Згодом надвечір вітер розвіяв цю запону диму, і тепер над оливковими гаями рівнини попливли легенькі хмарки; тоді на тлі неба виникла спалена Санта-Анна, люди з усіх сіл мовчки дивилися вгору, а жінки то й хрестилися.
Цілий день я відраховував години, револьвер і ручні гранати лежали під рукою в комоді. Я не перестаючи курив і без упину переміряв кімнату, обмірковуючи свій план. Десятки разів перевіряв, чи добре загнано набої, чи працює спусковий гачок, цілився. Потім кидався на ліжко, і думки мої неслися далеко, до пагорбів рідного краю.
Тепер, коли я згадував життя у своєму селі, воно здавалося мені сном. Перед моїми очима стояли залляті сонцем звалища, згорілі оливи й виноградники, серед яких ми з братом виростали. Так, з певного часу там були тільки пустельні узгір'я, але й їх переорано артилерійськими снарядами, а звивиста дорога, що вела вниз, до Роккатальяти, вся у величезних вирвах від мін.
У тих місцях не залишилося більше нічого — ні сіл, ані мешканців. З усіх моїх рідних уцілів тільки брат, та й то я не знав, де він. Треба було доконче розшукати його і разом вирішити, чи повертатися після війни туди, в наші гори, щоб усе починати заново, чи вже краще податися в інші краї, де не буде гірких спогадів. Просто ткнути навмання пальцем у географічну мапу.
Коли в сусідній кімнаті запала тиша, я встав. Підійшов до люстра і старанно причесався; виряджався на свято. Але руки мої тремтіли. Разом із револьвером і гранатами я сунув до кишені папір із комендатури, той пожовклий аркуш, що стільки кілометрів проїхав зі мною німецькими машинами.
Ніч була безмісячна. В густій пітьмі чути виразно, як грає оркестр у кав'ярні і як глухо б'ється моє серце. На розі вулиці майнула чиясь тінь і зникла. Мені ввижалося, ніби я бреду в пустелі під акомпанемент якоїсь лиховісної музики.
Довкола й справді була пустеля. І мені захотілося кинутися за тою промайнулою тінню і гукнути:
— Гей, друже!
Людина, напевне, зупинилася б, а я попрохав би в неї сірничка або цигарки, запитав би про здоров'я дітей, якщо вона їх має. І ми пішли б поряд дорогою, голосно розмовляючи, і нам траплялися б інші люди, що теж голосно б розмовляли, без усякого страху.
Але довкола панувала тиша й пустка. Ніхто не йшов шляхом, ніхто не розмовляв. У горах була спалена Санта-Анна, і мені нараз видалося, ніби довкола мене лежить світ пустельних доріг і порожніх домів.
І перш ніж попрохати у когось сірника або сигарету, треба було глянути йому в обличчя і зрозуміти, хто він — друг чи ворог.
Людина на цих пустельних шляхах почувалася ніби на краю безодні.
"Друзі, друзі, друзі!" — хотілося гукнути в ніч, щоб розірвати цю тишу, порушувану лише музикою оркестру та клекотінням страху в крові. "Друзі, друзі!"
Натомість я причаївся за платаном на майдані, стискаючи в руці револьвер і пантруючи, ніби лиходій.
По той бік майдану була кав'ярня, і сині лампочки розгойдувалися між гіллям на вітрі. Тієї ночі оркестр грав просто неба, і поліцаї також повмощувалися при столиках надворі. Весняне повітря було тепле, майже таке саме гаряче, як вогонь у Санта-Анні.
Тепер руки в мене вже не тремтіли. Я повільно перейшов майдан, тримаючи в лівій руці сигарету. І сів за перший столик скраю. Хтось із цих молодчиків обернув голову і подивився на мене. Але сині вогні горіли так високо, що ми всі скидалися на невиразні тіні. Трохи краще освітлена була жінка в квадраті оркестру. Вона співала, стоячи до мене спиною, і її худі плечі здавалися зеленкавими.
