З французької переклав ПЕТРО ТИЧКО
У 1932 році я відвідав Москву разом зі своїм компаньйоном Ракуссеном. Незадовго перед тим ми зазнали страшенних збитків на Нью-Йоркській біржі: тяжка праця цілого життя пішла за вітром за одну добу, і лікарі приписали нам цілковиту переміну — кілька місяців простого й спокійного життя якнайдалі від Уолл-стріту з його гарячковою метушнею. І ми вирішили поїхати до СРСР. Я хочу уточнити тут одну важливу деталь: це рішення ми ухвалили з тим щирим ентузіазмом, з тією теплою симпатією до СРСР, сповнитись якими могли тільки невдахи маклери, що зазнали краху на ринку цінностей Уолл-стріту. І в прямому, і в переносному значенні цього слова, ми мали потребу в нових цінностях...
Був січень місяць. Москва стояла в сніговому вбранні. Виходячи в Музею революції, який щойно оглянули, ми вирішили повернутися до готелю "Метрополь" найманими саньми. Ми перебували в СРСР під опікою "Інтуриста", і ось уже два тижні гід безжально тягав нас по всіх музеях і театрах.
— У нас в Сполучених Штатах усе це вже давно є, — сказав Ракуссен, спускаючись сходами.
Щоразу, коли гід запрошував нас відвідати якесь місце, Ракуссен вважав за свій обов'язок сказати: "Ми маємо те ж саме в Сполучених Штатах". І звичайно додавав: "навіть ще й краще". Він казав це про Кремль, він казав це про Музей революції, він казав це навіть про мавзолей Леніна, тож урешті гід став дивитися на нас із ледь прихованою ворожістю. І я цілком щиро вважаю, що ці, справді недоречні, зауваження Ракуссена відіграли не останню роль у тому, що з нами трапилось.
Ішов сніг, і ми тупцяли на тротуарі, махаючи руками всім візникам, що проїздили повз нас. Нарешті одні сани зупинились, і ми зручно вмостилися в них. Ракуссен гукнув: "Готель "Метрополь"!" — сани рушили, і аж тоді я помітив, що на передку немає кучера.
— Ракуссене! — закричав я. — Кучер відстав!
Але Ракуссен не відповів. Його обличчя виражало безмежний подив. Я прослідкував за його поглядом і побачив, що на місці кучера сидить голуб. Само по собі це не здалося б чимось незвичайним, бо на вулиці було чимало голубів, які дзьобали кінські яблука, — але вражала дивовижна поза голуба: він вочевидь був за кучера. Щоправда, віжок не тримав, але на сидінні біля нього був прилаштований дзвіночок з мотузочкою. Час від часу голуб хапав ту мотузочку дзьобом і смикав за дзвіночок: один раз — і кінь брав ліворуч, двічі — праворуч.
— Він добре вишколив свого коня, — зауважив я нараз охриплим голосом.
Ракуссен блимнув очима, але промовчав. Та й що було казати? Я всякого надивився на своєму віку, зовсім недавно був свідком того, як акції компанії "Марс ойл", що вважалися надійними, як батьківський спадок, упали до нуля за одну добу, але голуб, якому довірено забезпечувати роботу громадського транспорту в одній з європейських столиць, — такого мені в моєму житті американського бізнесмена бачити ще не траплялося.
— Ну то й що? — спробував пожартувати я. — Ось тобі нарешті щось таке, чого ми в Сполучених Штатах ще не маємо!
Але Ракуссен явно не був настроєний обговорювати досягнення великої Радянської республіки в галузі громадського транспорту. Як це часто буває з недалекими натурами, все, чого він не розумів, дратувало його.
— Я хочу зійти! — закричав він.
Я дивився на голуба. Змахуючи крильми, він кумедно підскакував на передку, як це роблять усі російські ізвозчікі. На вигляд то був достеменний піонер соціалізму, хоча, правду кажучи, доти мені навряд чи траплялося бачити такого брудного й кошлатого голуба, аж ніяк не гідного возити вулицями столиці американських туристів.
— Я хочу зійти! — знову крикнув Ракуссен.
Голуб зневажливо глипнув на нього, підскочив до дзвіночка і тричі смикнув за мотузочку. Кінь зупинився. Моє ліве коліно почало тремтіти — а це в мене певна ознака глибокого занепокоєння. Я відкинув укривало і вже хотів був вилізти з саней, але Ракуссен раптом передумав.
— Я хочу вивести все це на чисту воду! — заявив він, схрестивши руки на грудях. — Я не дозволю, щоб з мене робили дурня! Коли вони гадають, що можна отак знущатися з американського громадянина, то вони глибоко помиляються!
Я не розумів, чого він почуває себе ображеним, і сказав йому про це. Ми вже пбчали були обмінюватись ущипливими репліками, коли я раптом помітив, що на тротуарі зібралася чимала юрба; перехожі зупинялися й здивовано нас розглядали.
— На голуба вони навіть не дивляться, — розгублено мовив Ракуссен. — Дивляться на нас.
