Про трьох сестер

Жили в одному місті чоловік і жінка, й було в них три дочки. Найстаршу звали Барушка, середульшу Доротка, а найменшу — Анушка. Старші були великі чепурухи, отож цілісінькі дні вони тільки те й робили, що чепурились та розважалися. А працювати за них доводилося Анушці.

Дівчина не гребувала ніякою роботою, та найдужче любила вона поратися по господарству. Хоч личко в неї й не було таке біле, а руки не такі ніжні, як у сестер, вона однаково була гарніша й миліша за них. Мати, якій годилося б любити Анушку дужче, ніж інших дочок, догоджала тільки старшим. Ото тільки побачить десь яку модну обнову, то тут-таки й купує її своїм старшим донечкам, щоб вони могли в ній похизуватися. Найбільшою радістю для несправедливої матері було бачити, як різні джиґуни увиваються коло її старших дочок, а чужі дівчата дивляться на них із заздрістю. Бідної Анушки не помічав ніхто, крім слуг та кількох жебраків, яким вона завжди подавала щедру милостиню. І якби за бідолашку не заступався батько, їй жилося б гірше, ніж тій собаці.

Якось у сусідньому місті був великий ярмарок, і батько теж туди зібрався. Перед від'їздом він запитав дочок, що їм купити. Барушка і Доротка надавали йому цілу купу замовлень: одна просить парчі, друга сукна, ця стрічок, та — перлів.

— А що тобі привезти? — запитав батько в Анушки, яка саме подавала на стіл сніданок.

— Я багато не хочу, татку. Що по дорозі зачепиться за ваш капелюх, те й привезіть мені.

— Думаю, цього буде не так багато.

— Нашій попелюшці не треба нічогісінько,— озвалися сестри,— з неї й полотняної вдяганки вистачить.

— Вона ж у нас така сама дівка, як і ви, і теж любить гарно вбиратися,— відповів батько, докірливо глянувши на старших дочок.

— Та хто там стане звертати на неї увагу? — обурилася мати й виштовхала Анушку за двері.

Поїхав батько на ярмарок, накупив старшим дочкам усіляких дорогих подарунків і вже повертався додому. Їдучи повз лісок, зачепився капелюхом за горіхову гілку, згадав про Анушку, зірвав три горішки й сховав їх у кишеню. Приїхавши додому, він віддав старшим дочкам дорогі подарунки, а потім вийняв із кишені три горішки й пішов до Анушки.

— Ось, дочко, візьми. Що просила, те я і привіз.

Анушка щиро подякувала батькові за маленький подаруночок і сховала горішки за пазуху. Але надвечір, тягнучи з колодязя воду, вона занадто перехилилася через цямрину, і горішки булькнули аж на саме дно.

— Ой лишенько! Що ж це я наробила! Пропали мої горішки! — заплакала Анушка й, перегнувшись через цямрину, почала вдивлятися у воду. Та колодязь був глибокий, і горішків вона не побачила.

Раптом на цямрину вискочила зелена жабка й питає:

— Що сталося, Анушко? Чого ти плачеш та побиваєшся?

— Як же мені не плакати та не побиватися, коли в колодязь упали горішки, які мені сьогодні привіз тато?

— Не плач, я тобі їх зараз дістану.

Стрибнула жабка в колодязь і за хвилину знов випливла нагору, винісши на цямрину три горішки.

— Красно тобі дякую, добра жабко,— сказала Анушка й схопила свої горішки.

— А чи знаєш ти, що в цих горішках? — запитала жабка.

— А що в них може бути, крім ядра?

— О ні! В кожному з них заховано ошатне вбрання, пошите саме на тебе; коли тобі захочеться гарно вбратись, ти розколи один горішок — і матимеш усе, що заманеться,— сказала жабка й стрибнула у воду.

"Вона, видно, думає, що я зовсім наївна й можу повірити в цю баєчку. Де ж це бачено, щоб у такому маленькому горішку та вмістилася ціла сукня? Але я все одно залишу їх у себе й не розколю жодного".

