Переклад: Анатолій Пітик, Катерина Грицайчук
Тихо тут. Ця тиша в мені.
Бабця замкнула мене у моїй кімнаті і не хоче випускати. Тому що це сталося, сказала вона. Здається я погано поводилась. Тільки це все через сукню. Ну тобто, мамину сукню. Мама тепер не з нами. Бабця каже, що вона відправилася на небо. Не розумію — як? Як мама могла відправитися на небо, якщо вона померла?
Я чую бабцю. Вона у маминій кімнаті. Складає мамину сукню назад у скриню. Чом це вона завжди так? Ще й замикає її. Якби ж вона цього не робила… Це гарна сукня, і вона так приємно пахне. Тепла. Люблю притулятися до неї щокою. Але мені більше не можна так робити. Мабуть через те, що бабця дуже на мене злиться. Я точно не знаю. Весь день все було, як і завжди. До мене в гості прийшла Мері Джейн. Вона живе у будинку навпроти. Вона щодня приходить до мене гратися. Вона була сьогодні. У мене є сім ляльок і пожежна машина. Бабця сказала гратися з ляльками і машинкою. Не ходи в мамину кімнату, сказала вона. Вона завжди так каже. Думаю, вона боїться, що я все там поперекидаю. Бо вона так завжди каже. Не ходи у мамину кімнату. Якось так.
Але ж там так добре, у маминій кімнаті. Я приходжу туди, коли йде дощ. Або коли бабця лягає подрімати. Я не галасую. Лише сиджу на ліжку і торкаюся білої ковдри. Як у ті часи, коли я була зовсім маленькою. Кімната пахне солодко.
У мене є гра. Я уявляю, наче мама одягається, і вона дозволила мені лишитися з нею. Вдихаю аромат її сукні з білого шовку. Ця сукня у неї — для дуже святкових вечорів. Вона сама так казала колись, уже й не пригадаю коли.
Якщо я добре прислухаюсь, то чую, як шелестить сукня. Уявляю маму: вона сидить за своїм туалетним столиком, а навколо — парфуми, пудри та інші красиві речі. І бачу її темні очі. Я пам'ятаю.
Добре, коли йде дощ. Я наче ловлю на собі чийсь погляд. Дощ шумить, так немов надворі велетень. Люблю уявляти, наче, це так і є, коли я в маминій кімнаті. А ще більше за все в світі я люблю сидіти за маминим туалетним столиком. Він весь такий рожевий, великий і також гарно пахне. На стільці лежить вишита подушка. Там безліч закоркованих пляшечок з різнокольоровими парфумами. І в дзеркалах ти бачиш майже всю себе…
Коли я сиджу там, то уявляю себе матусею. Я кажу: заспокойся, мамо; я виходжу, і ти не можеш спинити мене. Щось таке я кажу і не знаю чому, немов чую це всередині мене. О, припини скиглити, мамо, вони не схоплять у мене, у мене ж є моя чарівна сукня.
Потім уявляю, ніби розчісую своє довге волосся. Але використовую я лише свій гребінець, з моєї кімнати. Я ніколи не брала мамин гребінець. Не думаю, що бабця сердиться на мене через те, що я його не беру. Мені просто не хочеться цього.
- Річард Бартон Метісон — Двобій
- Річард Бартон Метісон — Лемінги
- Річард Бартон Метісон — Натисніть кнопку
Іноді я відчиняю скриню. Я знаю, де бабця ховає ключика. Я її якось бачила, але вона про це не знає. Бабця повісила його на гачок в маминій шафі, нібито за дверима. Я безліч разів можу відчиняти цю скриню. Люблю дивитися на мамину сукню. Дуже люблю. Вона неймовірна: м'якенький шовк такий приємний на дотик. Я могла б гладити її мільйон років.
Я стаю колінами на вишитий трояндами килимок. Тримаю сукню в руках, вдихаю її запах. Знову торкаюся до неї щокою. Так добре було б забрати її до себе в ліжко, заснути, притискаючи сукню до себе. Я дуже цього хочу. Але тепер мені не можна. Бо бабця так сказала. А ще вона сказала, мені було слід спалити цю сукню, але я так любила її. Потім вона плаче.
Я ніколи не робила нічого поганого з сукнею. Я все акуратно складала назад в скриню, так наче її ніколи й не торкалась. Бабця нічого не знала. Мені навіть смішно, що вона нічого не знала. А тепер ось вона все знає. Вона мене покарає. Чому вона так розсердилась? Невже це все через мамину сукню…
А найбільше в матусиній кімнаті мені подобається дивитися на її портрет. Вона вся оточена золотом. Це рамка, каже бабця. Світлина висить на стіні над письмовим столом.
Мама вродлива. Твоя мама була вродливою, каже бабця. Чому вона каже саме так? Я бачу, як матуся посміхається звідти до мене, і вона дуже вродлива зараз. Назавжди.
У неї темне волосся. Як у мене. А ще красиві, майже чорні очі. Губи червоні, наче вишні. Вона вдягнена у сукню, яку я люблю, — білу. Її плечі зовсім відкриті. А шкіра — сніжно-біла, наче сукня. І руки. Яка ж вона вродлива! Я її дуже люблю, хоч вона і пішла від нас назавжди. Як же я люблю її! Мабуть, саме це і зробило мене поганою. Тобто, по відношенню до Мері Джейн.
Мері Джейн прийшла до мене по обіді, як і завжди. Бабця пішла до себе трішки покуняти. Вона сказала, не забувай, ходити в мамину кімнату не можна. Я сказала їй, що не піду туди. І це було правдою, поки ми з Мері Джейн не почали гратися пожежною машиною. Мері Джейн сказала: закладаюся у тебе немає матері, закладаюся ти все це вигадала. Я розізлилася на неї. У мене є мама, я знаю. Вона доводила мене, повторюючи, що я все вигадала. Вона сказала, що я брехуха. Вигадала все про ліжко, туалетний столик, а ще сукню, про все, про все. Я сказала: що ж, розумнице, я тобі покажу.
