Вона позирала то на італійський штаб, то на кав'ярню Ніколіно. Катерина розуміла: хоча італійки й усміхаються, і по-давньому світить сонце, і місто спокійне, відбувається непоправне. Вона розуміла, що тепер війна так скоро не закінчиться, принаймні для них, мешканців Кефалонії. Якщо навіть італійці підуть, а там, у штабі, мова йде, звичайно, про це, то все одно залишаться німці.
(Так, італійці й капітан Альдо Пульїзі підуть, залишивши острів німцям, вона це відчувала).
— Мені нудно від них, — мовила пані Ніна. — Від цих сигарет мене нудить, — уточнила вона, переводячи погляд приплющених очей на обер-лейтенанта, і, зціпивши зуби, силувано посміхнулася. Карл Ріттер усміхнувся у відповідь, його погляд сковзнув з бюста Трієстинки на ноги Адріани.
З-за рогу в сукенках із легкої прозорої тканини вийшли сестри Карамаллі; обидві чорняві, вони йшли в ногу, ніби пара коненят у запрягові, і повертали голову то в бік німецьких мотоциклістів, то в бік обер-лейтенанта. Вони також були вражені його вродою.
— Що там відбувається? — запитала пані Ніна. — Чому наші не йдуть?
— Ведуть переговори, — сказав Паскуале Лачерба.
Пані Ніна кинула сигарету, не докуривши й до половини, кинула не на тротуар, а на брук, з асфальту піднеслася тоненька цівка диму, ледве помітна при яскравому сонячному світлі.
— Чи вони ж там домовляться? — запитала пані Ніна.
— Ja, — відповів обер-лейтенант. Дівчата обернулися до нього. Пильно дивлячись на пані Ніну, Карл Ріттер усміхнувся. Дивився кудись за Трієстинку з її пишними персами, дальше ніг Адріаниних.
— Авжеж, — промовив Паскуале Лачерба.
Пані Ніна не зуміла приховати свого подиву, але з обличчя було видно, що вона пригнічена, втомилася.
— Ви так гадаєте? — промовила вона.
— Ми товариші по зброї, — розтлумачив Карл Ріттер, кивнувши в бік штабу.
Він, певне, хотів внести ясність у теперішню ситуацію, щоб ніхто не ошукувався. Тому з видимою втіхою сказав:
— Італійці й німці — товариші по зброї.
Тут знов почувся голос фотографа, він примирливо притакнув:
— Так, так.
— А як же Бадольйо? — запитала пані Ніна, в голосі її бриніла нотка надії.
Обер-лейтенант різко махнув рукою — згори вниз.
— Scheisse, — мовив він.
— Що це означає? — запитала пані Ніна, звертаючись до Паскуале Лачерби.
Фотограф кахикнув. Мабуть, вагався, казати чи ні.
— Це означає лайно, пані Ніно.
3
— Точніше кажучи, — провадив він так, ніби по довгих роздумах завіса часу трохи спала, — відбувалося пересування військ, частини міняли дислокацію. Наприклад, одну італійську батарею послано зміцнити німецьку залогу в Ліксурі, для дружньої допомоги. Вечорами офіцери, італійці й німці, сиділи при одному столі, разом вечеряли.
— Вип'ємо ще по одній? — запитав я, щоб підбадьорити співрозмовника.
— Давайте.
Вітер стих. У хмарах, що все ще бігли над горбами й затокою, розлилися лазурові озерця. Тьмяне матове світло ненадовго освітлювало то один, то другий куток майдану, аж поки бризнуло всюди, оповиваючи все навкруг рівною пеленою.
— До перемир'я, — розповідав Паскуале Лачерба, — якщо не зважати на передислокацію військ, не сталося нічого істотного. Хто міг подумати, що невдовзі почнеться таке. Хіба можна було собі уявити? — прошепотів він, дивлячись на мене, але звертаючись лише до самого себе.
