— Як поводилися італійські солдати? Інакше кажучи, — вів я далі, — чи відчувалося, що між німцями та італійцями назріває ворожнеча, чи взаємини були нормальні?
Паскуале Лачерба глянув на мене здивовано.
— Нічого не сталося, — відповів він. — Адже німці та італійці були союзниками. Наскільки я пам'ятаю, не сталося нічого особливого.
2
Німці, піхотні та артилерійські частини, висадилися на початку серпня. Якось уранці з боку Ліксурі дорогою до Аргостоліона почувся незвичайний гуркіт: то підходили німці, — рокіт італійських машин був зовсім інший, до нього тут уже звикли. Всі підбігли до вікон поцікавитися, що там коїться внизу, біля повороту шосе, де в мареві танцює розпечене повітря. Гуркіт, наближаючись, дужчав, і що ближче він був, то виразніше різнився від звичних звуків.
Перші показалися двоє військових мотоциклів, низько перехилившись на повороті; прорвавши гаряче марево, вони випросталися і поїхали з помірною швидкістю, висяваючи склом і металом. За ними сунув тупоносий ваговозик, він, здавалося, ковтав подорожню куряву, а далі ще мотоциклісти, що спершу також їхали перехилившись, а потім, як по команді, випросталися. Блиск металу, бліки сонця на прикритих маскувальними дашками фарах стали ще сліпучіші, в повітрі розійшовся ядучий дух бензинового перепалу.
— Німці! — коротко сказала пані Ніна. Широко розплющивши очі, нервово покусуючи довгий мундштук із чорної кості, вона дивилася понад мурованою огорожею. Німців вона ніколи не любила, не терпіла їх за хамулуватість і грубість.
На шосе жахтіли вогненні бліки, плями світла й невеликі тіні мчали вперед. Їх бачили і чули остров'яни, жінки, селяни, які працювали в полі. Бачила їх і Катерина Паріотіс, що схвильовано кинулася до вікна.
Німці промчали перед віллою з швидкістю блискавки. На машині, пофарбованій у маскувальні кольори — жовтий, брунатний і зелений і тому схожій на страхітливу ропуху, їхало четверо офіцерів. Усі четверо біляві. Адріані здалося, що вона зловила їхній погляд, холодний голубий німецький погляд. Але враження було оманливе: офіцери навіть не поглянули в бік вілли. Вони дивилися просто перед себе, на Аргостоліон. Ось вони в'їхали на міст і зникли за першими будинками.
Усе це сталося вмить, промайнуло, мов те видиво. Катерині Паріотіс здалося, що перед її очима пронеслася якась мана, але, побачивши її, вона геть знесиліла і завмерла біля вікна з відчуттям цілковитої спустошеності.
З аргостоліонської гавані вискочив маленький білий торпедний катер з двома білими вусами біля носа. Він полетів по морській гладіні, розтинаючи її, мов лезом ножа, залишаючи позад себе тонкий рівний слід, туди, до лінії обрію. Потім крутонув праворуч, ліворуч, ніби не знаючи, яку обрати дорогу в цьому безкрайому просторі, зигзагами, буцім ошалів або надумав побавитися. Зрештою він повернув свої вуса в бік гавані і, відсапуючись, покірно вернувся в порт, пропав за сірою крайкою молу.
— Дівчата, ходімо до міста, побачимо, що там діється, — Промовила пані Ніна, квапливо надіваючи капелюшок із вуалеткою.
І, не чекаючи відповіді, пускаючи дим через ніс, рушила вниз сходами; слідом за худорлявою пані Ніною — сукня висіла на ній, як на вішалці, — ніби курчата за квочкою, слухняно вибігли дівчата, озираючись, чи нема десь поблизу коляски Матіаса.
У місті все було спокійно, лише довкола майдану Валіанос панував більший, ніж звичайно, рух та прибавилося машин. Німецький ваговозик стояв біля вілли, де розмістився італійський штаб, а під деревами й пальмами вишикувалися вряд мотоцикли. Німецькі солдати, сидячи в сідлі, курили, балакали, пересміювалися, але неголосно.
