Переклад: Анатолій Тупиков
Хлопчик років дев'яти-десяти, невисокий на зріст, худенький, із сумними очима й привітною усмішкою, завжди сидів на площі під агавою. Це місце він вибрав собі ще тоді, як почав чистити перехожим взуття.
У невеличкій скриньці вміщалося все його причандалля: щітки, фланельки, гуталін. А для селян, що приїздили здалеку, була в тій скриньці ще й велика пляшка води.
Щоранку, прийшовши на своє робоче місце, він чіпляв на дереві табличку: "Чищу взуття". Так воно, мовляв, діловитіше й статечніше.
За день він заробляв десь до сімдесяти песо, а на свято — аж удвічі більше.
У містечку всі знали, що місце під агавою належить маленькому чистильникові і ніхто інший не має права його зайняти.
Коли йшов дощ, хлопчика під агавою не було, і тоді всім здавалося, ніби на площі чогось бракує. Адже всі звикли до хлопчика й полюбили його.
Але якось узимку малий чистильник перестав з'являтися на своєму звичному місці, і всі, хто ходив цією дорогою, відразу помітили, що його немає.
А потім його побачили біля кафе в центрі містечка. З тією самою скринькою й невеличким ослінчиком він обходив столики і, привітно всміхаючись, пропонував відвідувачам свої послуги.
Це був його перший успіх.
По вулицях Монтевідео їде водовоз із великими бочками, повними води.
Спершу чути рипіння коліс, потім з'являється і сам великий віз. Його тягнуть воли. Вони поволі переставляють ноги й похитуються з боку на бік.
Ще мить — і на вулицю висипають жінки: хто з глеком, хто з відром.
Водовоз приїздить двічі на день — уранці та ввечері. І завжди на ті самі вулиці, до тих самих будинків. Така вже в нього робота.
У кожного водовоза свої вулиці, свої будинки. І пісня в кожного водовоза теж своя.