Нараз у його очах, у чорних поширених зіницях за грубими скельцями, як мені здалося, майнула холодна тінь переляку; сам того не бажаючи, він побачив, либонь, цілу картину минулого.
Це тривало якусь частку секунди. Паскуале Лачерба підійшов до тієї безодні, де таївся головний спогад, що наклав відбиток на все його життя, підійшов, потім сахнувся, намагаючись його позбутися, як якогось наслання. Він думав або хотів думати, що позбувся його назавжди, але ось, при першій же згадці, спомин той сплив знов.
Чи не зненавидів він мене за це?
Наче бажаючи швидше спам'ятатися, він квапливо відпив ще ковток узо і лише тоді заспокоївся. Подивився перед себе, і в погляді його була певність людини, що віднаходила тепер твердий ґрунт.
— Ми ходили тими самими вулицями, — промовив він, показуючи палицею на вулиці й майдан Аргостоліона, все ще дивно безлюдні й тихі. — Траплялося, обідали коло одного столу.
Усе це дивувало й досі. Здавалося, він усе ще не вірить, як це могло бути. Минуло багато років, і лишився лише подив: страх минувся, й увага його зосередилася на речі, такій реальній у цьому світі — на келишку узо.
Розділ п'ятий
1У день першої зустрічі на горбах Ліксурі, в просторому наметі офіцерської їдальні всі поводилися дуже коректно. Квадратовий намет був яскраво освітлений електричними лампочками. Вітер з моря, налітаючи, ляскав парусиною, наче бляхою. Келихи сяяли, підняті в руках над столами, виголошувався не один тост за велич нації, за ратні подвиги. Цілий вечір сяяли усмішки, вечеря, сказати б, вийшла на славу.
Багато хто з німецьких офіцерів говорив по-італійському: вихідці з альпійських сіл Тіроля, вони були не так німці, як австріяки — рожевощокі, ясноокі. Аби не брунатна уніформа вермахту, можна було б подумати, що вони забрели сюди помилково. Розговоритися з ними було легко й без рейнського вина — дуже вже добродушні були ці товстощокі рожеві обличчя.
Посередині, по праву руч від капітана Пульїзі, сидів лейтенант Франц Фаут. Неуважно слухаючи розмови, він то барабанив пальцями по столу, то грався ножем, то закурював сигарету, що її одразу кидав на земляну долівку й гасив чоботом. Капітанові Альдо Пульїзі здавалося, що лейтенант увесь час думав про щось своє і лише коли-не-коли вертався до дійсності, з явним невдоволенням помічаючи довкола галасливих офіцерів. Тоді він звертався до обер-лейтенанта Карла Ріттера — той сидів навпроти — і питав, про що йдеться. Поки лейтенант, злегка нахиливши голову до плеча, слухав металевий голос білявого офіцера, гомін у їдальні помалу вщухав, після чого Франц-Фаут, усміхаючись ще неуважніше, ніж перед тим, притакував:
— Jawohl, jawohl!
Але найбільше увагу капітана привертав обер-лейтенант Карл Ріттер. Не тільки своєю незвичайною вродою, що будила в пам'яті образи старожитніх воїнів, — була в нього разом із чистотою рис і ясністю погляду якась ясність внутрішня, первісна й жорстока, що межувала з наївністю. Карл Ріттер однаково певно розводився про аспекти культури й про війну, висловлюючи незбагненні для капітана думки, які було важко заперечувати, так просто й безпосередньо він їх формулював.
