Повість
Переклад: Анатоль Перепадя
1
Я німець із Франкфурта-на-Майні, і звати мене Ганс Вассель.
Улітку п'ятдесят шостого року я надумав у свою місячну відпустку ще раз побувати в Італії. Потягло знов туди, де я воював з батальйоном СС "Герман Герінг", а особливо захотілося побувати у тому селі, де загинув Карл, відвідати його могилу.
Ось вже кілька місяців думка про могилу, загублену десь у лісах Апеннін, переслідувала мене. Ночами я часто навшпиньки, боячись збудити Марту, підходив до вікна і довго дивився на дерева, посаджені на березі річки. Марта спала й далі в нашому широкому подружньому ліжкові, і я чув позад себе, як вона рівно й легко дихає, і ця різниця між теплом, навіяним самою її присутністю, і спогадами, що роїлися за вікном, де тягло холодом від річки, ще збільшувала мою тугу.
І вдень, навіть під час праці, спогади зненацька витісняли все, і я завмирав з витягнутою рукою або вмовкав на півслові.
— У мене щось не гаразд, докторе? — злякано запитував пацієнт.
Тоді мені доводилося робити зусилля, щоб знов опанувати себе і, усміхаючись, заспокоювати пацієнта, що він цілком здоровий чи принаймні в нього немає нічого серйозного.
Хворих я приймав на першому поверсі нашого будиночка на Фрідріхштрассе, в кабінеті перебував цілий день від раннього ранку до пізнього вечора. В себе над головою я чув легку ходу Марти; спершу вона прибирала в опочивальні ліжко, далі переходила до вітальні, і я уявляв, як вона порається: витирає порох на етажерці, обмахує штучні квіти в великій блакитній вазі муранського виробу, поставленій посеред столу, протирає кахлі. А ось вона вже на кухні: тихий брязкіт посуду, клацання вимикача електричної плитки, міцний аромат кави.
Відтак я чув плюскіт води в лазеньці. Уявляв собі, як дружина, розпустивши по плечах свої довгі й ясні коси, розчісує їх гребінцем. За кілька хвилин Марта, чиста й свіжа, стане на порозі приймальні — попрощатися зі мною, перш ніж піти базарювати. З шкіряною сумочкою під пахвою вона більше скидалася на студентку, ніж на господиню. А коли дивиться на мене, в очах її грають бісики. Вона миттю зникне, а повернувшись, так само швидко, майже бігцем, гайне сходами на кухню.
І вже до самого обіду я можу простежити, як вона порається біля плити.
Марта наче гралася, ніби все це було дитячою забавкою, грою в лікаря й лікаршу. Вона мене тішила, і мені було веселіше працювати; відчуваючи її близькість, я легше переносив монотонні скарги пацієнтів, їхнє нікчемство, Марта допомагала мені переборювати фізичну огиду, що її відчуваю від кожного доторку до хворого.
Це спершу так було.
Але останнім часом я вже не стежив за її поранням і не прислухався до її ходи. Мене раз у раз поймали спогади про італійські гори, рівнини, села, ці спогади здавна таїлися в пам'яті і ось тепер несподівано спливли разом з іменем Карла.
Я намагався не згадувати більше ні про війну, ні про Карла, ні про могилу — вона залишилася десь там, у горах. Можливо, я й з Мартою побрався саме тому, що хотів забути про війну і знов зажити життям пересічного обивателя. І ось тепер, стоячи біля вікна і дивлячись у нічну пітьму, що поглинула й річку, скуту кригою, і дерева, я мусив визнати — спроба мені не вдалася.
Не те щоб я не кохав Марти: просто самої її мені було мало— і край. І ще я мусив визнати — безбарвне життя лікаря не про мене, так само як і родинне життя, бодай навіть з молодою і вродливою дружиною.
Тут, під сірою банею німецького неба, без сонця і зірок, у мене пробудилася потреба інших обріїв, та сама фізична потреба, що привела мене до СС і погнала разом із моїм приятелем Карлом до чужих країв, під чужі небеса, до Середземномор'я.
2
Про своє товаришування з Карлом мені не випадало говорити з Мартою докладно, лиш одного разу я згадав про нього, і то через фотокартку, що я тримав у себе на столі в кабінеті. Марта сама завжди уривала розмову, як тільки згадувалося про війну.
Моє минуле есесівця її не цікавило чи, радше, вона вперто не хотіла нічого про нього знати, ніби її не обходила якась частка самого мене. Марта познайомилася зі мною як з лікарем і лікарем мене тільки й хотіла бачити. Всі мої намагання розповісти їй за пригоди в далеких краях Марта завжди зустрічала ніяковою мовчанкою, одразу ж звертала на інше або зовсім припиняла розмову. Так в її очах я й був далі блідим сухорлявим провінційним лікарем, та ще й підтоптаним; на ніч вона подавала мені капці й філіжанку гарячої настоянки з ромашки і щоразу якось по-дитячому і водночас по-материнському виймала в мене з рота останню сигарету, запалену перед сном. Її турботи попервах розчулювали мене, і я кидав спроби розповісти, ким я був раніше. Я перебував у якійсь солодкій дрімоті в чотирьох стінах нашого будиночка на Фрідріхштрассе, аж це перед Різдвом почав усе ясніше усвідомлювати, як мені тісно від своєї приймальні, вулиці, річки і навіть самої дружини.
Відтоді Карл у чорній уніформі дивився на мене з фотокартки, виставленої на моєму бюркові, все пильніше й довше: він мав чіткі риси обличчя й ясний погляд героя. Дивлячись на його фото, я дедалі частіше згадував дороги війни, де ми разом ходили під вітром, таким сердитим у лісах, під холодним зимовим дощем, під палючим літнім сонцем.
