Двобій

Об 11-й годині 32 хвилини Менн обігнав автопоїзд.

Менн їхав на захід, до Сан-Франціско. Був четвер, день сонячний і, як на квітень, аж надто спекотний. Менн уже встиг скинути краватку і піджак, розстебнути комірець сорочки, відгорнути манжети рукавів. Сонце припікало ліву руку і навіть стегна крізь чорні штани. Їдучи цією шосейною дорогою з двобічним рухом, він протягом останніх двадцяти хвилин не бачив жодної машини — ні стрічної, ні попутної.

А потім попереду, на закруті дороги, що бралася вгору між двома високими пагорбами, виник той автопоїзд. Двигун його надривно стугонів, поряд бігла роздвоєна тінь. Тягач із причепом.

Менн особливо не приглядався до того автопоїзда. Наздогнавши його, він якийсь час їхав ззаду, понад осьовою. Знаки попереджали про круті повороти попереду, і він навіть не пробував іти на обгін, доки тягач з причепом не видерся на перевал. Коли ж той покотився вниз — шосе там плавно завертало ліворуч, — Менн, переконавшись, що шлях вільний, натис на педаль газу, виїхав на зустрічну смугу і вже тоді, як кабіна тягача з'явилася в дзеркалі заднього огляду, повернувся на свою смугу.

На обрії попереду громадилися гірські хребти, дорога вела до них по хвилях зелених пагорбів. Менн дивився на цю красу й стиха насвистував, радіючи швидкому руху й бадьористому шурхоту шин.

З'їхавши з пагорба, він промчав залізобетонним мостом і, глянувши праворуч, побачив висохле річище, всіяне камінням і рінню. За мостом, трохи обіч дороги, стояло містечко автопричепів. "Як можуть люди тут жити?" — подумав він. Далі попереду Менн побачив біля дороги кладовище домашніх тварин і всміхнувся. Може, мешканці причепів хочуть жити поблизу могил своїх улюблених собак і котів?

Шосе вирівнялося, сонце знову лягло на ліву руку й на коліна, і Менн дозволив собі трохи розслабитися. Цікаво, що зараз робить Рут, подумав він. Дітлахи, звісно, в школі й додому повернуться ще не скоро. Певно, Рут пішла по крамницях, четвер у неї — день покупок. Менн уявив собі, як вона котить візок проходом у магазині самообслуговування, раз у раз зупиняючись, щоб узяти щось із полиці. Ех, краще б він був зараз там, разом з нею, аніж тут, за кермом, на початку нового комерційного вояжу. До Сан-Франціско ще їхати й їхати. А там — три дні з ночівлею в готелі й харчуванням у ресторанах, три дні полювання на клієнтів без особливої надії на успіх. Він зітхнув, потім машинально ввімкнув радіо і, покрутивши ручку, настроївся на станцію, що передавала знайомі заспокійливі мелодії, Тихо мугикаючи їх собі під ніс, Менн майже невидющими очима задивився на дорогу.

Він аж підскочив, коли автопоїзд оглушливо прогуркотів зліва. Обігнавши його, тягач з причепом круто завернув на свою смугу, і Менн, насупившись, пригальмував, щоб збільшити дистанцію. "Що це вкусило його?" — сердито подумав він.

Машина попереду являла собою величезний шестивісний бензовоз із шестивісним причепом-цистерною. Менн бачив, що цей автопоїзд не новий, пом'ятий і подряпаний; дешева срібляста фарба на цистернах подекуди облупилася. Певно, водій сам фарбував їх, подумав Менн. Він ковзнув поглядом по червоних літерах напису "Вогненебезпечно", по скісних паралельних червоних лініях на виступах під цистерною, по масивних гумових щитках, які погойдувалися за задніми колесами, а тоді знову по червоних штрихах та літерах напису і, відзначивши подумки, що коли їх малювали, трафарет був перекошений, вирішив, що машина належить, мабуть, самому водієві, чоловікові, судячи з усього, не дуже заможному. Причіп мав каліфорнійський номерний знак.

Менн глянув на спідометр. П'ятдесят п'ять миль на годину — звична для нього швидкість на шосе. Певно, водій бензовоза витис усі сімдесят, обганяючи його. Лихач. От і вір після цього, що водії автопоїздів — люди обачливі.

Ох і смердить. Дихати нічим. Менн подивився на вихлопну трубу, що стриміла вгору ліворуч від кабіни тягача. Чорний дим клубочився з неї, хмарою стелився понад дорогою. Господи. У нас стільки галасують про забруднення повітря — і випускають на дороги такі-от ридвани.

Менн бридливо чмихав і кривився. Він знав: від смороду вихлопних газів його незабаром занудить. Треба вибиратися з цієї отруйної хмари — або знову йти на обгін, або пригальмовувати. Проте збавити швидкість він не міг: це означало б, що він запізниться, бо й так виїхав пізніше, ніж треба. Ні, п'ятдесят п'ять миль на годину — це найменше, що він може собі дозволити, інакше не встигне вчасно. Тож доведеться обганяти.

Натиснувши на педаль газу, він вирулив ближче до осьової лінії. Шлях попереду був вільний. Шосе сьогодні наче вимерло. Менн ще дужче натне на педаль і виїхав на ліву смугу..

Випереджаючи бензовоз, він глянув на нього. Кабіна містилася надто високо — Менн побачив лише ліву руку водія на кермі. Це була темна від засмаги рука з вузлуватими венами.

Коли кабіна бензовоза з'явилася в дзеркалі заднього огляду, Менн не обертаючись більше, завернув на свою смугу.

