На Кіліманджаро все гаразд

Невелике містечко Тушаг розкинулося неподалік від Марселя, біля дороги, що веде до міста Екс. Посеред майдану там стоїть бронзовий пам'ятник — чоловік у позі завойовника, з гордо піднесеною головою. Однією рукою він уперся в бік, у другій тримає мандрівничий посох, ногу виставив уперед. Можна відразу здогадатися, що цей чоловік тільки-но перетнув непрохідну пустелю і має намір піднятися на неприступну, ще ніким не скорену вершину. На постаменті напис: "Альберові Мезігу, видатному першопроходцю та першовідкривачеві невідкритих земель — громадяни міста Тушаг".

Власного музею містечко не має, але в мерії є окрема кімната, де зберігаються речі, що належали дослідникові далеких земель. Там-таки можна ознайомитися з більш як тисячею поштових листівок, надісланих Альбером Мезігом своїм землякам з усіх куточків світу. Це звичайні собі листівки, присвячені дивовижам різних країв і видрукувані на межі століть марсельським видавництвом братів Сюлім. Проте, як бачимо, наш першопроходець (колишній учень перукаря) так захоплювався цими листівками, що брав їх в усі свої подорожі. Та хоч самі листівки не дуже цікаві, а марки давно повідклеював якийсь колекціонер, зате написи, що рясніють екзотичними назвами й надряпані нашвидкуруч у найнезвичайніших ситуаціях, безперечно, становлять неабиякий інтерес.

"Тушаг, площа Петі-Постійон, крамниця "Сири та вина", панові Сезару Бірует. На Кіліманджаро все гаразд. Навколо — вічні сніги. Мої Вам найщиріші вітання. Альбер Мезіг".

Або ще:

"Тушаг, провулок Тантіньйоля, будинок пана Тантіньйоля, панові Тантіньйолю. Тут 80-й градус північної широти. Ми потрапили в жахливий буран. Не знаю, чи врятуємося, чи нас спіткає трагічна доля Ларусса та його героїчних товаришів. Запевняю Вас у своїй глибокій пошані. А. М.".

А одну листівку першопроходець надіслав навіть своєму запеклому ворогові, підступному суперникові, що залицявся до дівчини, яку Мезіг палко кохав:

"Тушаг, вулиця Олив, перукарня Маріуса Пішардона, панові Маріусу Пішардону. Гаряче вітання з Конго. Навкруги кишать удави, і я думаю про тебе".

А проте слід відзначити, що саме перукар Пішардон колись переконав муніципальну раду містечка в тому, що слід увічнити пам'ять їхнього видатного земляка й спорудити йому пам'ятник. Це свідчить про те, що справжня велич часом впливає і на пересічні душі.

Та переважна більшість листівок надходила на адресу: "Тушаг, провулок Мімоз, бакалійна крамниця пана Пісона, мадемуазель Аделіні Пісон". Туристи, які полюбляють усілякі історії про кохання, — а надто сумні, — читають ці листівки з трепетом у душі.

"Аделіно, я щойно викарбував твоє ім'я на троні далай-лами (це такий собі живий бог, якому поклоняються тібетські народи буддистського віросповідання). Найкращі побажання твоїй матусі. Сподіваюся, що ревматизм мучить її менше. Твій Альбер".

А ось текст іншої листівки, надісланої тій-таки Аделіні через два роки:

"Привіт з озера Чад (велике озеро в самому серці Чорної Африки, поступово пересихає). Тут багато крокодилів та негритянок з кільцями в носі. Полюють на слонів, антилоп, диких кабанів. Сільськогосподарських культур немає. Тутешні тубільці дуже радять лікувати ревматизм маніоковим жиром. Скажи про це своїй любій матусі".

Навіть за найдраматичніших обставин великий мандрівник не забував про ревматизм мадам Пісон:

"Ми заблукали в Аравійській пустелі. Пишу твоє ім'я на піску. Я люблю пустелі, бо тут багато місця, де можна писати твоє ім'я. Страждаємо від спраги, але настрій бадьорий, бо порятунок завжди надходить в останню хвилину, всі ми такої думки. Сподіваюся, твоя люба матуся не страждає від вологої погоди".