Я зазирнула до кімнати бабці. Вона досі дрімала. Я спустилася і сказала Мері Джейн заходити, бо бабця не дізнається.
Опісля Мері Джейн не капризувала. Вона лише зловтішно хихикала, як завжди. А потім перелякано закричала, коли вдарилася об стіл у верхньому вестибюлі. Вона сказала: у моєму будинку не буває так темно, як у твоєму.
Ми зайшли у матусину кімнату. Там було настільки темно, що нічого не було видно. Я сказала: це мамина кімната, чи, може, і це я вигадала?
Вона стояла біля дверей і вже зовсім не капризувала. Вона не промовила ні слова. Вона роззирнулася в кімнаті. І підскочила, коли я взяла її за руку. Заходь, кажу їй.
Я сіла на ліжко, і сказала, що воно матусине, глянь, яке воно м'яке. Вона нічого не сказала. Боягузка, сказала я. Неправда, відповіла вона.
Сідай, кажу їй, як же ти зрозумієш, що воно м'яке, не сівши. Вона сіла біля мене. Відчуй, яке воно м'яке, кажу їй. Понюхай, як солодко пахне.
Я заплющила очі, дивно, але це було не так, як завжди. Бо тут була Мері Джейн. Я сказала, припини торкатися ковдри. Але ж ти мені сказала доторкнутися до неї, відповіла та. Той що, мовила я. Припини.
Глянь, сказала я, і потягнула її від ліжка. Це туалетний столик. Я взяла її за руку і повела до нього. Відпусти, попросила вона. Стало так спокійно, як завжди. Мені було погано. Це через те, що Мері Джейн тут. Тому що ми були в матусиній кімнаті, а матуся не хотіла б бачити тут Мері Джейн.
Та я мала показати їй усе. Спершу ми підійшли до дзеркала. Ми бачили в ньому себе самих. Мері Джейн була зовсім блідою. Мері Джейн боягузка, кажу я. Неправда, неправда, каже вона. Я ж у чужому будинку, а тут так тихо і темно. До того ж тут чимось пахне, сказала вона.
Я дуже розізлилася на неї. Тут нічим не пахне, сказала я. Та ні, тут чимось смердить, засперечалася вона. Я розізлилася ще більше. Якийсь солодкавий запах. Наче в кімнаті твоєї мами є хтось хворий, сказала вона. Не смій говорити, що в кімнаті моєї мами є хтось хворий, закричала я.
Але ти не показала мені сукню, нема ніякої сукні, ти брешеш, сказала Мері Джейн. Мені стало так гаряче, що я смикнула її за волосся. Я покажу тобі, кажу їй, все покажу, ти побачиш сукню і ніколи більше не називатимеш мене брехухою.
Я сказала їй стояти і не рухатися та зняла ключ з гачка. Я опустилася на коліна. Відкрила скриню ключем. Мері Джейн сказала: фу тут тхне, як на звалищі.
Я вчепилася в неї, вона відскочила і оскаженіла. Не щипайся, заверещала вона, ставши абсолютно червоною. Я пожаліюся на тебе мамі. І сукня ця не біла, а брудна і не красива. Вона не брудна, сказала я. Я говорила дуже голосно, дивно, що бабця не почула. Я дістала сукню із скрині. Підняла її вгору, щоб показати Мері Джейн, яка вона біла. Сукня розгорнулася і зашуміла, немов дощ на вулиці, її поділ упав на килимок.
Вона дуже біла, сказала я, біла, чиста і шовкова.
Ні, сказала Мері Джейн, вона була червоною і злою, там дірка. Я ще більше розізлилась. Якби моя мама була тут, вона тобі показала б. У тебе немає мами, закричала вона, стаючи дуже потворною. Ненавиджу її.
У мене є мама! Я сказала це дуже голосно. Я вказала пальцем на матусине фото. У цій дурній, темній кімнаті нічого не видно, промовила вона. Я сильно її штовхнула, і вона знову вдарилася об комод. Бачиш, сказала я їй, маючи на увазі портрет. Це моя мама і вона найкрасивіша леді на світі.
Вона огидна і у неї страшні руки, заверещала Мері Джейн. Ні, неправда! Вона найкрасивіша леді на світі, повторила я.
Ні, ні, ні, сказала Мері Джейн, у неї бридкі заячі зуби.
Що було потім, я не пам'ятаю. Здається, сукня заворушилася у моїх руках. Мері Джейн закричала. Не пам'ятаю, що саме. Стало так темно, що мені здалося, наче хтось зашторив вікна. Я нічого не чула, тільки: страшні руки, бридкі заячі зуби, страшні руки, бридкі заячі зуби, страшні руки, бридкі заячі зуби (хоча ніхто нічого не говорив). Здається було ще щось, бо я нібито чула, як хтось каже: Не дозволяй їй говорити таке. Я не могла втримати сукню і, можливо, вона опинилася на мені. Я тоді стала великою і сильною. Але я все одно залишалася маленькою дівчинкою, принаймні ззовні. Гадаю, я тоді була дуже-дуже поганою.
Бабця, імовірно, забрала мене звідти. Не знаю. Вона все голосила: боже, порятуй нас, це сталося, це сталося. Багато разів. Не знаю чому. Вона притягнула мене за руку сюди і замкнула в моїй кімнаті. Вона не хоче мене випускати. Що ж, я не боюся. Що з того, якщо вона замкне мене тут на мільйони, мільйони років. Їй навіть не треба мене годувати. Я більше не голодна.
Я наїлася.