Валибук

За часів правління короля Каконя в одному селі жила вбога жінка; коли їй сповнилося дев'яносто шість років, народився в неї син — дуже та здорове хлоп'я, яке в усіх, хто приходив на нього подивитися, викликало подив. Звістка про це хлоп'я поширилася по близьких і далеких селах, і люди поспішали побачити це диво-немовля. Ніхто ще не пам'ятав, щоб якась жінка могла народити таку дитину.

— Ну, мати,— сказав зраділий батько,— доведеться тобі нашого сина дев'ять літ своїм молоком годувати. Може, й справді з нього виросте щось путнє.

— Воля твоя,— відповіла дружина, й до цієї розмови вони з чоловіком більше не поверталися.

Почала мати годувати хлопчика, і він ріс із кожним днем та набирався сили; батьки від подиву не знали, що їм і думати.

Через три роки мати повела хлопчика в ліс до великої сосни і звеліла спробувати, чи не вирве він її з корінням; але він не зміг. Повернулася вона тоді з ним додому й ще три роки годувала своїм молоком. На сьомому році знов повела сина до лісу; цього разу невеликі ялини він уже виривав із корінням, наче коноплі вибирав, але дубів і буків подужати ще не міг.

— Люба моя матусю,— сказав матері,— ви мене добре годували, та коло цих коренистих буків я боюся надсадитися. Погодуйте мене ще три зими, гаразд?-

— Якщо ти так хочеш, то чого ж, погодую,— пообіцяла мати.

Коли хлопцеві минуло дев'ять років, пішов він до лісу й навіть наймогутніші буки виривав із корінням та грався ними, наче іграшками. І назвали його люди Валибуком.

А як виповнилось Валибукові шістнадцять літ, не зміг він більше всидіти дома, бо не було тут для нього ні роботи, ні харчів. От якось він і каже батькові з матір'ю:

— Дорогі мої тату й мамо! Не мені вас учити, що той, хто сидить на печі, нічого не бачить. Не хочеться мені весь вік дома змарнувати. Прошу вас, відпустіть мене на рік-два *— я піду подивлюся, як у світі люди живуть Не бійтеся, що я про вас забуду й покину на старість самих — цього не буде, я обов'язково повернусь до вас.

Погодилися з ним старі, не стали йому перечити.

— Іди з богом, синку,— мовив батько,— ми радо відпускаємо тебе, тільки просимо про одне: будь скрізь обережний і не кривдь добрих людей.

Попрощався Валибук із старими й пішов. Ще тієї самої ночі добувся він до корчми, що стояла самотньо на пустирі. Зайшов досередини, бачить, за столом сидять якихось двоє подорожніх. Валибук підсів до них і питає:

— Звідкіля ви, люди добрі?

— Хто звідки,— відповіли йому подорожні.

— А яке у вас ремесло?

— Я — Розчавикамінь,— відповів один,— як схоплю в руки млинове жорно, як стисну його, то з нього вода так і чвиркне.

— А я,— відказує другий мандрівник,— Ломизалізо. Хоч би яке міцне було залізо, я в млинець його зімну. А сам ти що за один і яке знаєш ремесло?

— Я — Валибук, навіть столітні дерева вириваю з корінням, наче тонку коноплю,— відповів Валибук і додав: — Пропоную вам свою дружбу. Хочу з вами хліб-сіль ділити.

— Ну, що ж, мабуть, нам добре буде разом,— відповіли Розчавикамінь і Ломизалізо.— Ми теж не проти з тобою хлібсіль ділити й обіцяємо, що ніколи тебе не покинемо.

Потиснули вони один одному руки й заприсяглися навзаєм у вірності.

А вранці всі троє подалися в дорогу. Незабаром у крутім багнистім узвозі наткнулися вони на валку возів, біля яких, бідкаючись, метушилися селяни й ніяк не могли їх з місця зрушити.

— Що тут у вас сталося? — питає їх Валибук.