Напередодні Різдва 1956 року до мене в кабінет прийшов якийсь жид. Я зразу визначив його нечисту расу. Худий жидок зняв сорочку й майку і стояв переді мною голий до пояса, білий як сметана і кощавий, чекаючи, щоб я за плату прослухав йому легені.
Не можучи відмовити, я мусив перемогти почуття огиди і доторкнутися до нього, прикласти йому до спини стетоскоп.
Карл дивився на мене з фотокартки безсторонньо, невідривно. На чолі мені виступив зимний піт, ледь відчутний запах, що чувся від шкіри цього жидка, будив нудоту.
Не відповідаючи на його запитання, я тремтячою рукою виписав рецепт, а він, одягаючи сорочку й майку, розгублено дивився на мене. Пучками я відсунув гроші подалі, аж на край столу, і, не рухаючись, дивився, як він підняв комір пальта і рушив з кабінету.
Це не міг бути хтось із мешканців Фрідріхштрассе чи нашого кварталу, інакше б він знав, хто я. А може, він жив у нашому кварталі й прийшов саме на те, щоб мене принизити.
Те, що я не міг відмовити йому, змусило мене гостро відчути, яке нікчемне моє теперішнє існування. Я кинув гроші на підлогу і почав під Карловим поглядом топтати їх, але навіть це не допомогло мені позбутися злого гумору. Так сталося моє перше зіткнення з Мартою.
Я старанно вимив руки, піднявся на другий поверх і мовчки сів до столу, на своє звичайне місце, що я займав уже багато років. Марта, тільки глянувши на мене, все зрозуміла й посміхнулася.
— Сьогодні вранці я бачила пані Бруммер, — мовила вона, добре знаючи, що мене це зовсім не цікавить.
— Дуже добре, — відповів я.
— Вона запрошує нас до себе, — сказала Марта, сідаючи напроти. — Наступної неділі.
Марта мала незвичайну здатність довго обговорювати якесь зовсім незначне питання. Тепер вона ніби відчула, яка небезпека таїться в неминучому "розкритті" чоловіка.
Марта якнайдокладніше розповідала далі про пані Бруммер, про її здоров'я, про недоладну сукню, що в ній та була, і навіть про справи її чоловіка, адвоката Отто Бруммера.
Я дав їй наговоритися, мене більше за її патякання лютило те, що вона боїться щось довідатися про невідомий бік мого життя.
Нарешті я сказав:
— Годі!
Дружина почервоніла, над столом, що поділяв нас, зависла гнітюча мовчанка. Я довго чекав, що вона запитає мене, в чому річ, але марно. І чим довше я чекав, тим дужче ніяковіла Марта й тремтіла виделка в її руці. Я кинув їсти й відсунув тарілку на середину столу.
— Мені гидко, — повільно мовив я. — Цього ти не хотіла од мене почути?
— Я знаю, з мене кепська куховарка, — промурмотіла Марта, намагаючись усміхнутися. Вона брехала, вхопившись за першу-ліпшу нагоду, щоб відтягнути розмову.
— Річ зовсім не в цьому, — сказав я.
Я хотів почути запитання, найзвичайнісіньке, природне, що його дружина ставить своєму чоловікові. Тому-то не додав більше нічого й почав терпляче дивитися на неї.
Марта відчувала, що попала в наставлені тенета, їй не пощастило відвести погляду, і вона дивилася просто мені в очі, як зачарована.
— А в чому ж? — спитала. Вона вимовила ці слова так, що в них не чулося запитання, вимовила їх так, ніби вони й не потребували відповіді, ніби вона зовсім і не бажала почути цю відповідь.
— До мене на прийом прийшов жид, — сказав я і поглянув на неї.
Дружина вся якось напружилася й зблідла. Хоча вона все ще сиділа на тому кінці столу, здавалося, ніби вона десь далеко, так далеко, що й уявити годі.
— Ну, — пробурмотіла Марта ніби здалеку.
— Цей пархатий прийшов до мене на прийом, — сказав я.
І нахилився над столом, щоб краще роздивитися, як вона зблідла.
— Хіба це не гидко? — запитав я.
Марта не могла відповісти і тільки намагалася підвестися, але сиділа далі, ніби прив'язана до стільця. Відтак якось непевно похитала головою.
— Скажи ж мені, що ти про це думаєш, а то я тебе не зрозумів, — вів далі я. — Адже ти згодна зі мною, так?
У неї на очах забриніли сльози.
— Чи, може, ти юдофілка? — запитав я.
Здавалося, вона от-от зареве, а я просто не виношу ні жіночих, ані дитячих сліз. Я ще ні разу не бачив, щоб вона плакала. Їй і тепер вдалося стриматися.
— Я взагалі людофілка, — проказала Марта так тихо, що я ледве чув.
Я чекав цього, я збагнув це й раніше, коли вона так боялася розмови зі мною. Підвівся з-за столу і спустився до приймальні. Перш ніж вийти на вулицю, широко розчинив вікна.
3
Різдво було сумне, зима нескінченна. Сонце не визирало в низько завислому сірому небі, навіть вдень в кабінеті доводилося запалювати світло. Ніч западала зарання на брудний сніг, що вкривав нашу вулицю й набережну, і в нічній пітьмі рев пароплавних сирен лунав ще прикріше, ще лиховісніше.
Марта змарніла, поблякла, мов теплична квітка, в кутиках рота залягли дві тонкі зморшки. Мені не пощастило побалакати з нею. Вона не раз намагалася заговорити зі мною, ніби між нами нічого не сталося, але наші розмову ставали якимсь кумедним монологом, я відповідав дедалі коротше й одноманітніше, бо не міг, як, до речі, й Марта, забути того, що сталося напередодні Різдва.