Переклад: Анатолій Пітик, Катерина Грицайчук
— Звідки всі вони приїжджають? — спитав Реордон.
— Звідусіль, — відповів Кармак.
Вони стояли на краю прибережного шосе. Куди не глянь, не було нічого, окрім машин. Тисячі авто були притиснуті одне до одного: бампер до бампера, дверцята до дверцят. Вони вщерть заповнили шосе.
— Он іще декілька, — сказав Кармак.
Двоє поліцейських спостерігали за натовпом людей, котрі йшли пляжем. Багато хто сміявся і розмовляв, решта були тихими і серйозними. Але всі вони йшли пляжем.
Реордон похитав головою.
— Не розумію, — промовив він, напевно, всоте за останній тиждень. — Просто не розумію.
Кармак знизав плечима.
— Не забивай собі голову, — мовив він. — Це відбувається, та й по всьому. Про що тут думати?
— Але ж це — божевілля!
— Не заперечую. Тим не менш, он вони йдуть, — додав Кармак.
Двоє поліцейських спостерігали за тим, як натовп людей перетнув пляж із його сірими пісками та рушив прямісінько у воду. Дехто намагався пливти, однак, більшості не вдалося це зробити через одяг. Кармак звернув увагу на молоду жінку: вона борсалася у воді, та хутряна шуба тягнула її на дно.
За декілька хвилин усі зникли. Двоє поліцейських приголомшено витріщалися на місце, де люди зайшли у море.
— Як довго це триватиме? — поцікавився Реордон.
— Підозрюю, доки вони всі не зникнуть під водою, — відповів Кармак.
— Але чому?
— Ти коли небудь читав про Лемінгів?
— Ні.
— Це гризуни, які мешкають у Скандинавських країнах. Вони розмножуються, аж доки всі їстівні запаси не вичерпаються. Потім, як пошесть, проносяться країною, знищуючи все на своєму шляху. І навіть коли досягають моря, то все одно продовжують рухатися до повного знесилення. Мільйони лемінгів.
— Гадаєш, саме це зараз відбувається? — запитав Реордон.
— Можливо, — відповів Кармак.
— Люди — не лемінги, — злобно відчеканив Реордон.
Кармак промовчав.
Вони стояли на узбіччі шосе в очікуванні, та більше ніхто не з'явився.
— Де ж вони? — занепокоївся Реордон.
— Мабуть, усі пішли на дно.
— Абсолютно всі?
— Це триває вже понад тиждень, — промовив Кармак. — Люди, певно, їхали сюди звідусіль. До того ж, є ще озера.
Реордона пересмикнуло.
— Всі ці люди! — вигукнув він.
— Не знаю, — сказав Кармак. — Але дотепер вони все прибували і прибували.
— О Боже…
Кармак витягнув цигарку. Запалив її.
— Гаразд, — промовив він. — І що тепер?
— Наша черга? — запропонував Реордон.
— Йди першим, — сказав Кармак. — А я ще трохи зачекаю: погляну, можливо, є ще хтось.
— Добре, — відповів Реордон, простягнув напарникові руку і додав: — Прощавай, Кармаку.
Вони обмінялися рукостисканнями.
— Прощавай, Реордоне, — мовив Кармак.
Він стояв і палив, спостерігаючи, як його друг ішов сірим піском пляжу до моря і далі, доки вода не накрила його з головою. Він бачив, як Реордон проплив з десяток ярдів, перш ніж зникнути назавжди.
Через деякий час він відкинув цигарку і роззирнувся. Потім також ввійшов у воду.
Вздовж пляжу стояли тисячі порожніх автомобілів.