— А хай йому всячина! — відповів один селянин.— Везли залізо й ось — застряли в болоті. Всіх коней,— а їх у нас аж тридцять вісім — запрягли в один віз, а зарадити біді не можемо. Прокляття якесь та й годі.

— Не журіться,— сказав їм Валибук,— якось та буде. Ми б вас залюбки витягли, якби ви дали нам стільки заліза, скільки один із нас зможе взяти на плечі.

Селяни погодилися:

— Беріть хоч усі троє, скільки здужаєте підняти, тільки допоможіть нам вибратися з цієї багнюки, а то ми тут пропадемо.

— Ну, тоді випрягайте коней,— звелів їм Валибук.

Селяни послухались. І раптом, на превеликий їхній подив, Валибук почав хапати важкі вози й один за одним переставляти на сухе місце.

— Святий боже, ну й сила в цього парубка! — вигукнули селяни й, витріщивши очі, не могли надивуватися, що Валибук усі вози з вантажем повиносив із болота.

— Свою роботу ми зробили, тепер ваша черга платити. Давайте нам те, що обіцяли! — сказав Валибук і відразу ж почав збирати з возів залізо. Він збирав доти, доки зібрав геть усе, й звалив на купу.

Селяни невдоволено загули.

— Мені цього ще й замало,— сказав Валибук,— ну та я вдовольнюся й цим. А тепер мерщій розплачуйтесь із моїми товаришами.

У селян від цих слів аж холодний піт на лобі виступив. Розчавикамінь простяг руки й хотів уже і вози з кіньми та людьми забрати, але Валибук зупинив його:

— Облиш, вистачить з нас і цього!

Селяни були раді, що хоч коней з возами їм залишили; не гаючись, вони запрягли коней у порожні вози і мерщій поїхали геть.

— Знаєте що, хлопці? — озвався за хвилину Ломизалізо.— Я зроблю з цього заліза три ціпи, і ми наймемося до кого-небудь молотити.

— А й справді, це було б непогано,— погодився Валибук і, сівши на колоду біля Розчавикаменя, почав придивлятися, що робитиме Ломизалізо. А той заходився ламати й місити залізо і місив його доти, аж поки воно стало м'яке, мов тісто, а потім скрутив із нього три бичі й ціпилна, зв'язав їх, і за якусь мить усі три ціпи були готові. Кожен із них важив дев'яносто дев'ять пудів.

Підвелися друзі й пішли до багатого пана, в якого стояли скирти необмолоченої пшениці, бо він ніде не міг знайти молотників. Прийшли до нього й запропонували свої послуги.

— Якби вас була хоч із сотня, то я дозволив би почати молотьбу, а троє нізащо не впораєтесь, тільки розкидаєте скирти,— сказав їм пан.

— Якщо ми не обмолотимо вашу пшеницю до завтрашнього вечора,— сказав Валибук панові,— то можете робити з нами що завгодно.

— Ну гаразд, а на яких умовах ви згодні молотити? — запитав пан.

— Та хто його знає, як ви платите,— відповів Ломизалізо.— Ми ще ніколи не молотили від снопа, але якщо ви дасте нам за нашу роботу стільки, скільки самі здужаємо донести, то ми хоч зараз готові взятися за ціпи й можемо скріпити нашу угоду навіть письмово.

Пан охоче дав їм розписку, думаючи, що вони не піднімуть і п'ятнадцяти мірок пшениці.

Тільки-но почало світати, наші друзі взяли ціпи й заходилися молотити. Вони не клали на тік по одному снопу, а молотили цілісіньку скирту зразу, та з такою силою, що аж пилюка стовпом стояла. Упоравшись із першою скиртою, вони переходили до другої, потім до третьої і працювали так доти, аж доки обмолотили всю пшеницю.

— Ну, хлопці,— мовив Валибук,— лопат у нас немає, то давайте добре подмемо, щоб відвіяти від зерна полову.

— Всі троє подули, й полова з соломою рознеслася по довколишніх полях, і на току залишилося тільки чисте зерно.

Побачив це пан і страшенно розсердився, що вони розвіяли всю його солому.

