Золота гора

В одної бідної вдови був син, якого звали Лібор. Пішов він у світ, вивчився на садівника й повернувся додому. Але вдома йому не було до чого докласти рук, і він подався до королівського замку просити роботи. Його залюбки найняли.

Лібор був парубок чесний, роботящий, і за це його всі любили.

Вже три роки працював він у королівського садівника помічником, а що вмів гроші ощадити, то незабаром наскладав собі кілька золотих.

Якось опівдні поклав він свій інструмент і пішов до ставка відпочити. Ліг на своє улюблене місце на м'яку травичку під кущем верболозу і почав думати-гадати, що собі купити за відкладені гроші. Лежить і дивиться на плакучі верби, що похилилися над блакитною гладінню ставка. Нараз поблизу щось зашуміло, й за хвильку почувся легкий сплеск води. Лібор тихо розгорнув густе віття й бачить — у ставку три діви купаються, дві вродливі, а третя — краси несказанної. Глянув він на неї — і в нього аж у голові запаморочилось, а серце так закалатало, трохи не вискочить із грудей.

А діви навіть не здогадувалися, що на них хтось дивиться. Кілька хвилин вони ще поплавали, а тоді вийшли на берег, надягли свої білі сукні, накинули білі збірчасті серпанки, обернулися в лебідок і полетіли геть.

Поки діви одягалися, Лібор не відводив од них погляду, а коли вони обернулися в лебідок, звів дух, підхопився і благально простяг їм услід руки, немов хотів зупинити їх.

Коли лебідки зникли з очей, Лібор пішов на те місце, де ще недавно стояла чарівна діва, упав навколішки і щокою притулився до її легенького сліду в траві. Довго був би він так пролежав, якби по нього не прийшов садівник. Ще ніколи Лібор не був такий неуважний, як того дня: він нічого не бачив і не чув, ні до кого й словом не озивався.

Уночі Лібор усе добре обміркував і вирішив, що коли другого дня діви знов прийдуть купатися, він буде мудрішим. З величезним нетерпінням став він чекати ранку. Опівдні пішов до ставка і сховався неподалік від того місця, де вчора лежала одежа прекрасних дів. Незабаром прилетіли три лебідки і, перекинувшись у дів, почали роздягатися, складаючи свою білу одежу поблизу Лібора. А найвродливіша повісила свій серпанок над його головою. Коли Лібор почув, що вони вже хлюпочуться у воді, він простяг руку і схопив серпанок. Але листя від цього руху зашелестіло, діви злякалися, вискочили на берег, накинули на себе сукні й серпанки — й ось уже шумлять у повітрі їхні лебедині крила. Та найвродливіша не змогла полетіти з ними, бігала берегом і шукала свій серпанок, без якого не могла обернутися в лебідку.

— Чи його птахи вкрали, чи вітер десь заніс, чи, може, якась зла душа пожартувала? — плакала й голосила бідолашна діва.

І тут із кущів вийшов Лібор.

— Скажи мені, молодче,— питає його діва і йде до нього,— чи не бачив ти мого білого серпанку?

— Його не вкрали птахи, і вітер нікуди не заніс, це я сховав його біля свого серця.

— О, тоді бгагаю тебе, поверни мені його якомога скоріше, я повинна летіти за своїми сестрами.

— Нізащо в світі, прекрасна діво! Я не віддам тобі твого серпанку, і ти не зможеш нікуди звідси полетіти. Я люблю тебе над усе на світі, дужче, ніж рідну матір, дужче, ніж самого себе, і, якщо ти не залишишся зі мною, я помру з журби за тобою,— сказав Лібор, взявши діву за руку, і з такою тугою дивився їй у вічі, що вона охоче вислухала його.

— Не проси мене, молодче, щоб я з тобою залишилася, бо це принесе тобі нещастя. Якщо по мене прийде моя мати, тобі настане кінець!

