І до історії Греції.
Він простягнув їй фотографію, злегка торкнувши її плеча краєм карточки. Катерина Паріотіс узяла її просто, ніби чекала цього.
Подивилася і, уткнувшись підборіддям у груди, довго розбирала підпис.
"Порве", — майнула думка у нього.
Але Катерина всміхнулася до нього.
— Дякую, — сказала вона і поклала фотографію у свою книжку.
"Так буде краще", — подумав капітан. Те саме подумала й Катерина. І обоє дивилися й далі перед себе з почуттям полегкості.
Двоє дівчат, стоячи за агавою, одягалися; рухи їхні, здавалося, були зумисне повільні. Джераче, сидячи навпочіпки, пильно дивився на них, у руці в нього жевріла сигарета.
Розділ четвертий
1Паскуале Лачерба, очутившись від своїх думок, дивився на мене вигаслими очима і, здавалося, не зразу втямив, хто перед ним.
— Ні, — сказав, — не пам'ятаю. — І після паузи, ніби виправдуючись, додав: — Хіба всіх запам'ятаєш?
Він нервово підхопився і різко махнув рукою, ніби хотів відігнати привид.
За скляними дверима лави хмар усе ще летіли над низькими дахами, терасами. Під напливом хмар, гнаних вітром від моря, до Пелопоннесу, місто Аргостоліон нібито відступало назад. Перлове світло, яскраве і воднораз матове, знову заповідало дощ. Кілька перехожих, жінка в чорному, хлопчик, велосипедист, рухалися, ніби на скляному екрані в китайському театрі тіней. Вулиця принца Константина теж безлюдна. Не чути було гомону, звичного в місті, ні гуркоту автомобілів. Тільки не вгаваючи завивав вітер, носився аргостоліонськими вулицями, чисто підмітаючи тераси.
— В недобру пору пан приїхав, — правив Паскуале Лачерба, люто поглядаючи на небо. Він рушив до прилавка і висунув шухляду. — А Кефалонія все ж таки гарна, погляньте. — Він дістав пачку фотографій. Картки розсипалися віялом. Я теж підвівся і взяв навмання кілька з них. Лачерба дивився на мене ожилими очима, намагаючись уловити на моєму обличчі ознаку приємного подиву.
Ось панорама міста, яким воно було перед землетрусом, вулиці й будинки спинаються вгору схилом пагорба трохи не до самого гребеня. Ось залюднена набережна, торговий пароплав біля причалу, а в далечині, в темних водах затоки, відбиваються вітрила шлюпок. Ось вершина гори, сосни і ялинки, крізь їхнє гілля світить вранішнє небо, внизу в долині монастир святого Герасима. А тут міст, карниз старовинної вілли й діти, хлопчик і дівчинка, вони вервечкою виходять на бруковану білими плитками вулицю.
— От бачить пан, — приказував фотограф.
Я не розумів, чому він так уперто каже мені "пан", можливо, з давньої звички, захованої з часів окупації. А може, він був за перекладача в італійських солдатів, швидше всього при якомусь начальстві, його ж листівки з краєвидами Кефалонії мене нітрохи не цікавили, але, якщо я хотів чогось від нього добитися, Треба було його задобрити. Бо ж я розраховував, що він поводить мене по острову, покаже пам'ятні місця і, можливо, познайомить з Катериною Паріотіс.
— Гарні! — сказав я. — Пан майстер своєї справи. Фотограф неабиякий.
Я теж несамохіть сказав йому "пан", наче бажаючи запобігти перед ним і в цьому. Насправді це слово вихопилося в мене само по собі.
— Панові подобаються вони? — запитав Паскуале, глянувши на мене знизу вгору, очі його заблищали. — Якщо пан хоче, можу продати. Недорого.
— Мабуть, візьму на пам'ять, — відповів я.
А він:
— Тоді ж, коли й ікони?
— Так, перед від'їздом.
Паскуале Лачерба з видимою втіхою поскладав листівки назад до шухляди і знову вийшов на середину кімнати; двом тут не було де повернутись, до того ж ми обидва курили. Ми побули ще трохи в тісній кімнатці, завішаній образками, коли-не-коли поглядаючи на вулицю.
— Так, перед війною і перед землетрусом Кефалонія, мабуть, була гарна, — зауважив я, щоб повернутися до перерваної розмови. — Скажіть, а ви, а пан, — поправився я, — працював фотографом і за окупації?
Паскуале Лачерба всміхнувся.
— Я з пелюшок живу серед фотоапаратів і фотоплатівок, — відповів він. — Мій батько також був фотограф, ходив з триногою на рамені селами, намагався встигнути до свята, і мене водив з собою, привчав до діла. Кого я тільки не знімав: і молодят, і дівчаток у день першого причастя, і навіть небіжчиків. Як зараз пам'ятаю, лежить мрець на ліжкові в святковому вбранні, руки хрестом... Як я боявся покійників! Вони мені ночами снилися.
Я знов рушив в атаку.
— А за окупації?
Паскуале Лачерба осікся, ми мовчки дивилися один на одного: я намагався надати своєму обличчю приязний вираз, він, намагаючись збагнути, куди я хилю.
— Я працював перекладачем, — нарешті вимовив він. — Інакше не можна було, бо ж на всій Кефалонії я був єдиним, хто знав італійську. А як би пан учинив, бувши мною?
— Працював би перекладачем, — мовив я.
— Ну от.
Паскуале Лачерба розвів руками, ніби бажаючи підкреслити, що від долі не втечеш.
— Коли закінчилася війна, — провадив він, хмурніючи, — з гір прийшли партизани — "андарти" і мене заарештували. Але кефалонці заремствували, мене тут усі любили і люблять, почали вимагати, щоб мені дали спокій.
