Декаданс

Вже п'ять годин летіли ми над Атлантичним океаном, і весь цей час Карлос не змовкав ні на хвилину. Ми летіли в Рим на "Боїнгу", спеціально замовленому нашою профспілкою, і були його єдиними пасажирами; навряд щоб у літаку були встановлені мікрофони, але від тієї відвертості, з якою Карлос розповідав про останні сорок років профспілкової боротьби, без вагань розкриваючи деякі досі нез'ясовані епізоди її історії — я, наприклад, не знав, що нагла смерть Анастазіаса чи таємниче зникнення Фірека були прямо пов'язані із спробами федеральних властей порушити єдність робітників "морського фронту",— від тієї цілковитої відвертості в мене по спині аж мурашки бігали: адже є речі, про які, хоча б з елементарної обережності, краще не знати. Карлос, звичайно, багато випив, але не це було причиною його балакучості й відвертості. Я навіть не певен, що він звертався до нас: часом мені здавалося, ніби він просто думає вголос, охоплений хвилюванням, яке помітно зростало з наближенням нашого літака до Рима. Звичайно, знаменна зустріч, яка мала там відбутися, не лишала жодного з нас байдужим, але хвилювання Карлоса межувало з тривогою, із страхом, і тих, хто добре його знав, вражали нотки шанобливості, майже обожнювання в його голосі, коли він згадував про легендарного Майка Сарфатті, який здійснив те, про що жоден із піонерів американського профспілкового руху не йіг і мріяти. Треба було чути, як Карлос вимовляє його ім'я: він стишував голос і майже ніжна усмішка осявала його грубе обличчя, на яке сорок років боротьби наклали свій суворий відбиток.

— Це був вирішальний, атож, саме вирішальний період. Профспілка тоді переходила до нової тактики. Всі були проти нас. Газетярі поливали нас брудом, політики хотіли прибрати нас до рук, ФБР пхало носа в наші справи, а серед докерів не було єдності: саме тоді встановили внески у розмірі двадцяти відсотків від заробітку, і кожен домагався контролю над профспілковою касою, прагнучи використати профспілку для власної вигоди? Тільки у нью-йоркському порту було сім профспілкових об'єднань, які боролися за сфери впливу. Так от, Майкові вистачило одного року, щоб навести всюди лад. І він діяв зовсім не так, як оті верховоди з Чікаго — Капоне, Гузік, М'юзіка,— які вдовольнилися тим, що добре платили своїм хлопцям і давали їм вказівки по телефону. Ні, Майк не боявся і сам забруднити руки. Якби комусь спало на думку дослідити дно Гудзона навпроти Хоубокена, він знайшов би там у твані добру сотню бочок із цементом, і Майк завжди був присутній, коли заливали якогось мерзотника. Майк любив, коли вони були ще живі й ворушились у рідкому цементі: тоді виходили цікаві пози. Майк казав, що це нагадує йому бідолах із Помпей, знайдених під час розкопок через дві тисячі років. Він називав це "творити для наступних поколінь". І коли хтось надто вже борсався, Майк заспокоював його: "Ну чого ти, чого? — казав він. — Віднині ти — частка нашої культурної спадщини". Потім він став вибагливішим. Тепер йому потрібен був спеціальний цемент, щоб швидко тверднув і він міг би зразу бачити результат. Як правило, у Хоубокені вдовольнилися тим, що запихали тіло в бочку з цементом, кидали її у воду — і край. Але Майк поставив справу по— іншому, він мав до неї свій особливий підхід. Він вимагав, щоб цемент покривав тіло рівним шаром, добре брався і можна було розрізнити риси обличчя і положення тіла, як у скульптури.