— За чим ви шкодуєте? — здивувався Розчавикамінь.— За соломою? Принаймні вам не доведеться вивозити її в поле. Від соломи немає ніякої користі, інша річ — пшениця. Готуйте нашу частку.

— Вона вже давно на вас чекає. Але ви, бачу, не маєте жодного мішка.

— А ви нам хіба не позичите? Ми вам їх чесно повернемо,— попросили друзі.

— Я в борг нічого не даю,— відказав пан.— Я нікому нічого не позичаю.

— Ну що ж, тоді, може, ми все зерно зсиплемо до комори?

— А чого ж, зсипайте,— відповів їм пан.

Робітники пішли на тік і всю обмолочену пшеницю зсипали до однієї великої комори. А потім щільно позачиняли вікна й двері. Розчавикамінь обхопив комору обіруч, завдав її собі на плечі, й усі троє сказали панові:

— Бувайте здоровенькі! — і пішли.

Пан із подиву аж рота роззявив. А потім як розсердиться!

— Гей! — закричав він своїм слугам.— Випустіть найлютішого бика, нехай він їх своїми гострими рогами заколе!

Слуги випустили з обори бика, і бик кинувся молотникам навздогін.

—Ану подивіться, хто це там за нами так тупотить? — сказав Розчавикамінь товаришам.

— Ого,— відповів Ломизалізо, озирнувшися,— вони випустили на нас великого бика.

— Та невже? Йдіть уперед і нічого не бійтеся! — сказав їм Валибук, схопив ціп і, коли бик підбіг ближче, так огрів його по голові, що той упав, як підтятий, і ноги відкинув.

Валибук завдав собі тушу бика на плечі, й усі троє рушили далі.

— Гей, хлопці,— вигукнув за хвилину Ломизалізо,— кидаймо все і чимдуж тікаймо, бо навздогін нам двох диких кабанів пустили!

Та Валибук сказав друзям, щоб вони йшли вперед, а сам зачекав на кабанів, убив їх ціпом, завдав собі на плечі їхні туші й наздогнав Розчавикаменя та Ломизалізо.

За хвилину Ломизалізо знову каже:

— Ого, а тепер уже нас наздоганяє віз, запряжений чотирма кіньми!

Не встиг він доказати, а четверик уже зовсім близько. Розчавикамінь обернувся, кинув комору з зерном на віз, трохи не розтрощивши його, Валибук замахнувся ціпом і розігнав переслідувачів, а Ломизалізо схопив віжки й зупинив коней.

Поклали друзі на воза туші бика й диких кабанів і поїхали додому. Дома чесно розділили здобич на три частини; Валибук свою частку віддав батькам.

Трохи відпочивши, наші друзі знов пішли шукати роботу. Йшли, йшли і раптом прийшли до великого міста. За звичаєм запитали в першого-ліпшого, що в місті нового.

— Ох, на жаль, нема чим похвалитися,— відповів той,— на наше місто впав великий смуток. Але найдужче сумує наш король. Кілька днів тому щезли три його дочки. Вони щодня ходили купатися на ставок і звідти невідомо куди поділися. Люди кажуть, ніби зла відьма позаздрила їхній красі, зачарувала їх, а три дракони забрали їх у своє підземне царство. Наш король не знає, що з жалю робити. Все місто звелів обтягти чорним крепом, а тому, хто знайде його дочок і визволить їх, будь-яку з них обіцяє віддати за дружину, ще й півкоролівства на додачу!

— Ця робота саме для нас! Ходімо, друзі, до короля! — вигукнув Валибук.

І всі троє не гаючись подалися до палацу.

— Найясніший володарю,— озвався Валибук, коли вони постали перед королем,— ми люди нетутешні, але прийшли розділити ваше горе. Нам сказали, що ви втратили трьох дочок, але ми їх визволимо, якщо ви дотримаєте свого королівського слова й потім віддасте нам їх за дружин. Ми підемо їх визволяти, навіть коли це коштуватиме нам життя.