— Ракуссене, друзяко, — сказав я, поклавши руку йому на плече, — не треба привертати до себе увагу вуличних роззяв. Зрештою, ми тут чужинці. Усі ці люди, напевне, краще за нас знають, що для них нормальне, а що ні. Не забувай, їхня країна пережила велику революцію. Нас завжди дуже погано інформували про події в СРСР. Тут справді будують новий світ. Цілком можливо, що завдяки революційним методам їм пощастило досягти таких успіхів у дресируванні голубів, які нам у наших старих країнах, зашкарублих у віковій відсталості, і не снилися. Вважаймо, що цей голуб — піонер, і не будемо більше про це говорити. Заспокоймося, Ракуссене, і постараймося все зрозуміти. Більше терпимості, друзяко, більше великодушності! Чом не визнати, що у нас в Сполучених Штатах ще не навчилися так раціонально використовувати робочу силу?
— Раціонально використотувати робочу силу! Де ж пак! — грубо відрубав Ракуссен.
Але я не розгубився.
— Ізвозчік! — гукнув я бездоганною російською мовою. — Ізвозчік, впєрьод! Звоні в колокольчік! Гай-да тройка!.. Волга, Волга!..
— Помовч! — просичав Ракуссен. — А то я тобі в'язи скручу! — І раптом заплакав. — Мене образили! — ридав він у мене на грудях. — О, як тяжко мене образили! Де мама? Я хочу до мами!
— Я тут, Ракуссене, друзяко! — кричав йому я. — Ти можеш цілком на мене звіритися!
Весь цей час роззяви на тротуарі витріщалися на нас з непослабною увагою. Голубові першому набридла ця комедія. Він смикнув за дзвіночок, кінь рушив з місця, і сани швидко попливли по снігу. Час від часу голуб обертався і зухвало позирав на нас. Ракуссен і далі схлипував, а мені почало якось дивно стискати голову, що не віщувало нічого доброго. Сани зупинилися перед будинком, прикрашеним червоним прапором. Голуб зіскочив з передка, вбіг досередини й незабаром повернувся у супроводі поліцая.
— Товаришу! — сказав я. — Ми віддаємося під ваше заступництво! Ми два мирні американські туристи, а з нами щойно повелись украй негідно. Цей ізвозчік...
— Чому цей бридкий голуб привіз нас до поліції?! — перебив мене Ракуссен.
Поліцай знизав плечима.
— Ви майже годину в його санях, і у нього склалося враження, що ви не знаєте, куди вам треба їхати, — пояснив він нам чудовою англійською мовою. — До того ж ваші манери здались йому дивними, і він навіть твердить, що ви поглядали на нього з погрозою. Ви налякали його, товариші. Цей візник не звик до туристів та до їхніх химерних звичаїв. Йому можна вибачити.
— Він сам вам усе це пояснив? — запитав Ракуссен похмуро.
— Авжеж.
— То, виходить, він говорить російською мовою?
Поліцай вочевидь був щиро вражений.
— Товариші туристи, — сказав він, — можу вас запевнити, що дев'яносто дев'ять відсотків нашого населення говорять і пишуть рідною мовою практично без помилок.
— Включаючи і голубів?
— Товариші туристи, — промовив поліцай із пафосом, — я ніколи не був у Сполучених Штатах, але можу вас запевнити, що в нашій країні право на навчання гарантоване всім, незалежно від расових ознак.
— У Сполучених Штатах,— раптом загорлав Ракуссен,— є голуби, що закінчили Гарвардський університет, і я особисто знаю з десяток таких, що засідають у Сенаті!
Він кинувся геть. Я рушив за ним. Голуб усе ще стовбичив біля своїх саней, як видно, чекаючи, щоб йому заплатили. Оце тоді й зродилася в мене та фатальна ідея. Якраз навпроти поліційного відділка був великий гастроном. Я помчав туди і з переможним виглядом повернувся з двома добрячими пляшками горілки.
— Ракуссене, друзяко! — гукнув я. — Я знайшов ключа до цієї таємниці! — І тицьнув пальцем на голуба. — Цього птаха не існує! Це — галюцинація, жахливий виплід надмірної тверезості, на яку нас прирекли лікарі. Наші отруєні організми —нездатні зносити такий режим. Випиймо — і цей голуб одразу розвіється, як кошмарний сон!
— Випиймо! — радісно вигукнув Ракуссен.
Голуб, уже сидячи на передку, демонстративно повернувся до нас спиною.
— Ага! — закричав я. — Він злякався! Знає, що настали його останні хвилини.
Ми випили. Коли пляшка спорожніла на чверть, голуб ще не зник.
— Давай! — кричав я. — Хильни добре, Ракуссене, щоб від нього і пір'їни не зосталося!
Голуб обернувся й подивився просто на нас. Я зрозумів цей погляд.
— Ні, ні! — гукнув до нього. — Не буде тобі жалю!
На половині пляшки голуб тяжко зітхнув, а коли там лишилося майже на денці, промовив по-англійському, з сильним бронкським акцентом:
— Товариші туристи! Ви перебуваєте в чужій країні як два представники великої і славної держави. І от, замість того щоб своєю чемною та делікатною поведінкою підтримувати високий престиж вашої батьківщини, ви просто серед вулиці, мов ті тварюки, дудлите горілку. Громадяни, ви викликаєте в мене глибоку відразу!..
...Я пишу ці рядки в своєму клубі. Близько двадцяти років минуло після тієї жахливої пригоди, що стала для нас початком нового життя. Ракуссен видерся на люстру в мене над головою і, за своєю звичкою, заважає мені працювати. Няню, няню, скажіть цьому бридкому птахові, хай не шарпає мене за крила. Я ж намагаюся писати...