— Нехай приходить! Заради тебе я ладен на все — битися з велетнями, стрибати у вогонь, ладен витерпіти що завгодно, аби тільки ти залишилася зі мною.

— Ну що ж, гаразд, я залишуся. Як тебе звуть?

— Лібор. А тебе?

— Незабудка.

— Ходімо, люба моя Незабудко, я відведу тебе до моєї матері, вона любитиме тебе, як рідну дочку. Я хоч і не багатий, але працюватиму день і ніч, і ти матимеш усе, чого забажаєш.

Вони взялися за руки і пішли до Ліборової матері. Здивувалася старенька, побачивши свого сина поруч із такою красунею, а коли почула, що це — її майбутня невістка, здивувалася ще більше. Ласкаво прийняла вона її і, втираючи сльози, поблагословила молоду пару.

— А тепер, моє серденько,— сказав Лібор Незабудці,— мені треба на роботу. Що тобі принести увечері, чим тебе потішити?

— Нічого мені не треба. З мене досить буде й того, що ти сам вернешся. Іди, Ліборе, і швидко вертайся до своєї Незабудки.

В сінях Лібор витяг з-за пазухи серпанок, віддав його матері й пошепки сказав:

— Матусю, сховайте цей серпанок у скриню і не давайте його Незабудці, хоч би як вона вас просила. Доглядайте її, як той весняний цвіт, щоб вона у нас не зів'яла.

Мати сховала серпанок і пішла до невістки. Хоч вона й не знала, звідки та й чия, однак не стала її ні про що питати, бо довіряла своєму синові. У світлиці мати сіла біля Незабудки й почала розповідати їй про всяку всячину — про своє господарство, про добрі й погані риси Ліборової вдачі.

— Скільки разів я йому казала: "Женися",— але щоб він так швидко послухався моєї поради, такого я від нього не сподівалась. Я гадала, що він веде нашу принцесу, коли побачила тебе з ним.

— От коли б Лібор не взяв був мій серпанок, ви побачили б, яка я, матусю! Мій серпанок — небаченої краси і до того ж пасує мені до цієї сукні! Шкода, що Лібор забрав його, я б так хотіла накинути його на себе й показатися вам у ньому.

— Він нікуди його не забрав, доню, а звелів сховати в скриню й нізащо тобі не віддавати.

— А мені він зовсім не потрібний. Лібор, певне, думає, що я за ним плачу. Я, матусю, хотіла тільки показатись вам у ньому.

— Зачекай, дитино, я зараз принесу його й накину на тебе. А потім знов сховаю, і Лібор ні про що навіть не здогадається

Стара пішла до скрині й повернулася із серпанком. Незабудка нетерпляче вихопила його в неї з рук, підбігла до вікна, відчинила і, обернувшись до свекрухи, мовила:

— Перекажіть, матусю, Ліборові, що коли він хоче, аби я стала його дружиною, то нехай приходить по мене на Золоту гору.

Сказавши це, вона накинула на себе серпанок і, обернувшися лебідкою, вилетіла у вікно.

Сердешна жінка перелякалася й зблідла як смерть. Що їй скаже Лібор, коли вернеться?

Тим часом почало вечоріти, і Лібор заквапився додому. В одній руці — букет квітів, у другій — кошик стиглих фруктів. Обличчя сяє від щастя, очі палають. Побачивши, що він промайнув під вікном, мати затремтіла від страху, наче осика.

Увійшов Лібор, глянув довкола й питає:

— А де ж Незабудка?

Мати, плачучи, розповіла, що сталося з Незабудкою і що та сказала на прощання. Після кожного материного слова Лібор ставав дедалі блідіший, його рожеві щоки побіліли, як полотно, груди йому стискав нестерпний біль. Парубок з відчаєм дивився на те місце, де ще недавно сидів із коханою, а з голови, здавалося, зникли всі думки. Після довгої паузи він глибоко зітхнув, і сльози важкими краплями покотилися йому по щоках.

— Зберіть мені, матінко, клунок, піду я на Золоту гору,— нарешті озвався він.