Щодо нас, то ми хотіли тільки якнайшвидше вкинути тіло в Гудзон. Йшлося навіть не про ризик: доки надійно охоронялись нашими хлопцями, поліція туди й не потикалася, бо внутрішні справи профспілки її не обходили. Просто нам не подобалося це діло, нас аж нудило від таких видовищ. Іноді по закінченні процедури Майк брав молоток та зубило й підправляв деякі деталі. Особливо запам'ятався мені Великий Білл Цукор, грек із Сан-Франціско, той, що хотів зберегти незалежність Західного узбережжя і відмовлявся приєднатися до нас. Те саме спробував був зробити за рік до того Лу Дібік з чікагськими доками, але який був наслідок, ви знаєте. На відміну від Дібіка, у Великого Білла були сильні позиції серед своїх, його підтримували всі тамтешні керівники, і він був надзвичайно обережний. Звичайно, він не хотів роз'єднувати трудящих, він був за робітничу єдність і все таке інше, але ж, ясна річ, задля своєї вигоди. Перед тим як зустрітися з Майком, він зажадав заложників — Майнового брата, якого тоді звинувачували у зв'язках із політиканами, та ще двох профспілкових керівників. Але коли всі зібралися, ми зразу ж помітили, що переговори Майка зовсім не цікавили. Він нікого не слухав і тільки замріяно дивився на Білла Цукра. А слід сказати, що той грек був на диво гарним хлопцем — зростом метр дев'яносто, дуже вродливий, він страх як подобався дівчатам, тому й дістав таке прізвисько. Пробалакали ми тоді годин сім, поговорили про робітничу єдність, про необхідність боротьби проти опортуністів, соціал-зрадників, які не хотіли обмежуватися захистом тільки професійних інтересів і прагнули перетворити наш рух на політичний. І весь цей час Майк не зводив з Білла Цукра очей. На перерві він підійшов до мене і просто сказав: "Все. Нема чого базікати з тим мерзотником. До діла". Я розтулив був рота, щоб нагадати Майкові про його брата та двох інших заложників, але відчув, що не варто. Майк знав що робить, і до того ж я зрозумів: ішлося про найвищі інтереси профспілки. Ми ще трохи погомоніли для годиться, а по закінченні переговорів усіх їх порішили — Білла, його адвоката та двох делегатів із Окленда. Увечері Майк сам прийшов простежити за операцією, і, коли грека вже залили цементом і мали вкинути в Гудзон, Майк на мить замислився, посміхнувся і сказав: "Відкладіть його на кілька днів. Нехай трохи затвердне". Білла поклали в сарай і лишили під наглядом одного з наших активістів. Майк прийшов через три дні. Він уважно оглянув фігуру, помацав цемент, дещо підправив молотком та зубилом і, здавалося, був цілком задоволений. Тоді ще раз оглянув Білла і сказав: "Гаразд, несіть його в мою машину". Ми не зрозуміли, і він повторив: "Покладіть його в мою машину. Поряд із шофером". Ми перезирнули— ся, але сперечатися з Майком не випадало. Ми перенесли Білла Цукра в Майків "каділлак", примостили його поруч із водієм і посідали самі. "Додому",— звелів Майк. Приїжджаємо на Парк-авеню, спиняємося перед будинком, витягуємо Білла, а портьє усміхається нам, знявши кашкета. "Ви придбали чудову скульптуру, пане Сарфатті,— каже він. — Принаймні зразу ясно, що це людина. Не те, що оті модерні штуки з трьома обличчями та сімома руками". — "Так, так,— криво посміхнувся Майк. — Це класика. Давньогрецький стиль". Ми переносимо Білла в ліфт, піднімаємося, Майк відмикає нам двері, ми заходимо і дивимось на господаря. "До вітальні",— наказує він. Заходимо до вітальні, притуляємо Білла до стіни, чекаємо. Майк уважно оглядає кімнату, розмірковує, потім показує: "Он туди, на камін". Спочатку ми не зрозуміли, але Майк уже підійшов до каміна і зняв картину, що там висіла, велику картину, де було зображено напад розбійників на^диліжанс. Треба робити що нам звелено, подумали ми і встановили Білла на камін. Потім, звичайно, ми довго говорили між собою, чому Майку захотілося, щоб Великий Білл Цукор стояв у нього у вітальні. У кожного були свої припущення, але до пуття ніхто не знав нічого. Звичайно, для нашої профспілки то була велика перемога. Цей Білл і справді був небезпечним типом, але єдність докерів було врятовано, і Маркович, наприклад, вважав, що Майк вирішив зберегти у себе Білла Цукра як трофей, як символ нашої великої перемоги. Так чи інакше, а Білл простояв у Майка не один рік, аж поки Майка посадили за несплату податків, а потім вислали з країни. Атож, за несплату податків — то все, що їм пощастило пришити Майкові, та й то завдяки змові політизованих профспілок. Він тоді передав скульптуру Музею американського народного мистецтва в Брукліні. Вона й нині там. Що й казати, Майк дорого за неї заплатив: тіло його брата знайшли на смітнику десь у Окленді, але Майк був не з тих, хто торгуватиметься, коли йдеться про інтереси справи. Він сам, власними силами, домігся єдності докерів, а проте сім років тому, після виходу з тюрми, його, так само як і Лакі Лучано, позбавили американського громадянства і вислали з країни.

Ось, друзі, яку людину ви скоро побачите — гіганта. Так, це справжній гігант профспілкового руху, краще про нього й не скажеш. Крім Карлоса, в літаку нас було троє.

Охоронець Карлоса Шіммі Куніц щодня протягом п'яти годин стріляв із свого кольта по мішенях. Це був його спосіб існування. Коли він не стріляв, то чекав. Не знаю точно чого саме. Мабуть, тієї миті, коли в ресторані "Ліббі" хтось тричі вистрілить йому в спину.

З нами летів також Живчик Завракос, маленький сивий чоловічок, чиє обличчя було ніби виставкою найрізноманітніших нервових тиків. Він був нашим радником та адвокатом і водночас живою енциклопедією історії профспілок — він знав напам'ять не тільки імена всіх піонерів нашого руху, але й їхні річні прибутки і навіть калібр зброї, якою вони користувалися.

Щодо мене, то я здобув освіту в Гарварді, де кілька років вивчав "суспільні відносини", а у профспілці моїм обов'язком було дбати про видимість, про те, щоб наша діяльність в очах представників громадської думки мала пристойний вигляд. Я робив усе можливе, щоб змінити на краще те несприятливе уявлення про наших лідерів, яке склалося і через їхнє більш ніж скромне соціальне походження, і через те, що, ведучи безперервну боротьбу, вони просто не мали часу думати про питання форми, не кажучи вже про підступні наклепи профспілок, у яких засіли підривні елементи.

Наша зустріч із Сарфатті була зумовлена двома причинами: по-перше, тим, що верховний суд скасував постанову про його видворення із Штатів з огляду на якесь дрібне порушення судової процедури, а по-друге, тим, що робітничий рух підійшов до вирішального повороту своєї історії. Наше профоб'єднання збиралося почати наступ на всі види транспорту — автомобільний, повітряний, річковий та залізничний,— з метою взяти їх під контроль. Це було надзвичайно складне завдання.