Лемінги

Річард Бартон Метісон

Переклад: Анатолій Пітик, Катерина Грицайчук

— Звідки всі вони приїжджають? — спитав Реордон.

— Звідусіль, — відповів Кармак.

Вони стояли на краю прибережного шосе. Куди не глянь, не було нічого, окрім машин. Тисячі авто були притиснуті одне до одного: бампер до бампера, дверцята до дверцят. Вони вщерть заповнили шосе.

— Он іще декілька, — сказав Кармак.

Двоє поліцейських спостерігали за натовпом людей, котрі йшли пляжем. Багато хто сміявся і розмовляв, решта були тихими і серйозними. Але всі вони йшли пляжем.

Реордон похитав головою.

— Не розумію, — промовив він, напевно, всоте за останній тиждень. — Просто не розумію.

Кармак знизав плечима.

— Не забивай собі голову, — мовив він. — Це відбувається, та й по всьому. Про що тут думати?

— Але ж це — божевілля!

— Не заперечую. Тим не менш, он вони йдуть, — додав Кармак.

Двоє поліцейських спостерігали за тим, як натовп людей перетнув пляж із його сірими пісками та рушив прямісінько у воду. Дехто намагався пливти, однак, більшості не вдалося це зробити через одяг. Кармак звернув увагу на молоду жінку: вона борсалася у воді, та хутряна шуба тягнула її на дно.

За декілька хвилин усі зникли. Двоє поліцейських приголомшено витріщалися на місце, де люди зайшли у море.

— Як довго це триватиме? — поцікавився Реордон.

— Підозрюю, доки вони всі не зникнуть під водою, — відповів Кармак.

— Але чому?

— Ти коли небудь читав про Лемінгів?

— Ні.

— Це гризуни, які мешкають у Скандинавських країнах. Вони розмножуються, аж доки всі їстівні запаси не вичерпаються. Потім, як пошесть, проносяться країною, знищуючи все на своєму шляху. І навіть коли досягають моря, то все одно продовжують рухатися до повного знесилення. Мільйони лемінгів.

— Гадаєш, саме це зараз відбувається? — запитав Реордон.

— Можливо, — відповів Кармак.

— Люди — не лемінги, — злобно відчеканив Реордон.

Кармак промовчав.

Вони стояли на узбіччі шосе в очікуванні, та більше ніхто не з'явився.

— Де ж вони? — занепокоївся Реордон.

— Мабуть, усі пішли на дно.

— Абсолютно всі?

— Це триває вже понад тиждень, — промовив Кармак. — Люди, певно, їхали сюди звідусіль. До того ж, є ще озера.

Реордона пересмикнуло.

— Всі ці люди! — вигукнув він.

— Не знаю, — сказав Кармак. — Але дотепер вони все прибували і прибували.

— О Боже…

Кармак витягнув цигарку. Запалив її.

— Гаразд, — промовив він. — І що тепер?

— Наша черга? — запропонував Реордон.

— Йди першим, — сказав Кармак. — А я ще трохи зачекаю: погляну, можливо, є ще хтось.

— Добре, — відповів Реордон, простягнув напарникові руку і додав: — Прощавай, Кармаку.

Вони обмінялися рукостисканнями.

— Прощавай, Реордоне, — мовив Кармак.

Він стояв і палив, спостерігаючи, як його друг ішов сірим піском пляжу до моря і далі, доки вода не накрила його з головою. Він бачив, як Реордон проплив з десяток ярдів, перш ніж зникнути назавжди.

Через деякий час він відкинув цигарку і роззирнувся. Потім також ввійшов у воду.

Вздовж пляжу стояли тисячі порожніх автомобілів.