— Не йди, синочку, бо що я без тебе чинитиму? Забудь ту, яка так тебе обдурила.

— Зробіть, матінко, як я сказав, мені без Незабудки не жити, я мушу її знайти, якби навіть довелося обійти весь світ.

Марно плакала мати і благала Лібора. Він узяв трохи грошей, клунок з речами, попрощався з нею і пішов шукати Золоту гору.

"Де ж мені її шукати?" — думав він, ідучи полем. Довго йшов він, аж доки добрів до густого лісу, якому не було ні кінця ні краю. Ноги в Лібора боліли, дошкуляли голод і спрага, а довкола — жодної живої душі. Раптом до нього долинув собачий гавкіт.

"Мабуть, десь поблизу людське житло",— подумав парубок.

І справді — невдовзі він побачив хатку, в якій жив старий мисливець. Лібор відчинив двері й зайшов досередини.

— Дозвольте мені у вас відпочити, коли ваша ласка, і дайте шматок хліба. Я заблукав у лісі, не пам'ятаю вже, коли щось пив і їв.

— Сідай на лаву. Що маю, тим і пригощу тебе,— відповів старий, приніс хлібину, шматок м'яса й подав Ліборові.

Навіть почастунки з королівського столу не смакували б Ліборові так, як цей чорний хліб з м'ясом.

— Куди ж це ти йдеш, парубче? — спитав його мисливець.

— На Золоту гору,— відповів Лібор і, нічого не приховуючи, розповів йому про своє горе, а потім запитав, чи не знає старий, де ця Золота гора.

— Я цього не знаю, сину, але можу запитати.— Він відчинив двері, узяв сопілку і тричі заграв. Тієї ж миті прилетіло сто ворон, усі лопотять крилами і в'ються довкола його голови.

— Скажіть мені, мандрівниці, чи не знає хто з вас, де Золота гора?

— Ми не знаємо, але наші подруги, які живуть у твого підстаршого брата, ті мають знати напевне.

— Іди, парубче, до мого підстаршого брата. Він живе за сто миль звідси, в лісі Перекажи йому моє вітання і попроси, нехай довідається, де Золота гора.

Лібор подякував мисливцеві за гостинність та за добру пораду і, попрощавшися, пішов. Сто миль пройти не так легко, але всяка дорога має свій кінець, і Лібор нарешті досяг мети. Підстарший мисливців брат щиро прийняв його і, вислухавши, що парубка привело до нього, витяг сопілку й заграв. Тієї ж миті прилетіло двісті ворон і з шумом закружляло довкола мисливця.

— Котра з вас мені скаже, де Золота гора? — запитав він у них.

— Про Золоту гору не знає з нас ніхто, а от наші сестри, які живуть у твого старшого брата, мають знати це напевне.

— Чув, парубче, що вони сказали? — мовив мисливець.— Іншої ради немає — доведеться тобі ще двісті миль пройти до мого старшого брата і запитати в нього про Золоту гору. Але спершу трохи відпочинь і підкріпися з дороги.

За хвилину мисливець приніс гостеві хліба, м'яса й пива. Лібор добре підкріпився, щиро подякував старому й пішов далі.

Коли людина йде кудись з радістю, то дорога сама стелиться їй під ноги. Так було і з нашим подорожнім; не встиг він і зогледітись, як двісті миль були вже позаду і перед ним забовваніла хатка, де жив третій брат.

"До кого ж я вдамся, якщо і цей нічого мені не скаже?" — подумав Лібор, заходячи до хатки.

Третій брат теж прийняв його так само щиро і, вислухавши, чого він прийшов, негайно прикликав сопілкою триста ворон.

— Мене цікавить, де Золота гора. Котра з вас про це знає? — запитав він.

Уперед вийшла тільки одна ворона, та й та крива.

— Я знаю про Золоту гору,— відповіла вона.— Ця гора стоїть за триста миль звідси посеред мальовничої долини, і видно її ще здалеку.