на столі лежав… пакет молока і стояла склянка! Боже мій, таж Кремер купив це молоко для мене! Я не ображусь, якщо ви не повірите мені. Я й сам не повірив своїм очам, але це було так.
Кремер підійшов до другого крісла – того, що з бильцями, – сів і запитав:
– Ви прийшли без "хвоста"?
– Звичайно. Вказівки я виконую завжди!
– Сідайте.
Я сів у крісло біля столу. Кремер не спускав з мене своїх сірих очей.
– Вулфів телефон прослуховується?
Я звів на нього очі, і наші погляди зустрілися.
– Слухайте, Кремере, – сказав я, – ви самі збіса добре це знаєте. Якби мені сказали назвати сотню людей, які могли б мене тут чекати, вас би серед них я не згадав. Це для мене молоко?
– Для вас.
– Тоді ви з глузду з'їхали. Ви не той інспектор Кремер, якого я добре знаю, і тепер я не уявляю, що мені робити. Чого це вас так цікавить, чи прослуховується наш телефон?
– Бо я не люблю ускладнювати вже й так досить складних речей. Я люблю простоту. Мені кортить знати, чи міг би я подзвонити вам додому й запросити вас сюди.
– О, подзвонити ви, звичайно, могли б, але тоді я б запропонував краще пройтися.
Він кивнув головою.
– Гаразд. Я маю намір дещо у вас спитати, Гудвіне. Мені відомо, що Вулф зчепився з ФБР, і я хочу знати, в чім річ. Я хочу знати геть усе. Навіть якщо розповідати доведеться цілий день.
Я похитав головою:
– Це табу, і ви добре це знаєте.
– Табу, дідько б його вхопив?! – вибухнув Кремер. – А те, що я прийшов сюди? А що я тут правлю з вами теревені?! Я гадав, у вас є трохи смальцю в голові! Невже ви не розумієте, що я роблю?
– Не розумію. Я не маю ні найменшого уявлення про те, що ви робите.
– Тоді я вам скажу. Я все добре знаю, Гудвіне. Знаю – мені це належить знати, – що ви з Вулфом іноді стинаєте кути, і я знаю також, що за певні рамки ви не виходите. Так ось, зараз ми тут із вами самі, і я дещо вам скажу. Години дві тому мене викликав до себе комісар поліції. Йому подзвонив Джім Пераццо. Знаєте, хто це такий?
– Звичайно, я маю честь його знати. Директор державної ліцензійної служби штату Нью-Йорк. Бродвей, будинок номер двісті сімдесят.
– Атож, ви не помилились. Але я не хочу тягти сірка за хвіст. ФБР вимагає, щоб Пераццо забрав у вас із Вулфом ліцензії приватних детективів. Пераццо зажадав від комісара всі відомості, які має про вас поліція. А комісар знає, що я вже років зо два підтримую… гм… з вами контакти, і наказав мені подати докладний рапорт. Письмово. Адже вам відомо, що таке рапорт, – усе залежить від того, хто його пише. І перше ніж сісти за рапорт, я хочу знати: що такого зробив чи робить Вулф, чого ФБР не може йому пробачити? Я хочу мати про це повне уявлення.
Якщо вам треба виграти час і зосередитись, дуже добре дати роботу рукам – скажімо, струснути попіл з сигарети чи висякатись. Але я не курю, отож довелося взяти зі столу пакет з молоком, надірвати ріжок і обережно наповнити склянку. Очевидне було одне. Кремер міг подзвонити й викликати мене до себе в кабінет або прийти до Вулфа додому. Проте ні того, ні того він не зробив, маючи підозру, що наш телефон підслуховують, а за будинком стежать. Виходить, Кремер не бажає, щоб ФБР знало про його контакти зі мною, і доклав чимало зусиль, аби влаштувати цю зустріч. Він розповів мені про ФБР, про Пераццо і комісара, а для поліцейського інспектора розмовляти з приватним детективом – це просто ганьба. Отже, Кремер не хоче, щоб у нас забрали ліцензії, а це означає: йому щось гризе душу, і непогано було б довідатись, що саме. За таких обставин, перше ніж розповідати, та ще кому – поліцейському! – слід було б зателефонувати Вулфові й дістати відповідні вказівки. А дана мені Вулфом інструкція на такий непередбачений випадок полягала в тому, що я повинен покладатися на здоровий глузд та власний досвід.
