипку й устромила в рот дитині і далі сиділа нерухомо, тільки біла грудь трепетала у вечорових сутінках.
Я нервово заворушився.
— Зголодніло, ге? — запитав я.
Жінка кивнула, ледь усміхнувшись блідими вустами. Я запалив цигарку й жадібно затягнувся тричі підряд. Але мої очі мимоволі поверталися до жінки. Ніби далекий спогад, припливав до мене солодкий запах і тепло її груді.
— Скільки йому? Рік чи більше?
А вона:
— Ще й року немає. Шість з половиною місяців.
Я засміявся, випростав зомлілу ногу. І почав дивитися на море, тепер у пітьмі воно здавалося сірим.
Хтось гукнув, що ми під'їжджаємо до Ліворно. І знов запанувала тиша; голови сонно похитувалися, якийсь німець узявся чистити автомата.
— Я страшенно люблю дітей,— сказав я жінці. — Але в такий час не хотів би мати їх. У такий час, як наш, я волію бути сам і піти на той світ, не турбуючись за сина, не турбуючись за дружину. Самому за таких обставин куди легше.
Біля дерев'яного мосту попалася нам інша автоколона. Наша валка зупинилася, пропускаючи її. В пітьмі я вгледів довгі цівки гармат, накриті галуззям: здавалося, ніби деревам хтось приробив ноги. "Nach Livorno" — чорнів напис на розбитому мурі, і тут же — 4 км.
— Я волію так, — сказав я жінці.
А вона відповіла:
— І я волію так, зі своєю дитиною.
Я засміявся й викинув недопалок. Люди говорили про війну і казали, що з такими гарматами фронт там, унизу, певне, не втримається. Інші шепотіли: "Йолопи" і додавали: "Ось побачите". Жінка поклала руку на голову дитині, ніби хотіла оборонити її від небезпеки. Я обернувся і знову почав дивитися на її грудь, і мені здавалося, ніби вона тріпоче, як та чайка над морем.
Коли я відчув, що мене огортає бажання торкнутися її, я відсунувся. Сперся на протилежний борт ваговоза, щоб заспокоїтися, і мовив:
— Я теж люблю діток, але аби мені довелося в такий час мати на карку жінку, я б пропав.
Вона нахилилася, поцілувала голівку немовляти й лагідно всміхнулася до нього.
На щастя, ми під'їхали до блокпоста. Я скочив на землю й рушив до міста, не озираючись. Відчував якусь глуху досаду на самого себе; чим далі я йшов, тим дужче хотілося вернутися до ваговоза і попрохати в тієї жінки пробачення.
І ще я тужив за жінкою. За жінкою теплою й м'якою, як у ті часи, коли я спав у ліжку.
Ліворно наближався, блимаючи вогнями в пітьмі, ніби гойдаючись на гойдалці, мовби я все ще їхав ваговозом. І земля, здавалося, все ще тікає в мене з-під ніг.
— Ну, нібито все скінчилося, — сказав собі, щоб якось утішитися.
Далеко, за моїми плечима, з гуркотом проїздила інша автоколона, що вирушила на південь.
2
Обводити їх круг пальця було цікаво. Ці гевали були пообвішувані зброєю так, що скидалися на пересувні арсенали, а все ж мені щастило стрельнути в них цигарку. Я виїхав з Ліворно після півночі і на останньому перегоні, коли холод проймав мене до кісток, надумав прикинутися дурником. Я підсів до одного німця з таранкуватими очима і почав уважно розглядати автомат, почеплений у нього на грудях.
— Гарна цяцька, камрад, — мовив я. — Скільки пострілів у хвилину, eine Minute?[3]
— Was?[4] — запитав німець.
А я у відповідь:
— Як?
Солдат знизав плечима.
— Я питаю, — сказав я, — скільки бум-бум можна зробити за айне мінуте?
— Ага, — відповів він, вищиряючи зуби. І сказав по складах, як школяр:
— Сім-де-сят.
Я роззирнувся довкола. Якась дівчина дивилася на мене, та й інші попутники приглядалися до мене. Вони нібито злилися на мене. А може, їм просто хотілося спати"
— Ви, німецькі камради, — вів я далі, — великі воїни. Ти був у Росії?
Він подивився на мене холодними очима.
— Ja[5].
— І в Албанії також?
— Ja, — повторив німець.
Ні, він таки побував усюди, і я вдав захоплений подив.
— Достолиха, — сказав я. — і в Африці був?
— Афріка? — перепитав він. — Афріку я знать, як Німеччину.
— Господи Ісусе! — зітхнув я.
Від нічного холоду дрож пробіг у мене поза плечима. Дівчина зронила голову на коліна й охопила їх руками. Я понишпорив у кишенях і дістав звідти недопалок. Витер сірника, ваговоз освітився.
— Погаси! — заволав хтось.
Дівчина люто на мене подивилася, чи, може, мені так здалося.
— Оці вже мені бички, — сказав я, — ніяк їх не розкуриш.
Відтак звернувся до німця, пояснюючи:
— Надто вже куций недопалок.
І тоді він дістав бляшане пуделко і запропонував мені цигарку.
— Deutsch Zigaretten[6], — сказав я з притиском.
Відкинув недопалок і витер знову сірника. Над шляхом ще раз спалахнуло яскраве світло.
— Achtung![7] — гукнув німець.
Щоразу як він вимовляв якесь слово, я мав враження, ніби то говорить не він, а автомат, почеплений у нього на грудях, чи ладівниця.