— Кельнер, — покликав я.
Ще один поліцай повернувся в мій бік і теж подивився на мене. Напевне, окрім кельнерів та музикантів, тільки я один був у цивільному, і це насторожило фашистів.
— Прошу кави, — сказав я кельнерові.
Краєчком ока я стежив за поліцаями, намагаючись розгледіти їхні нашивки. Я шукав того Собацюру. Певне, він мав нашивки лейтенанта на рукаві та і в усій подобі щось таке, що різнить його від інших людей. Мені треба було знайти його в цій півсутіні.
Погляд мій зупинився на найдальшому від мене столику, де сиділо куди більше поліцаїв, ніж за іншими столиками, і мені привиділося, ніби чоловік, котрий сидів посередині, вимахує в повітрі чимось подібним до канчука. Я не спускав з нього ока і зауважив, як він підніс до рота філіжанку кави; і ось тут, коли він підняв руку, я розрізнив на його рукаві блискучі нашивки. Він і справді вимахував у повітрі канчуком і плескав співачці, раз у раз відкидаючи назад голову, щось вигукував і сміявся крізь зуби.
Жінка скінчила співати. Вона манірно схилилася до мікрофона, ніби згинаючись під вагою оплесків. Її костисті плечі здригалися в зеленому світлі ліхтаря, що вихопив із пітьми квадрат оркестру. Співачка озирнулася довкола, і на її вустах заграла безбарвна усмішка.
Весь час маючи на оці громадку за дальнім столиком і непомітно озираючись довкола, я обмірковував, якою дорогою легше сховатися. Вистріливши в Собацюру, я тут же закидаю ручними гранатами сусідні столики: сьогодні нема місяця, я кинусь на дорогу, що веде до моря, і збіжу по ній аж до води, туди, де лежить розсохлий човен.
Не така вже це важка справа, аби тільки в мене рука не здригнулася, як того разу в горах, коли я схибив, стріляючи в крука.
— Кельнер, — покликав я, — прошу кави.
Чоловік з канчуком почав співати, стукаючи об стіл кулаками, і всі поліцаї заспівали разом із ним, також відбиваючи такт кулаками. Тепер чоловічий хор підспівував жінці, вони затягли щось у ритмі маршу, і оркестр лунав достоту так, як духові оркестри в наших краях. Там, десь за фортецею, догорала Санта-Анна. З майдану не було видно цього села, обернутого на величезну ватру, але відблиск пожежі освітлював Панію.
Там коло казарми, коло нових воріт,
Як горів ліхтар мій, так і тепер горить…
співав Собацюра, вимахуючи канчуком у повітрі, і жінка, худа й напівгола, в зеленавому світлі диригувала, ніби маріонетка на просценіумі лялькового театру.
Пісня скінчилася, пролунали палкі оплески. Собацюра підвівся з місця, хвилю постояв у світлі синьої лампи, а потім рушив поміж столиками до жінки.
Тепер і він опинився в зеленому промені ліхтаря. Я виразно розгледів нашивки лейтенанта на лівому рукаві, пильнував кожний його крок, кожний порух. Я встромив руку до кишені і звів курок, почув його сухе клацання, хоча люди довкола мене голосно розмовляли, сміялися й плескали в долоні.
Стискаючи в руці револьвер, усе ще не витягаючи його з кишені, я зосереджено й спокійно обмірковував, як краще прицілитися. Цього разу рука мені не тремтіла, вона була тверда й нерухома, ніби кам'яна.
Обіймаючи дівчину, Собацюра раптово обернувся: досі я бачив його тільки з спини, а тепер несподівано розгледів його обличчя, освітлене зеленим променем ліхтаря.