Анушка знову заховала горішки за пазуху, взяла відра й почала поратися по господарству. А ввечері, лягаючи спати, загорнула горішки в полотно і сховала у скриню.

Настала неділя, сестри вичепурилися в нові сукні, мов дві пави, й пішли до костьолу. Мати з батьком і всі слуги також подалися туди. Тільки Анушка лишилася вдома — обід готувати та хату стерегти. Поралася вона, поралась, а тоді сіла на скриню й заплакала.

— І чому мені ніколи не дозволяють піти до костьолу? — бідкалася дівчина.— Але хіба можна йти туди в таких старих спідницях! Мене б люди засміяли. Якби ж то жабчина обіцянка справдилась! Ну та хай буде, що буде, а я таки розколю хоч один із своїх горішків.

Анушка витерла грубим полотняним фартухом сльози, дістала із скрині горіха і вдарила по ньому ножичком. А горіх трісь — і розколовся.

— Ой леле! А воно й правда! — вигукнула Анушка, коли в шкаралупі горішка щось заблищало.

Сівши на скриню, дівчина обережно вийняла із шкаралупи рожеву, гаптовану сріблом, сукню, срібний пояс, білий і тонкий, мов павутина, серпанок, перлові оздоби й розшиті сріблом білі черевички. "Лелечко! Невже це все справді для мене? Як же я його вдягну?.. Та якось воно буде. Обід вариться, наші не повернуться ще й за дві години, тож я хутенько одягнуся і зазирну до костьолу",— вирішила Анушка. Вона швидко підвелася, чистенько вмилася й почала одягатися. Все сиділо на ній наче вилите. Нарешті дівчина заплела в волосся нитку перлів, накинула на голову серпанок і, шелестячи шовками, пішла вулицею.

У костьолі люди розступалися перед нею, пропускаючи її вперед, бо кожен думав, що це якась шляхетна князівна. Так уже вийшло, що Анушка сіла якраз навпроти своїх сестер. Як тільки вона увійшла, сестри забули про все на світі й дивилися тільки на перла та на гарну сукню незнайомої князівни. Де їм було здогадатися, що це їхня сестра Анушка! Та в костьолі була іще одна людина, якій Анушка впала в око. Молодий князь, котрому належали ці землі, саме їхав через місто, зайшов до костьолу й побачив Анушку. І хоч він не міг крізь серпанок добре розгледіти її обличчя, все ж таки із зросту і всієї постави здогадався, що вона, мабуть, гарна. Запитав одного, запитав другого, але ніхто нічого про дівчину не знав. Тоді він став чекати, коли вона піде з костьолу. Та Анушка раптом заквапилась додому, і, поки князь зміг протиснутися за нею, її вже й слід прохолов.

Дома вона хутенько роздяглася, склала сукню в горішок, зачинила скриню й побігла на кухню, боячись, що вогонь погас, а обід не зварився. Та вогонь весело потріскував, і обід удався на славу.

— Ну й гарно ж усе вийшло! — раділа Анушка.

Коли батьки й сестри повернулися додому, Анушка, вимащена сажею, вибігла їм назустріч.

— От якби ти сьогодні була пішла до костьолу, то побачила б, яка там була гарна панна! — знущалися з Анушки сестри.

— А я її теж бачила.

— Де ж ти її бачила?

— Я сиділа на нашій груші, коли вона проходила мимо.

Злі сестри, не довго думаючи, наказали наймитові зрубати грушу. Цілий тиждень у домі тільки й мови було, що про прекрасну панну та про молодого князя, який за нею поспішав і скрізь її шукав.

Наступної неділі всі знов пішли до костьолу. Анушка знов хутенько впорала всю хатню роботу, вмилася й пішла переодягатися. Розколовши другий горішок, вона вийняла з нього прозору, мов хмарка, розшиту перлами й самоцвітами, сукню, діамантові оздоби, білий серпанок і білі черевички.

