Він ледь скривив губи і сплюнув.
— Тоді він може провозитися місяць, — зауважив він. — А потім, коли роботу абияк буде закінчено, він пустить човна на воду, а сам піде риб годувати.
Я засміявся, прикинувшись, що мені байдуже. Насправді це міцно загніздилося мені в голові. По тому, як я побачив Собацюру в обличчя, я вирішив, що мені краще поїхати звідси, дістатися морем до Корсики, а з Корсики тікати в Марокко. Там я знайду собі якесь діло: новий край, нові люди, все можна буде починати заново, а спогади утопити в Середземному морі.
Але Тобія тримався замкнуто, з нього важко було слово витягти.
Я сказав:
— Чув я, що з Віареджо людей вивозять на вітрильниках. Цим займаються контрабандисти. Вони переправляють їх до Марокко, в Алжир, на Корсику, в Сицилію. Є там один відомий контрабандист, у нього свій вітрильник.
Тобія, примруживши очі, дивився на пісок, на море.
— Є там такий. Це Толоне, я його знаю, — промовив він. — Але щоб тебе взяли в море, потрібна купа грошей.
Я й сам чув, що той Толоне воліє мати справи лише з багатіями — генералами, великими урядовцями, аристократами з Лукки.
Я швидко прикинув у думці: в портфелику я мав менше тисячі лір.
— А ти, — запитав я в Тобії, — не хочеш вирушити в чисте море?
Мені хотілося розворушити його, збудити в ньому прагнення.
От аби нам удвох, мені й тобі, змайструвати човна, — сказав я. І почав чекати відповіді.
Тобія важко зітхнув і похитав головою .
— Я хочу померти, — відповів він. — Інколи вночі я виходжу в море на човникові, — раптом сказав він, нахиляючись мені до самого вуха. — У мене в сосновому бору приховано човника.
— Сто чортів! — гукнув я. — Таж ним при бажанні можна, мабуть, дістатися і до Корсики.
Але Тобія сказав, що тут потрібні залізні руки, та й цього недосить. Потрібний мотор, і море має бути зовсім спокійне. Ну, а як зніметься південно-західний вітер і море розколишеться, човникові капець, докинув він. Але де сховано човника, Тобія так і не сказав.
І якось уночі я вирішив вистежити його. Часто пізнього вечора, насунувши берета і обмотавши шию вицвілим вовняним шарфом, він виходив з дому, щоб провідати давніх приятелів, з котрими плавав на вітрильнику; тепер вони мешкали в Чінквалі. Марина казала мені, що батько ходить туди згадувати з друзями країни, де вони разом побували, але тепер я вже знав про човник.
— Дивись, багато не пий, — гукала йому вслід Кончетта. — І остерігайся німців.
Того вечора я рушив за ним слідком. Тобія, обережно простуючи, дійшов до соснового бору в Чінквалі і сховався серед дерев. За хвилю він показався знову і почав спускатися до берега, штовхаючи човна, поставленого на котках. Човника було замасковано гіллям, як німецькі гармати, коли тягачі тягнуть їх за собою дорогами.
Він зіпхнув човна на воду і скочив у нього; тепер Тобіїна тінь танцювала в місячному сяйві. Човник похитувався на хвилі, линув туди і сюди похилою площиною моря. Нарешті Тобія повернув до берега і обережно, намагаючись не шуміти, витяг човна з води. Знов поставив його на котки, відтягнув до соснового бору й охайно прикрив свіжозрізаними гілками.
Коли він пішов, як завжди, похитуючись і розмахуючи руками, я підійшов до човна. На його облавках ще поблискували краплі морської води. Я міг би витягнути його, поставити на котки, зіштовхнути на воду й почати веслувати від берега прямо і прямо, в бік Корсики.
За моєю спиною залишилися б кав'ярня, і оркестр, і худа жінка, і мій брат з автоматом за плечима. Я залишив би позаду село в руїнах, і мертвих партизанів із Серавецци, і Марину, і Тобію, і цілий цей світ чоловіків і жінок, котрі ходять навшпиньки і стежать одне за одним. Усе це залишилося б тут, я позбувся б усього цього. Мені потрібні були сонце, й інші люди, і спокій. Я хотів, щоб можна було зайти в бар і спокійно випити з приятелями. Щоб можна було балакати, сміятися, не бачити більше пожарищ, не чути гуркоту гармат. Для цього треба було вкрасти човника.
Але я не міг так учинити з Тобією, перед моїми очима невідступно стояли його злинялий вовняний шарф і здорові руки, які багато років тягли якірного ланцюга. Я повернувся до себе в кімнату і вирішив завтра вранці вирушити до Віареджо. Я почав обмірковувати свій план. Треба буде розшукати Толоне і спробувати порозумітися з ним; я йому прямо скажу, що не маю грошей, але зате він може використати мене як юнгу, я драятиму йому мідні частини на судні, шаруватиму палубу, стрілятиму в німців, якщо ми зіткнемося з їхнім кораблем. Адже я чудовий стрілець. Мене навчив брат. Я розповім йому про зайців, яких убивав у рідних горах, і про крука, котрого підстрелив у Серавецці. Не про того, в котрого я схибив, а про першого крука, вбитого мною, коли я вперше й востаннє побував у Санта-Анні.
Так, завтра на зорі я вирушу до Віареджо, вирушу туди пішки, подамся берегом моря або поїду попутним ваговозом; і там я розповім Толоне свою історію. Тієї ночі в кімнаті як ніколи я відчув, що повинен вирватися звідси, тікати в Африку. За кілька днів міг, чого доброго, надійти комісар і запитати в мене, чому я не вбив.
