Семеро воронів

Пекла якось мати хліб і пообіцяла своїм сімом синам спекти кожному по калачу, якщо вони не пустуватимуть і сидітимуть тихо. Хлопчаки принишкли і якусь хвилину й справді сиділи, наче води в роти понабирали. Але калачі так швидко не могли спектися, і дітям незабаром урвався терпець. Вони знов почали дратувати матір, смикали її за спідницю й питали, коли ж нарешті спечуться калачі. Мати терпіла-терпіла, а потім не витримала й вигукнула у гніві:

— А щоб ви всі воронами поставали!

Не встигла нещасна жінка промовити ці слова, як усі семеро її синочків обернулися на сімох воронів, сумно глянули на матір, затріпотіли крильми, злетіли в повітря і щезли з очей. Мати рвала на собі волосся, плакала, бідкалася, але все було намарно: від дітей не лишилося й сліду.

А тут додому вернувся батько. Ніхто з сімох синів не вийшов на поріг привітати його. Дізнавшись про нещасну долю своїх дітей, сердега гірко заридав і мало з глузду не з'їхав. Дружину він не лаяв, бо бачив, як вона й сама тяжко карається, і свій біль волів заховати глибоко в серці.

Минув якийсь час, і їхнє горе трохи вляглося: доля зглянулася над ними і послала їм на втіху донечку Богданку.

Богданка була дуже миле дитятко, і що більше вона підростала, то робилася гарнішою, то більше приносила батькам утіхи, ніби прагнула хоч трохи розвіяти їхній смуток.

Якось стояла вона в коморі біля скрині, де мати щось шукала, і раптом побачила на дні сім маленьких хлопчачих сорочечок.

— Чиї це сорочечки, матусю? — з цікавістю запитала Богданка.

— Ох, краще не питай, люба дитино,— відповіла мати, і з очей у неї закапали сльози.

Богданка побачила, що мати плаче, і не стала ні про що більше допитуватись. Але думка про те, чиї це сорочечки і чому, глянувши на них, мати розплакалася, не давала їй спокою. Дівчинка запитала про це в батька, але й той почав утирати сльози, і Богданка знов нічого не довідалась. І раптом їй сяйнуло в голові: це ж, мабуть, у неї були колись брати. Але дивно, чого батьки ніколи про них не згадують. Навіть якщо ті повмирали або опинилися десь на чужині, то все одно чому ніхто про них і словом не прохопиться?

У домі в них жила стара служниця, яку звали Доротою. Дорота служила в них багато років і стала в родині вже зовсім своєю. Тож Богданка і в неї запитала, чиї це лежать у скрині сорочечки й чому над ними так плакала мати. Довго не хотіла Дорота нічого їй розповідати, але потім не витримала і розказала про все, що колись сталося в їхній родині. Як же засмутилася Богданка, почувши про нещасну долю своїх братів!

— Скажи мені, Доротко,— запитала вона в служниці,— які були на вигляд мої братики?

Дорота змалювала їй хлопців з голови до п'ят, розповіла, хто що любив і їв, котрий із них був добрий, а котрий іще добріший.

— Ох, як би я любила своїх братів! — зітхнула дівчинка, коли Дорота закінчила розповідь.

Нараз вона підвела свою кучеряву голівку й запитала:

— Доротко, скажи, куди полетіли мої брати? Невже вони й справді пропали навіки?

— Пропали? Навряд. Але хто знає, де вони тепер і хто їх зачарував. Я маю сумнів, щоб хтось наважився іти їх шукати.

— Якби я була велика й дужа, то пішла б їх шукати і шукала б доти, доки не знайшла б.

— Дорога моя дитино, світ безмежний, без кінця-краю, і ти в ньому загубилася б, як те макове зернятко на широкій рівнині. Це марні сподівання — знайти братів,— одмовляла Богданку стара служниця.

Але смілива дівчинка й на хвилину не переставала думати про своїх нещасних братів. Хоч би куди вона пішла і хоч би що робила, весь час пам'ятала про них. Її намір вирушити в дорогу міцнів з кожним днем.

Минуло кілька років. Богданка стала струнка, мов смерека, станом гарна, обличчям — вродлива, душею чиста й чесна. За весь цей час вона ні на мить не забувала про свій намір, і, коли Богданка приготувала собі одежу й через кілька днів була вже готова вирушити в дорогу. Коли вона почала прощатися з батьками, мати зняла з руки перстень і мовила:

— По цьому персню тебе впізнають мої сини, бо вони гралися ним, коли я тримала їх на колінах.

Із слізьми на очах відпустили батьки свою єдину дочку, та й у Богданки теж серце краялося від жалю, коли вона прощалася з ними. Але від свого твердого наміру вона й не думала відмовлятися.

Не день, не два мандрувала Богданка світом, але братів ніде не було й сліду. Якось зайшла вона до темного лісу і, довго проблукавши, набрела нарешті на маленьку хатку. В хатці було прохолодно й затишно, але порожньо. Богданка сіла й стала чекати, хто сюди прийде. Зненацька рвучко відчинилися двері, й до хатки зайшов якийсь дивний юнак.

— Хто ти і що тобі тут треба? — різко запитав він і дихнув на Богданку гарячим вітром.

— Не сердься, будь ласка, я шукаю своїх сімох братів, але заблукала в цьому лісі й зайшла до твоєї хатки. Дозволь мені перепочити.

— Я — Вітер, і кожного, хто трапляється мені на дорозі, розшарпую на шматки. Але тобі я дозволяю перепочити в своїй хаті.

Богданка подумала: "Якщо цей юнак — Вітер, то він літає скрізь і всюди й має знати про моїх братів".