Пані Ніна вмостилася разом із дівчатами в кав'ярні Ніколіно. Той підійшов до них навшпиньки, ззаду; ледве можна було розібрати, що він каже, йому перехопило подих.
— Мадам, — пролепетав він.
Приймаючи замовлення, він безперервно спостерігав за майданом. Відтак пішов на кухню, одразу ж знов показався між столиків, тримаючи на самих пучках свою бляшану тацю, і знов утупився в німців.
Німці сиділи й далі, розставивши ноги, на своїх мотоциклах, і не виявляли ніякої цікавості, навіть не дивилися на дівчат, ніби на майдані, окрім них, нікого не було. Вони чекали своїх офіцерів — ті зайшли до італійського штабу. Чекали терпляче, як люди, для яких чекання — найзвичніша річ.
— Мадам, — вимовив Ніколіно, наливаючи ракії.
Його маленька волохата лапка тремтіла: не було жодного келишка, якого б він не перелив через вінця.
— У Ліксурі, — прошепотів він, — вони висадилися в Ліксурі.
Пані Ніна не озвалася ні словом до Ніколіно; вона також не спускала з ока мотоциклів у кутку майдану. Покусуючи кінчик мундштука, стежила за кожним рухом німецьких мотоциклістів, ніби хотіла їх зачарувати.
— Скільки їх? — запитала вона.
Ніколіно нагнувся, вдаючи, ніби витирає стіл.
— Тисячі, — сказав він, — вони окупують острів.
Пані Ніна обурено подивилася на Ніколіно, ніби той був винний у всьому.
— А як же італійці? — запитала вона.
Ніколіно знизав плечима, усміхнувся, насупився, провів намоклою від узо ганчіркою по чолу.
— Ведуть переговори, — сказав.
Цієї миті на майдані показався обер-лейтенант Карл Ріттер. З довколишньої юрби бачили, як німецькі солдати скочили з мотоциклів і стали наввипинки, і лише потім побачили освітлену сонцем постать обер-лейтенанта: поки ніхто не знав, хто він такий, який у нього чин і звання. Повільно переходячи майдан, він відчував, що всі на нього дивляться, і рухи його були скуті.
Він опинився в ролі лицедія, і то на голому кону, довкола тяглися вбогі оселі, лежали плями світла й ранкові тіні. Карл Ріттер, колишній студент філософського факультету Веймарського університету, пройшовши майдан, на мить завагався і звернув до відкритої кав'ярні Ніколіно. Лише підступивши ближче, він помітив, що там сидять дівчата.
Карл Ріттер ледве глянув на них, на цих дам із казино — відраду італійських союзників. Син залізничника і селянки, він мав себе за аристократа і не міг приховати своєї погорди.
На темній блясі його офіцерського шкіряного паса, туго підперезаного круг стану, виразно видніли слова "Gott mit uns" — "з нами бог", а при боці висіла дебела кобура з темної шкіри, звідки стирчала неймовірно довга тонка цівка револьвера.
Ріттер сів за вільний столик, обличчям до майдану, а до дівчат профілем. Вони одразу оцінили його небуденну вроду, і їх мов заціпило: в його подобі дівчата вловлювали щось знайоме, бачене колись, давно забуте, але глибоко закарбоване в пам'яті. Цей профіль, хоча й новий для них, був знайомий; їм здавалося, ніби затаєна мрія здійснилася.
Німецькі солдати знов посідали на свої мотоцикли, декотрі блукали поряд, курили й тихо перемовлялися. На грудях у кожного погойдувався невеликий чорний автомат. Можна було подумати, що це добродушні хлопці з кемпінга. А втім, коли на майдані з'явився обер-лейтенант, про них забули. Вся увага тепер була прикута до Карла Ріттера. Ніколіно підступив до нього ззаду, ледве видавив на обличчі усміх і, кумедно клацнувши закаблуками, промовив:
— Месьє!