Чому? "Вам добре говорити", — сказав би я йому. Доручаючи мені цю справу, він був спокійний і незворушний, ніби дивився на все з вікна. А ось як людині, рідний дім котрої лежить у руїнах, котра давно бурлакує по країні та ще й мусить стріляти у рідного брата? Ось що я міг би сказати йому на відповідь. Але я волів не вдаватися в пояснення, хай думають що хочуть. Поїду — і край.
Ту хвилину, коли я вже налагодився спати, ввійшла Марина.
Усі останні дні Марина нишком спостерігала за мною, Кончетта також; так дивляться на людину, в котрої якийсь гріх на душі: як видно, вони про щось здогадувалися. Я сів на край ліжка й суворо подивився на Марину, намагаючись її спантеличити.
Цього я й чекав: вона довго й пильно дивилася на мене, а потім запитала, чи не сталося в мене чого-небудь.
— Про що ти? — здивувався я, прибираючи байдужого вигляду. — Чого, наприклад?
Мій стан спантеличив її, вона не знала, що мовити далі, й розгублено дивилася на мене. Вона ні в чому не провинилася переді мною, але я відчував, що вона жаліє мене, хоче потішити, і це мене дратувало.
— Я їду, — сказав я. — Ти це маєш на думці?
Марина запитала, чому я їду.
— Бо я тут не в пансіоні живу, — відказав я. — Я мав роботу, її закінчено. Тому я й їду.
Марина сказала, що комісар балакав з її матір'ю, а вона того дня все чула. Я не повинен думати, ніби я для них тягар, сказала Марина, вони ж бо знають, що я звідси, з партизанського загону.
Але я відповів, що річ зовсім не в цьому, просто моя робота вже скінчена.
— Скінчена? — перепитала вона.
— Скінчена, — потвердив я.
Здавалося, вона не повірила. Бо ж у селі нічого не сталося.
По довгій мовчанці вона запитала, куди я збираюся їхати.
— Ще не знаю, — відповів я. — Поїду куди-небудь.
— Але ж війна ще не скінчилася! — сказала Марина здивовано.
Мене пойняла лють. Я відчув неприязнь до неї.
— А що? — мовив я. — Хіба я рекрут?
Марина нічого не відповіла, вона стояла мовчки, повернувшись до вікна, освітлена місяцем. У профіль вона була дуже мила. І я згадав слова, які вона сказала мені на березі, біля розсохлого човна. Можливо, вона вже забула про них, бо ж то були слова, сказані дівчинкою. Тепер вона, певне, не кохала мене; її мовчанка і те, що вона одвернулася до вікна, означали погорду.
Вона не йшла, але не озивалася ні словом. Нерухомо стояла посеред кімнати, і її груденята то піднімалися схвильовано, то опадали. "Нащо ми так по-дурному поводимося?" — хотілося мені запитати в неї. І нагадати їй той вечір біля човна, подивитися, чи озирнеться вона і який матиме вираз на обличчі.
Я встав і підійшов до вікна. Все довкола запало в мовчанку, лише на майдані гриміла музика, і ввижалося, що їй не буде краю. Там, у горах, вже не горіла Санта-Анна. Але серед зелені каштанів видніла сіра пляма — купа грузів. Щоразу, як я підходив до вікна, мій погляд самохіть повертався туди. Я перейшов кімнату, обминув Марину, торкнувши її плечем, і знов ліг на постіль.
Здавалося, ніби мене ув'язнено, через те, що тут стояла Марина, а поряд, у кав'ярні, гримів оркестр і там сидів мій брат з автоматом за плечима. І дужче, ніж будь-коли, мені захотілося поїхати звідси.
Щоб трохи заспокоїтися, я почав думати про завтрашній ранок, адже повинен він колись наступити, і про те, як я стану говорити з Толоне. Мені треба будь-що переконати його, яким завгодно робом, навіть якщо доведеться пригрозити йому пістолетом. Мабуть, найлегше домогтися свого, якщо розповісти йому якусь зворушливу історію, розчулити його. Коли Марина нарешті піде і дасть мені спокій, я заходжуся обдумувати в усіх подробицях цю жалісну історійку.
Вона так і не озвалася, навіть як виходила з кімнати. Причинила за собою двері, і я залишився сам.
— Отак би й давно! — пробурмотів я.
І, витягнувшись на ліжкові, почав курити цигарку за цигаркою і смалив доти, доки гори за вікном не посвітліли в промінні вранішньої зорі.
11
Усе вийшло краще, ніж я чекав. Придумана мною історія зм'якшила серце того вусатого слона Толоне.
Але з голови в мене не виходило слово "синку", яке вона сказала вранці, коли я спустився сходами.
Кончетта стояла за шинквасом і розставляла пляшки, а Тобія біля дверей обстругував тичку для горожі. Я сказав їм:
— Повернуся ввечері.
І квапливо рушив до виходу. Нараз Кончетта звичайним своїм лякливим поглядом подивилася на мене й гукнула навздогін:
— Бережись, синку!
Марина також була в кімнаті, підмітала підлогу, витирала столики, але вона вдавала, ніби не помічає мене, й мовчала як риба. Навіть відвернулася в інший бік. Уся річ була в тих словах, вони весь час бриніли в мене в вухах, поки я йшов до Віареджо. Що ще могло мене зупинити, по тому, як мені пощастило домовитися з Толоне!
У доці всі знали Толоне, але перш ніж відповісти, озирали мене з ніг до голови, намагаючись угадати, що я за один. До порту я попав лише в полудень, коли сонце пекло немилосердно. Жодного ваговоза не трапилося на цій пустельній дорозі.
Цілу дорогу я йшов пішки. Нарешті після нескінченних розпитів я знайшов Толоне: він стояв перед дерев'яною халупою, що виходила просто до моря, товстий, як бодня, червонопикий, ніби ліхтар на маяку.