Голос його лунав тепер глухо, безбарвно, і погляд його поринув у глибину спогадів. Та ненадовго. Знов рвучко махнувши, ніби розтинаючи рукою сизе від диму повітря, він дав зрозуміти, що війна йому в печінках сидить, то краще вже побалакати про щось інше.
— Тепер я грек, — додав він. — І одружений з гречанкою.
Мені хотілося запитати, чого він чекає, чому не тікає з цього безвісного нещасного острова, який німці пройшли вогнем і мечем, а землетрус зрівняв з землею, чому він уперто залишається тут, вріс у нього, ніби рослина корінням, хоча проти цього волає сама природа — небо, земля, море; чому з такою затятістю чіпляється за цей напханий мерцями плавучий клаптик землі, який щохвилини може злетіти в повітря або піти на дно. Але я промовчав. Він жив у цій побіленій вапном кімнаті, перегородженій фанерною переділкою, під поглядом святих угодників, згадував, яким острів був колись, дивився на небо в чеканні весни чи зими; з усім світом його зв'язував тільки порон, тоненька ниточка шумовиння за кормою пароплава, що ходить із Патраса в Самі і з Самі в Патрас.
Я заздалегідь знав, що він мені відповість; власне, він відповів, коли показував пачку своїх фотографій. А може, його утримувало на острові щось інше, можливо, таємно щось вабило його до смерті; можливо, він смакував думку про смерть або примирився з її неминучістю?
— Пан уже пив каву? — запитав він.
Ми вийшли надвір і, борючись із вітром, рушили до майдану Валіанос. Острів здавався похмурим, насупленим і не тільки через дощ, вітер та хмари. Напевне, він справив би на мене таке саме враження і серед літа, при яскравому сонці і чистому небі. І не дивина. Я ж бо знав його історію.
Ми простували повз витягнуті в дві лави вбогі крамнички і білі вітрини по розгаслих від дощу земляних тротуарах. Посеред вулиці бігли струмки, із води визирав то камінь, то вирваний із корінням кущик, то гілочка сливини — їх приніс сюди вночі гірський потік. Але, незважаючи на вітер, було не холодно, повітря м'яке й приємне, пахло морем.
— Якщо вітер не стихне, — сказав Паскуале Лачерба, притримуючи одною рукою начолений старий сірий капелюх, — то порон із Патраса не прийде.
На перехресті вулиць, що виходили до набережної, видніла затока, вода шумувала, і здавалося — вона ось-ось закипить. Хвилі бігли, ніби хто їх гнав на середину, заливали вузьку смужку мосту. В тому місці річка йшла широким вигином, там не було ні пляжу, ані прибережних скель, а зразу починалася зелень і море наскакувало на неї з розгону.
Паскуале Лачерба зупинився і, все ще тримаючись за капелюха, показав палицею у просвіт вулиці:
— Пан бачить міст? Це єдина споруда, вціліла після землетрусу.
Я думав про те, що в гирлі затоки, там, де починається чисте море, нині, мабуть, бурхає шторм, отож порон, що курсує між Самі й Патрасом, стоятиме. Ниточка, що тягнеться за пороном, порветься, і десь добу, тижні, а то й рік Кефалонія буде відрізана від світу. Все-таки це жахливий острів, думав я і ще раз запитав сам у себе, яким його б побачив, аби не знав його історії.
— Ходімо до Ніколіно, — промовив фотограф і, накульгуючи, заквапився повз травники й лави в кав'ярню, начебто вигляд столиків додавав йому бадьорості. На лавах сиділо кілька стариганів: у самих піджаках, без плащів і пальт, тільки капелюх на голові та благенький шарфик на шиї. На розі майдану стояло двоє таксі: довгі крилаті американські машини яскравого кольору, з одного із них висунулися голова й рука. Я впізнав Сандріно. Він гукнув мені "добридень!" і, вилізши з машини, сказав:
— Чим можу прислужитися?
Сандріно пішов з нами пити каву. Ми посідали втрьох біля одного столика — в затишку.
— Вип'ємо ще по келишку узо, — запропонував Паскуале Лачерба. Він усіляко давав наздогад Сандріно, що його послуги не потрібні і він тут зайвий, але Сандріно довго від нас не йшов. Він усе правив, що за кілька драхм може прокатати мене по цілому острову й показати найкращі куточки. Вранці він уже побував у Самі, возив вантаж на порон і бачив, що, незважаючи на шторм, порон усе-таки вирушив у рейс.
— Їдьмо до фортеці! — казав він, звертаючись то до мене, то до фотографа. Присутність Сандріно явно дратувала Паскуале Лачербу. Він дивився кудись поверх голови, зціпивши зуби і не відповідаючи йому, ніби перед ним було порожнє місце. А мені ж, перш ніж кататися по острову, хотілося розпитати де про що фотографа.
— Давай завтра або сьогодні по обіді, — сказав я Сандріно.
— Гаразд, я буду там, — відповів він, показуючи на свій жовто-червоний студебекер.
— А як же з Катериною Паріотіс? — голосно запитав він, уже дійшовши до середини майдану.
Я знизав плечима.
— Я її пошукаю, — гукнув Сандріно.
Паскуале Лачерба посміхнувся, на вустах застигла гримаса.
Ми пили узо, щось схоже на ганусівку, дуже міцний трунок, прозорий, як кришталь, коли пити його нерозведеним; якщо ж долити бодай краплю води, то він тут же перед очима обертається в легеньку хмарку, стає м'якіший і починає пахтіти якимсь зіллям і квітами.
— Ну, а що сталося на острові по тому, як тут висадилися німці? — навпростець запитав я фотографа, роздивляючись білу хмарку узо в своєму келишкові.