"Якщо сестри впізнають мене у цій сукні, то вб'ють без жалю. Але мені так хочеться подивитися на того князя, бо, відколи живу, такого красеня я ще не бачила",— подумала вона і заквапилася до костьолу.

А люди вже стояли й чекали, чи не з'явиться знов незнайома панна, і, тільки-но її загледіли, кожен шанобливо їй уклонився й пропустив уперед. Анушка глянула праворуч, де стояв молодий князь, але швидко відвернулась і зашарілася, бо очі її зустрілися з вогнистим поглядом юнака. Серце в неї гучно забилося, всю її охопив великий страх, і вона вже картала себе за те, що не лишилася вдома.

Як тільки закінчилася відправа, вона швидко підвелася, прослизнула крізь натовп, наче рибка, і подалася додому. Князь кинувся слідом за нею, але знов не наздогнав.

— Ну що, сьогодні ти теж бачила князівну? — запитали сестри, повернувшись із костьолу.

— Звичайно, бачила. Я сиділа на воротях,— відповіла Анушка.

Сестри негайно наказали зняти ворота з завіс. І знов цілий тиждень у домі було тільки й мови, що про князя та незнайому князівну.

Анушка з нетерпінням чекала наступної неділі й іноді теж згадувала про прекрасного князя.

Третьої неділі всі зібралися до костьолу раніше, ніж звичайно. Тільки-но вони вийшли за ворота, Анушка хутенько попоралася по господарству й побігла переодягатися. В третьому горішку була сукня перлова, розшита золотом, а ще оторочений золотом серпанок, оздоби з рубіну й гаптовані золотом черевички. Цього разу їй довго не вдавалося гарно заплести косу, та зрештою вона таки виклала її і коштовними самоцвітами оздобила. Потім накинула на голову серпанок і швидко, як сарна, помчала до храму.

А князь давно вже позирав на двері, чи скоро в них з'явиться князівна.

"Цього разу вона від мене не втече,— вирішив він.— Я повинен її побачити, повинен довідатись, хто вона".

Він задумав одну хитрість — звелів своїм слугам поставити недалеко від костьолу два вози ялинового гілля і, як тільки князівна увійде до костьолу, захаращити ним дорогу. Князь думав, що поки князівна вибереться з того гілля, він її наздожене.

Анушка увійшла до костьолу, вклонилася на обидва боки, почала ревно молитися. Вона помолилася за всіх — за доброго батька й лиху матір, за злих сестер і за молодого князя, який так закохано на неї дивився, потім підвелася, кутиком очей зиркнула на князя й заквапилась додому. Дівчина вийшла з костьолу й раптом бачить — уся дорога захаращена ялиновим гіллям. Ну й що з того? Вона з дитинства звикла долати ще й не такі перепони. Анушка хутенько підібрала поділ перлової сукні і вмить перемайнула через гілки. Та один черевичок усе ж таки зіскочив з ноги й застряг у глиці.

Князь протиснувся крізь юрму. Побачив розшитий золотом маленький черевичок, підняв його й, сумно оглянувши з усіх боків, заховав.

Раптом до нього нишком підходить стара жебрачка й шепоче:

— Ласкавий князю, ця панна — дочка господаря, що живе он у тому домі, я її знаю.— І показала на будиночок Анущиного батька.

Не встиг князь озирнутись, як жебрачка зникла.

"Ця стара, мабуть, має мене за дурня! Хоч цілком можливо, що панна сховалася там і що її там знають",— подумав він і попрямував до будиночка.

А в цей час Анушка укладала сукню в шкаралупу горішка, і сльози одна за одною котилися по її щоках.

"Тато добре каже: кожен повинен знати своє місце! Ох, навіщо тільки я розколола ці горішки й спокусилася на ці коштовності? Що мені з них? Тепер уже ніщо в світі не буде мене тішити.