— Вітре,— мовила вона за хвилину,— я вже давно ходжу по світу й шукаю своїх сімох братів, яких зла чаклунка обернула на воронів; чи ти, бува, не знаєш, де вони?

— На жаль, не знаю, але, може, мій брат Місяць скаже тобі, де вони. Ти добра дівчина, якщо хочеш, я віднесу тебе до нього.

Богданка радо згодилась. Буйний Вітер підхопив її і поніс.

Місяць був блідий юнак із срібним волоссям.

— Чого ти від мене хочеш? — запитав він Богданку.

— Ох, Місяцю! Я шукаю своїх сімох братів, яких зла чарівниця обернула на воронів. Прошу, скажи, де вони?

— Я з радістю сказав би. Та нічого про них не знаю. Але мій брат Сонце — той напевне зможе тобі це сказати. Якщо хочеш, я віднесу тебе до нього.

Хіба могла Богданка цього не хотіти? Вона радо погодилася, і срібноволосий юнак відніс її до свого брата Сонця, золотокудрого юнака із вродливим обличчям. Коли Богданка розповіла йому про своє горе, він сказав:

— Я знаю, де твої брати, й можу тебе до них віднести. Але спершу відпочинь і підкріпись вечерею.

Богданка послухалась його поради, сіла до столу й почала вечеряти смаженим курчам.

Коли вона підвечеряла, золотоволосий юнак мовив:

— Не викидай цих кісток, дівчино, а збери їх і візьми з собою, вони тобі знадобляться.

Богданка послухалася й зав'язала кісточки в ріжок фартуха. Вона мала ще трохи відпочити, а коли почало світати, по неї в золотій кареті приїхало Сонце. Богданка сіла, й вони помчали через гори й долини. Важко сказати, скільки годин їхали вони, перш ніж опинилися в похмурій ущелині, з усіх боків оточеній стрімкими скелями. Там золотокудрий юнак висадив її з карети і сказав:

— А тепер допомагай собі сама!

І зник.

Богданка роззирнулася довкола і, побачивши високі скелі й темну ущелину, розгубилась, не знаючи, куди їй іти шукати своїх братів.

"Може, вони на одній із цих скель,— подумала вона,— але як мені, нещасній, туди дістатися?"

Вона ходила від однієї скелі до іншої й нарешті зупинилася біля тієї, яка видалася їй найприступнішою. Щоб легше було лізти нагору, вона підкасала спідниці, але з фартуха її в цю хвилину висипалися кісточки і — о диво! — раптом обернулися в драбинку, яка сягала самого вершечка скелі. Богданка спритно полізла по драбинці нагору й нарешті щасливо досягла останнього щабля. Зійшовши з драбинки, вона опинилася в печері й тут-таки збагнула, що це житло її братів. Там стояло сім ліжок, посередині стіл, а на ньому — сім приборів. Їжі тут теж було вдосталь, а в печі навіть вогонь горів. Не довго думаючи, Богданка заходилася готувати сім страв, для кожного брата іншу. Коли страви були готові, вона поставила їх на стіл, зняла з пальця материн перстень і поклала його під тарілку на чільному місці, здогадуючись, що там, напевне, сидітиме найстарший брат. Потім усе прибрала в печері, сховалася за одне з ліжок і стала чекати, коли вернуться брати.

Минуло небагато часу, і брати-ворони повернулися з полювання додому.

— Що це? — вигукнув перший.— На столі вечеря? Хто її нам приготував?

— А погляньте-но, ця вечеря ніби спеціально для нас приготовлена, кожного жде те, що йому найдужче смакує! — вигукнув другий.

— Браття! Ось материн перстень! Тут є хтось із дому! — радісно вигукнув найстарший брат, знайшовши під тарілкою перстень.

— Обшукаймо печеру,— запропонував наймолодший.

Брати послухались його поради, почали шукати і знайшли Богданку.

— Хто ти така? — запитали вони в один голос.

— Ваша сестра Богданка. Я принесла вам вітання од матері й батька, а щоб ви мені повірили, мати дала мені свій перстень.

— О, ми й так віримо, що ти наша сестра, бо хто ще зміг би відважитися нас шукати? — вигукнули брати.

Вони посунулись і дали їй місце за столом. Сівши між них, Богданка змушена була розповісти, що сталося вдома після того, як вони щезли, і, коли закінчила свою розповідь, запитала, що їй треба зробити, аби їх визволити.

— Це нелегка справа, хоч вона й може видатися тобі легкою,— сказав найстарший брат.— Якщо ти, люба сестричко, хочеш нас визволити, то мусиш кожному пошити сорочку. Але спершу тобі доведеться самій посіяти льон, прополоти його, вибрати, витіпати, спрясти пряжу, зіткати полотно, вибілити і тільки після того пошити з нього сорочки. І за весь цей час ти не смієш і слова вимовити, хоч би не знати що діялося довкола тебе. Якщо ти на це відважишся, ми будемо визволені.

— Це не так важко, як вам здається. Я все це вмію, все зроблю й помовчати мені теж буде під силу, якщо я знатиму, що це допоможе вас визволити,— відповіла добра сестра.

Брати невимовно зраділи й трохи руки їй не цілували із вдячності. Після вечері вони постелили їй постіль, і вона швидко заснула.

Вранці після сніданку один із братів дав їй скриньку з насінням і сказав:

— А тепер, люба сестрице, якщо ти хочеш нас визволити, тобі доведеться покинути наше житло. Візьми це насіння і спускайся в долину — ми покажемо, де його треба посіяти.

Богданка слухняно взяла скриньку і пішла в тому напрямку, куди полетіли брати-ворони. Спустившись униз, у долину, брати показали їй поле, яке треба було засіяти льоном, а потім відвели до дуплистої верби, де їй доведеться жити, з жалем попрощалися з нею і повернулись до своєї печери.