На іншій листівці такий текст:

"У джунглях Амазонки гудуть комахи. Я назвав твоїм ім'ям річку й метелика. Пішардон, мабуть, переманює до себе моїх клієнтів".

Або ще ось таке:

"Я тепер посеред океану. Аделіно, ти пообіцяла бути моєю, коли я стану видатною людиною. З вершини цих розбурханих хвиль звертаюся до тебе: я не забув твоєї обіцянки! Ми скоро зустрінемось!"

Тексти всіх листівок давно зібрані й видані під назвою: "Подорожі й пригоди Альбера Мезіга". Ця книжка справедливо вважається однією з перлин літератури Провансу.

Та при всьому цьому ми дуже мало знаємо про справжнє життя і загадкову смерть уславленого громадянина містечка Тушаг. Добре відомо, що двадцятирічним хлопцем він покинув рідний край через кохання до дівчини, яка мріяла одружитися тільки з великим дослідником далеких земель. Здається, відтоді ніхто й ніде його більше не бачив. Він не був членом жодного географічного товариства, а тогочасні газети не згадують його імені. Він так і не повернувся до свого рідного містечка, де на нього марно чекав його пам'ятник. Щоправда, деякі марсельські матроси твердили, ніби якийсь чоловік, за певними ознаками дуже схожий на уславленого першопроходця, часто розпитував про їхні подорожі. Пригостивши котрогось із них у пивничці, він давав йому поштову листівку й просив: "Вкинь її, будь ласка, в Мехіко". Але матроські балачки аж ніяк не можуть бути матеріалом до життєпису великої людини, його вороги — а у всіх левів є блохи — люблять снувати різні домисли щодо загадкового змісту однієї з листівок, яку мадемуазель Пісон отримала через сім років після того, як Мезіг вирушив назустріч своїм великим відкриттям: "Отже, вони поставили мені пам'ятник. Тепер я ніколи не зможу повернутися. Аделіно, я справдив твої мрії, але якою ціною!"

У всякому разі, точно відомо, що до 1913 року ніхто так і не знав нічого про долю людини, яку, завдяки її дарові оповідача, називали "провансальським бардом". Жителі Тушага досі впевнені, що Мезіг загинув від нестачі кисню під час сходження на Еверест. Цю ж таки думку висловив 1 професор Корню у передмові до першого видання "Подорожей і пригод Альбера Мезіга".

Але в 1913 році вийшли друком "Спогади про старий Марсель", де пролито нове світло на дивовижну долю "провансальського барда". Автором тих спогадів був комісар поліції Пужоль. Ось що він, зокрема, пише:

"20 червня 1910 року, четвер. Сьогодні від серцевого нападу помер перукар із Старого порту, Альбер, який голив мене щодня протягом двадцяти років. Бідолаху знайшли мертвого в його мансарді з вікнами на причали. У руці він тримав листа, зміст якого, відверта кажучи, для мене зовсім незрозумілий. "Шановний пане Мезіг Альбер! — написано в ньому.— Одержала Вашу останню листівку з Ріо-де-Жанейро (Бразілія), за яку дякую. Пишіть мені й далі, хоча ось уже двадцять років, як мене звуть Пішардон Аделіна, бо я поєдналася законним шлюбом з Пішардоном Маріусом, відомим Вам перукарем, 1 вже маю від нього сімох дітей. Виходячи з цього, Вашу пропозицію про одруження, зроблену 2 червня 1885 року в присутності свідків, я вважаю недійсною, оскільки вона не мала законних наслідків. Я вже давно хотіла Вас про це повідомити, написавши в Марсель "до запитання", але пан Пішардон був проти, бо, по-перше, йому подобаються Ваші листівки і він дуже любить читати їх, а по-друге, завдяки Вашій увазі до мене, він має тепер чудову колекцію марок. Із жалем сповіщаю, що в його колекції все ж бракує рожевої мадагаскарської марки за 50 сантимів. Він безперестану гірко нарікає на це і тим самим робить моє життя нестерпним. Я не вірю, що Ви дратуєте його навмисне, як він вважає. Гадаю, що це з Вашого боку просто недбалість і прошу негайно надіслати потрібну марку".

І, без вагань прирівнявши себе до вічності, вона підписалася: "Ваша навіки Пішардон Аделіна".

З французької переклав Ярослав КОВАЛЬ