І я вирішив так і зробити. Я відпив трохи молока, поставив склянку на стіл і сказав:
– Ну, коли вже ви дозволяєте собі порушувати інструкції, то я можу зробити це тим більше. Річ у тім…
І я розповів йому всю історію – про візит місіс Бранер, сто тисяч доларів авансу, вечір із Лоном Коуеном, мою розмову з місіс Бранер та Сарою Дакос, про день, згаяний на "Еверс Електронік", Ернста Мюллера й Джулію Фенстер, і про те, як я ночував на кушетці в кабінеті. У подробиці я не вдававсь, але в загальних рисах розказав усе, ще й відповідав раз у раз на запитання Кремера. Коли я закінчив, моя склянка була порожня, а Кремер уже тримав у зубах сигару. Взагалі він сигар не курить, а тільки жує їх – переводить, та й годі.
Нарешті Кремер вийняв з рота сигару й промовив:
– Виходить, ті сто тисяч доларів залишаться, хоч би там що, йому?
Я кивнув головою.
– І чек на моє ім'я. Я про нього згадував?
– Згадували. Вулф мене не дивує. З його шанолюбством… На світі немає нікого й нічого такого, за кого й за що він не взявся б, коли йому заплатять. А ось ви мене здивували. Ви ж бо збіса добре знаєте, що з ФБР не повоюєш. Цього не дозволяє собі навіть Білий дім. Це однаково що тільки ятрити болячку, а не лікувати її. Ви лізете на рожен і своє дістанете. Це ви з'їхали з глузду!
Я знов налив собі молока й відповів:
– Ви маєте рацію. Хоч так подивись, хоч так, а ви маєте цілковиту рацію. Ще годину тому я просто сказав би: "Амінь!" Але, знаєте, тепер я дивлюсь на це діло інакше. Я згадував про те, що сказав учора ввечері містер Вулф? Він сказав, що наші заходи примусять діяти й інших людей. Ось бачите, ФБР уже турбує Пераццо, Пераццо дзвонить комісарові, той дзвонить вам, а ви кличете на конфіденційну розмову мене і пригощаєте молоком, що здається абсолютно неймовірним. А коли могла статися одна неймовірна подія, то може статися й друга. Ви дозволите поставити вам одне запитання?
– Ставте.
– Ви не дуже полюбляєте Hipo Вулфа і, звісно, не любите мене. Чому ж вам хочеться подати комісарові такий рапорт, після якого позбавити нас ліцензій буде нелегко?
– Я цього не казав!
– Пусте! – Я постукав пальцем по пакету з-під молока. – Ось цьому підтвердження! То все ж таки – чому?
Кремер підвівся – мовчки, спокійно, як і годилося в його літах і при його статурі, – підійшов навшпиньки до дверей, різко їх відчинив і вистромив голову в коридор. Очевидно, інспектор, на відміну від мене, не був такий певний, що не привів за собою "хвоста". Потім він причинив двері, зайшов до ванної, і звідти в кімнату долинув шум води. За хвилину Кремер повернувся з повною склянкою в руці. Він неквапом випив воду, поставив склянку на стіл, сів і, примружившись, глянув на мене.
– Уже тридцять шість років я служу в поліції, – промовив нарешті вія, – і оце вперше мені захотілося перекласти свої обов'язки на когось іншого.
Я всміхнувся самими очима.
– О, ви мені лестите! Тобто містеру Вулфу.