Альдо Пульїзі дивився на нього ніби зачарований. Ріттер цілі півгодини розтлумачував, як і чому деякі народи, скажімо грецький, стали чинником, що діє від'ємно на розвиток суспільства і цивілізації. Першої миті жодного поважного доказу проти не спало капітанові в голову, але, ще не встигнувши зібрати свої думки в конкретну форму, зразу подумав про милу Катерину Паріотіс, про доброту багатьох мешканців Аргостоліона, про білі кухоньки грецьких осель, де йому довелося побувати. І зрозумів, що всі його намагання що-небудь пояснити підуть намарне. Капітана так вразила ця спокійна певність Карла Ріттера, ця бездоганна чистота блискучих очей, ні на мить не затьмарюваних, поки він викладав свої теорії, що він не спробував навіть сперечатися.
Насамкінець Карл вимовив:
— Ці народи з давніх-давен живуть як лакеї, і ми повинні втримати їх у цьому стані, щоб вони не заважали поступу дужчих народів, народів-переможців.
"Може, він просто хоче мене приголомшити?" — подумав Альдо Пульїзі.
Але холодний погляд обер-лейтенанта не залишав місця для ілюзії. Ні, Карл Ріттер зовсім не збирався нікого приголомшувати: він щиро вірив у те, що казав. Вірив наївно й непохитно.
І тоді капітан Пульїзі подивився на нього, подивився і побачив, хто перед ним. Карл не чудовисько, його теорії не викликають ні огиди, ні протесту. Просто він — нещасна дефективна дитина. А довершеність ліній, кольорів і форм — лише вбога ширма, що приховує жахливу хворобу: про неї навіть він сам, Карл Ріттер, і гадки не має.
Капітан дивився на нього із змішаним почуттям жалю і дружньої зичливості, намагаючись з'ясувати собі, хто ж усе-таки перед ним. Карл Ріттер не абстрактний образ стародавнього воїна, захований у пам'яті від шкільних часів як щось бездоганне й довершене, а людина нашої доби, наділений всіма хибами й вадами нашого часу, істота цілком реальна й конкретна.
Альдо Пульїзі окинув зором почервонілі обличчя тірольських офіцерів, уродженців гір і долин Австрії, і подумав, що ці хлопці, вигодувані на молоці й сирові, серед зелені лісів і луків, у білих будиночках австрійських сіл, сидять тепер з ним, упереміш з італійськими офіцерами, і в них під військовим мундиром теж приховані хиби, притаманні кожній живій людині. Ні, подумав капітан, це не роботи, не гвинтики тієї непереможної машини, що зрівняла з землею і завоювала цілу Європу, а такі самі бідолахи, як вони, італійці, або ті самі греки.
— Вам сумно? — запитав Карл Ріттер, перехопивши капітанів погляд.
Показуючи на свою уніформу й на уніформу обер-лейтенанта, капітан промовив:
— Можливо, ми почуваємо себе сильнішими завдяки цьому.
Карл Ріттер усміхнувся, зрадівши, як дитя. Він у своїй уніформі почував себе чудово. Скільки разів за своє життя вони надівали форму, італійці й німці? Альдо Пульїзі заходився рахувати, хто більше; Карл Ріттер підхопив жартівливу розмову: вона явно йому подобалася.
— Яку тільки форму ми не носили, — згадував капітан. — "Син вовчиці"[4], "балілла", "авангардист"[5], молодий фашист, "гуфіст"[6], допризовник, курсант офіцерської школи. Форма полегшує життя, еге ж?
Карл Ріттер насторожився, він не зрозумів, що співрозмовник має на увазі, і підбадьорив його, кивнувши головою.
— Надівши форму, — вів далі Альдо Пульїзі, — стаєш складовою частиною організованого колективу. При цьому позбуваєшся індивідуальності, але водночас звільняєшся від відповідальності. По тому як ми надіваємо уніформу, за нас думають інші, інші турбуються про нашу майбутню велич, командують нами і вирішують за нас. І так з самого дитинства.
Сказавши те, капітан сам здивувався, ніби лиш у цю хвилину зрозумів, що від ранніх літ свого життя всі вони тільки й робили, що виконували, не роздумуючи, чужі накази.
— По-вашому, це зручно? — запитав Карл Ріттер.