Довгий сигнал ззаду змусив його знову подивитись у дзеркало. Що це має означати? Прощання чи прокляття? Зачудовано гмукнувши, він знову глянув у дзеркало. Передні крила бензовоза були пофарбовані в тьмяний червоний колір, фарба на них також облупилась і зблякла. "Ото майстер",— подумав Менн. Водія він не бачив: у дзеркало тепер видно було тільки колеса й радіатор.

Праворуч від дороги на глинястому схилі темніли латки чахлої трави. Вгорі над схилом стояв дощаний будинок. Телевізійна антена на його даху похилилася градусів на сорок. Уявляю собі, яке вони бачать зображення, подумав Менн.

Він подивився вперед, а тоді рвучко — праворуч, на вивіску, що промайнула мимо. Великими кривими літерами на квадраті фанери було написано: "Нічні повзуни — принада". Що то в біса за істота — "нічний повзун"? — здивувався Менн. Добра назва для чудовиська в третьорядному голлівудському фільмі жахів.

Могутній рев потужного двигуна змусив його зиркнути в дзеркало заднього огляду. І відразу ж його очі злякано перескочили до зовнішнього дзеркала. Господи, цей йолоп знову обганяв його! Менн повернув голову й сердито подивився на велетенську машину, що пропливала повз нього. Водія він і цього разу не побачив: кабіна була зависока. Який ґедзь його вкусив? Може, він надумав влаштувати зі мною перегони?

Менн уже ладен був натиснути на акселератор, щоб проскочити вперед, але в останню мить передумав. Коли ж бензовоз почав завертати на свою смугу, Менн голосно вилаявся і збавив газ: водій попереду не подбав про дистанцію, і якби Менн не пригальмував, той зіпхнув би його в кювет. Господи боже, що він собі думає, цей псих?

Кривлячись від смороду вихлопних газів, які знову огорнули його машину, він крутнув ручку лівого вікна. Хай йому біс. Невже до самого Сан-Франціско доведеться дихати цією отрутою? Про те, щоб збавити швидкість, не може бути й мови: Форбс призначив зустріч на 15.15, а Форбсове слово — закон.

Менн подивився вперед. Слава богу, дорога чиста. Він натис на акселератор, наздогнав бензовоз, а коли шосе завернуло ліворуч під кутом, достатнім для того, щоб бачити, що робиться попереду,— дав повний газ, вирулюючи на смугу зустрічного руху.

Бензовоз і собі виїхав на осьову, заступаючи йому дорогу.

Протягом кількох секунд Менн тільки приголомшено витріщався на машину попереду. Потім рвучко пригальмував, повертаючись на свою смугу. Бензовоз ‘знову зайняв місце перед ним. Менн не міг повірити своїм очам. Ні, це просто збіг обставин. Такого просто бути не може, щоб водій бензовоза заступив йому дорогу навмисне. Менн переждав ще дві-три хвилини, а тоді, щоб ясно недвозначно попередити про свій намір, увімкнув покажчик повороту і, натиснувши на акселератор, знову вихав на ліву смугу.

Бензовоз відразу теж вирулив на осьову, закриваючи ому дорогу.

Милий боже! Це було неймовірно. Похитуючи головою, Менн повернувся на свою смугу, і бензовоз зробив те саме.

Менн трохи відпустив педаль акселератора, щоб, відставши, вийти з хмари вихлопних газів. "Ну, що будемо робити?" — запитав він себе. Власне, вибору не було — він однаково мав дістатися до Сан-Франціско о призначеній годині. Він вилаяв себе за те, що полінувався з самого початку зробити невеликий гак, який вивів би його на швид-кісну автомагістраль. А це кляте шосе мало двобічний рух до самого Сан-Франціско.

Піддавшись підсвідомому пориву, Менн знову вирулив на ліву смугу. На його подив, водій бензовоза не став заступати йому дорогу. Більше того, навіть вистромив ліву руку й помахав — мовляв, давай-давай. Менн почав натискати на газ. А тоді, зойкнувши, враз відпустив педаль і рвучко викрутив кермо, кидаючи машину назад, під захист бензовоза. Він усе ще гарячково крутив кермо — бо машина йшла юзом,— коли повз нього смугою зустрічного руху кулею промчало блакитне спортивне авто. Менн устиг перехопити гнівний погляд водія.

Вирівнявши нарешті машину, Менн хапнув ротом повітря. Серце в нього шалено билося. "Господи! — приголомшено думав він.— Цей тип хотів, щоб я вбився, зіткнувся і вбився! Звісно, я й сам винен, треба було пересвідчитися, що дорога вільна. Але ж цей тип махав рукою, показував, що можна їхати!" Менна аж трусило від обурення. Боже, боже, боже, думав він. Це ж нечувано. Цей гад наражав на смертельну небезпеку не тільки мене; він ладен був вирядити на той світ і невинну людину, що їхала нам назустріч. Це не вкладалося в голові. Невже таке можливе — тут, на каліфорнійському шосе, звичайнісінького літнього ранку!

Менн спробував заспокоїтись і знайти всьому цьому якесь логічне пояснення. Може, це спека подіяла на водія бензовоза. Може, в нього підскочив тиск, розболілася голова, розладнався шлунок. А може, і те, і те. Або він посварився із своєю жінкою. Скажімо, через те, що учора ввечері вона йому відмовила. Менн спробував усміхнутись, але марно. Ет, причин може бути мільйон. Він простяг руку і вимкнув радіо. Бадьора музика дратувала його.

Протягом кількох хвилин він, зціпивши зуби в лютій гримасі, їхав за бензовозом. Коли ж сморід вихлопних газів зробився нестерпним, він, пересвідчившись, що зустрічна смуга руху вільна, подушечкою правої долоні на-тис на сигнал, дав газ і вимчав на осьову.

Бензовоз відразу повторив його маневр.