Мої пальці судомно вп'ялися в держак револьвера, мені навіть примарилося, ніби я приглушено вигукнув. Можливо, так воно й було, але довкола стояв такий гамір, що ніхто мене не почув. Можливо, я й справді гукнув, мені це не просто примарилося.
І я завмер, нерухомий, не спускаючи ока з мого брата; в освітленому квадраті оркестру я бачив людей у білих куртках і жінку з голими плечима, і на цих плечах лежала рука мого брата; потім він обійняв ту дівчину за стан і щось почав шепотіти їй на вухо, пестячи її перед очима усіх.
Я підніс філіжанку до рота, але вона була порожня.
— Кельнер, — промурмотів я, — ще кави!
І раптом я відчув, що револьвер і ручні гранати мертвим тягарем обважнюють мені кишені. Та й сам я, ніби кам'яна брила, тиснув на сидіння. Все довколишнє здавалося примарним, як у кошмарному сні.
Та ні, це мені не ввижалося. Я дивився на нього і не вірив своїм очам. Але ось Собацюра, все ще тримаючи дівчину в обіймах, знов повернувся до мене обличчям, так, то було обличчя мого брата, його посмішка на тонких губах, його зморшка на чолі — достоту так само супив він чоло, коли я не влучав у ціль, стріляючи в наших гайках, а він стояв поруч і дивився на мене.
Насилу переборовши гніт утоми, я підвівся й поволі побрів дорогою, а за моїми плечима, там, нагорі, Санта-Анна підкидала червоні бліки на скелясті схили Панії.
10
Я запитав у Тобії:
— Тобіє, чи є можливість поїхати на Сардінію? Або, скажімо, в Марокко, до твого чорного приятеля?
Тобія подивився на мене примруженими очима, вони здавалися геть крихітними на зморшкуватому обличчі, і, повернувшись до моря, зробив виразний жест.
— Бачиш? — сказав він. — Воно пустельне. По ньому плавають лише міни, а вітрильники зникли. Вони забрали навіть рибальські суденця, пристосували їх до берегової служби.
— Але ж до Корсики, — наполягав я, — можна дістатися і човном. Скільки до неї кілометрів?
— Корсику звідси навіть видно в ясні сонячні дні. Вона на відстані рушничного пострілу.
— Отже, туди дістатися легко? — запитав я.
Тобія похитав головою.
— А як? — запитав він. — Уплав? Мав я добру барку, нею навіть в океан можна було вийти. В бурю вона неслася по хвилях, як кінь, що закусив вудила. Але чортова влада забрала її для берегової служби.
Він ще щось пробурмотів крізь зуби і сплюнув на пісок, погляд його був спрямований удалину. Він повільно похитав головою.
Я сказав:
— То візьмемо направимо цього розсохлого човна, що валяється на березі. Аби пощастило його підлатати, можна було б зважитися вийти ним у море і дістатися Корсики.
Тобія розреготався так, що в нього навіть у горлі забулькало.
— Та від нього сама снасть залишилася, — сказав він. — Усієї смоли з пекла і всіх сіл Серавецци не стало б, щоб його полагодити. Він же як те решето. Вже краще зробити нового.
Я запалив цигарку й недбало запитав, ніби це тільки щойно спало мені в голову:
— А скільки для цього потрібно часу?
Тобія задумався.
— Ну, це хто як зуміє, — промовив він.
— А все ж, — наполягав я. — Скільки: тиждень, два?
— Це як до човна,— сказав Тобія. — Бувають великі човни, бувають і менші, а то просто човники. І зовсім інша річ — вітрильники.
Я знизав плечима, мені про те було байдуже.
— Ну, хоча б такий човен, яким можна дістатися Корсики.
Тобія наморщив чоло й подивився на море.
— Рибалка впорається днів за десять, — мовив він, сунувши до рота недопалок сигари. І почав його жувати.
— Ну, а якщо хтось не знає моря? — запитав я. — Якщо він вперше бачить в очі човна.
Моє запитання нібито розвеселило Тобію.