– Дурниці! Ні він, ні ви, мабуть, не знаєте, що таке лестощі, коли вони обліплені гарними ярликами. Слухайте, Гудвіне, я хочу вас із Вулфом про щось повідомити. Тільки вас. Ні Лона Коуена, ні Саула Пензера, ні Лілі Роуен – нікого. Ясно?
– Ясно. Не розумію тільки, нащо ви приплутуєте сюди міс Роуен, адже вона лише моя подруга. До того ж немає рації розповідати нам те, чим ми не зможемо скористатися.
– Ще й як зможете! Але я нічого вам не казав. Про це нікому й ніколи ні слова!
– Гаразд. Тут, правда, немає зараз містера Вулфа, щоб і він дав слово честі. Але я зроблю це й за нього. За нас обох. Даємо вам слово честі.
– Досить і цього. Записувати нічого не треба – у вас і так не пам'ять, а магнітофон. Вам що-небудь каже ім'я Морріс Елтхауз? – І Кремер повторив прізвище по складах.
– Газети я читаю, – кивнув я головою. – Один із злочинів, який вам не вдалося розкрити. Вбитий пострілом у груди. Наприкінці листопада. Зброї не знайдено.
– У п'ятницю двадцятого листопада ввечері. Труп знайшла другого дня вранці прибиральниця. Смерть настала між восьмою вечора в п'ятницю і третьою ночі в суботу. Куля поцілила в груди, пройшла крізь серце й, зачепивши ребро, вийшла навиліт через спину. Потім ударилася в стіну на висоті сорока дев'яти дюймів над підлогою, але вже втратила силу і тільки колупнула штукатурку. Елтхауз лежав горілиць, випроставши ноги. Ліва рука вздовж тіла, права на грудях. Одягнений, але без піджака, в самій сорочці. У кімнаті порядок, ніяких слідів боротьби. Як ви й сказали, зброї не знайдено. Я розповідаю не дуже швидко?
– Ні.
– Якщо у вас виникнуть запитання, перебийте мене. Це сталося у вітальні його квартири на третьому поверсі – Арбор-стріт, будинок номер шістдесят три. У квартирі дві кімнати, кухня і ванна. Елтхауз мав тридцять шість років, він жив там три роки, самотою і досить просто. Журналіст, за останні чотири роки написав сім статей для журналу "Тік-Ток". У березні цього року збирався одружитись із двадцятирічною дівчиною на ім'я Меріан Хінклі з редакції "Тік-Ток". Я міг би, звичайно, розповідати далі. Міг би навіть принести сюди досьє. Але там немає нічого про те, що він робив, де бував, з ким бачився і товаришував. У всякім разі, нам його досьє не допомогло.
– Ви забули згадати про одну невеличку деталь – калібр кулі.
– Нічого я не забув. Кулі не було. Там її не було.
Я витріщив очі:
– Оце-то так! Збіса охайний вбивця!
– Та вже ж. Охайний і розсудливий. Він, схоже, стріляв з револьвера калібру 0,38 чи й більшого. Тепер іще дві деталі. Перша: останні три тижні Елтхауз збирав матеріали про ФБР для статті в журналі "Тік-Ток". Але в квартирі не виявлено ніякого сліду тих матеріалів, анічогісінько. Друга: у п'ятницю близько одинадцятої вечора троє агентів ФБР вийшли з будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, завернули за ріг, сіли в машину й поїхали.
Я сидів і мовчки дивився на Кремера. Є багато причин мовчати, але головна полягає в тому, що людині просто нічого сказати.
– Отже, виходить, що Елтхауза вбили ті троє, – провадив далі Кремер. – Але чого вони приходили до нього – щоб убити? Звичайно, ні. Тут можливі кілька версій. Найвірогідніше, на мою думку, така: вони подзвонили до нього по телефону, Елтхауз трубки не взяв, і вони вирішили, що його немає вдома. Тоді вони приїхали на квартиру, подзвонили в двері, але господар знов не відповів. І вони самі відімкнули двері і ввійшли зробити таємний обшук. Елтхауз схопився за револьвер, але один із тих трьох вистрілив перший.