Обер-лейтенант і собі замовив узо. І цей келишок також перелився через вінця в руці Ніколіно, коли він переставляв його з таці на стіл, але обер-лейтенант не звернув уваги, задивлений кудись.
Підійшов Паскуале Лачерба, вклонився здалеку, перш ніж підступити до пані Ніни. Та, на мить відірвавши погляд від майдану, усміхнулася і подала йому руку. Фотограф підніс цю руку, затягнуту в прозоре мереживо рукавички, до вуст; прилюдно він учинив так уперше. Того ранку він тримався шляхетно, коректно і був ще блідіший, ніж звичайно.
— Бачили? — запитала пані Ніна, приємно збуджена таким люб'язним поводженням; на обличчі їй заграла звична усмішка.
Щось блиснуло на губах і за окулярами фотографа, обличчя його загострилося, в ньому засвітився хитрий, майже щасливий вираз.
— Цього треба було чекати, — сказав він. — Вони більше не довіряють італійцям.
Тепер обер-лейтенант розглядав дівчат, розглядав не кваплячись, одну по одній. Під поглядом його блакитних очей вони відчували себе, наче на вітрині, і їм стало ніяково. Ріттер дивився на них без усякого виразу, без цікавості, цілковито байдуже. Озирнув пані Ніну, Паскуале Лачербу. Над столиками схрестилися їхні погляди — чорний, вогненний, і тьмяний, блакитний.
— Чому? — запитала пані Ніна. — Через Бадольйо?
— Авжеж, — відповів Паскуале Лачерба. Фотограф поправив окуляри. Він здавався цілком спокійним, мабуть, вирішив: німці тут, нічого не вдієш.
— Ясно, що італійці незабаром укладуть перемир'я, — сказав він.
Обер-лейтенант Карл Ріттер совався на стільці. Він помічав, що від моменту появи його на майдані всі погляди прикуті до нього, люди цікавляться тільки ним. Закинувши ногу на ногу, задивившись кудись, він намагався триматися невимушено. Дістав із кишені білу коробку і неуважно поклав її на стіл. Відтак легеньким поштовхом відкрив кришку, озирнув неторканий ряд сигарет. Здавалося, дивлячись на сигарети, він про щось болісно міркував. Раптом, несподівано для всіх, Карл обернувся до дівчат і, простягаючи відкриту коробку сигарет, запитав:
— Палите?
— Візьміть, — порадив фотограф Паскуале Лачерба, помітивши їхнє збентеження.
Меткі білі руки потяглися до коробки, замелькали покриті вогненно-червоним лаком нігті, пальці порушили ряд рівно укладених сигарет, торкнулися широкого засмаглого зап'ястка обер-лейтенанта.
— Danke schön, — перша подякувала Адріана і перша усміхнулася німцеві.
Тільки пані Ніна не взяла сигарети; це помітили, коли почали курити. Помітив і обер-лейтенант. Він на неї глипнув, нахилився, підніс їй коробку під самий ніс і почав чекати.
— Не дурійте, — сказав Паскуале Лачерба, усміхаючись, ніби говорив про щось стороннє. І також узяв сигарету, мовивши "Danke schön" з таким виглядом, ніби дякував і за себе, і за пані Ніну.
Блакитні очі обер-лейтенанта стали ще яскравіші, задивлені то на будинок, де містився італійський штаб, то на дівчат, на худі довгі Адріанині ноги, на пишні, зухвало виставлені перса Трієстинки. А вона, щоб затримати його увагу на своєму бюсті, глибоко зітхнула. Цей лазуровий холодний погляд лоскотав їй нерви. Лейтенант подобався й Адріані, подобався всім, окрім хіба що пані Ніни.
Катерина Паріотіс і собі прибігла на майдан подивитися на німців.