Мені ввижалося, ніби я опинився десь на краю світу, десь між землею і морем; як добре було б залишитися тут назавжди, забувши про все.
І подумав: ось стою вночі і нема ні дому, ані притулку. Моє рідне село стерто з лиця землі. Ніхто на світі не чекає на мене. Можливо, мій брат також неживий, можливо, і він висить на дереві на якомусь майдані. Тоді й справді ніхто більше не пам'ятає про мене. Хіба що тільки Маріета з Санта-Анни? Або дівчина, з котрою ми разом їхали ваговозом?
Мені було приємно, що цієї ночі Марина стоїть поряд і думає про мене. Вона стояла нерухомо біля розсохлого човна, ніби чекала від мене якихось слів. Але саме цих слів я ніяк не міг їй сказати. Тоді вона повернулася і, низько опустивши голову, пішла до дому; однією рукою вона поправляла свої темні коси, зовсім так, як поправляла її мати.
Я мовчки брів за нею. Мені хотілося наздогнати її, обійняти за стан і так іти з нею поряд дорогою.
Натомість я закурив.
— На добраніч, — сказала Марина вже на сходах.
— На добраніч, — відповів я.
Але всю цю ніч я провів біля вікна, не зводячи з майдану очей, я все дивився туди, аж поки гори заясніли в промінні вранішньої зорі.
8
У нагрітому сонцем теплому повітрі пообіддя розходився трупний запах. Він ішов з майдану, доходив у мою кімнату, де я курив, стоячи біля відчиненого вікна. Двері, що виходили на сходи, я теж тримав відчинені, щоб чути, про що балакають рибалки.
Того дня внизу в остерії було велелюдно. Люди приходили випити вина, і то не тільки рибалки, а навіть і жінки. Всі пили, щоб не чути трупного запаху, різкого й терпкого, ним смердів навіть пил і пісок.
Рибалки голосно гомоніли, майже кричали. Тобія запевняв, що йому остогидло ходити по землі; от у морі, попри міни, куди краще; а Кончетта розповідала про матерів: ще на зорі, як тільки минула комендантська година, вони знов прийшли під дерева, нікому незмога їх звідти забрати.
— Вони — як з каменю, їх не рушиш із місця, — сказав рибалка, котрий намарно намагався забрати з майдану матерів із Серавецци.
Марина не забувала про мене. Вона раз у раз прибігала нагору: то під приводом, що в мене вийшли всі цигарки, то на те, щоб підмести підлогу, мовляв, вона вся в недокурках. Вона приносила мені вина, вина із Стреттойї, з того горба, порослого виноградниками та оливковими гаями, що його було видно з вікна. Мені зовсім не хотілося вина, але я пив лише для того, щоб перебити цей трупний запах.
— Марино! — гукала з дому мати. — Марино, ходи сюди, треба подавати людям.
Добре, що Марина ні слова не говорила про те, що сталося вночі біля старого човна. Здавалося, вона про все забула, хоча, звичайно, це було не так. Але вона ні про що не говорила.
Залишаючись сам, я починав снувати з кутка в куток, ніби решта кімнати була загороджена гратами. Гаряче весняне сонце вже кілька годин гріло майдан і тіла вішальників, і досі не похованих. Під промінням сонця мерці почали розкладатися; треба було щось зробити, піти на майдан, зняти їх, а відтак викопати яму в свіжій і вогкій землі соснового бору. А після я б кинувся на ліжко і спокійно заснув, усе б довкола пахло морем і вітром.
В остерії зчинився галас. Я спустився до половини сходів і прислухався. Якась жінка розповідала про поліцаїв:
— Вони знов посідали до ваговоза і поїхали, як того разу. Рушили дорогою на Серавеццу.
— На Серавеццу? — почулися голоси.
Хтось запитав:
— Хто-небудь із них залишився в оселі?
— Нікого не залишилося, — відповіла жінка.
Я повернувся до кімнати і встромив у кишеню револьвера. Потім спустився в остерію і пройшов поміж столиками. Рибалки кричали і вимахували руками. Кончетта за прилавком дивилася мені вслід витріщеними зі страху очима; Марина також дивилася на мене, завмерши на місці З пляшкою в руці. Рибалки мовчали, і всі голови обернулися до мене.
— Це той самий хлопець, котрий прийшов того вечора, — озвався чийсь голос.
На порозі я зупинився і поглянув на них просто в очі. Запитав:
— Вони забралися?
Якась жінка в чорному, з хусточкою, пов'язаною на голові, виступила вперед.
— Усі забралися, — відказала вона. — Але що ти збираєшся робити?
Я знову:
— Ви відчуваєте цей запах? — І показав рукою на двері.
Рибалки перезирнулися.
— Це запах смерті, — сказав хтось.
— Так ось, — мовив я. — Цих людей треба поховати. Ви повинні викопати для них могилу в свіжій і вогкій землі соснового бору. Вони будуть задоволені — я знаю людей з гір.
Усі голови закивали, ніби під поривом південно-західного вітру. Тобія вийшов з кімнати і по хвилі повернувся з невеликим заступом; у його величезних руках заступ здавався патичком.
— Ходімо, — сказала жінка.
Один рибалка зупинив усіх, піднявши руки, і промовив:
— Поділимося на групи. Половина піде до соснового бору викопати могилу для цих хлопців. А друга на майдан зняти мерців із дерев.
— Гаразд, — відрекли рибалки.
— Стривайте хвилинку, — вів далі він. — На майдан підемо порівну, а не гуртом, зрозуміло? І навіть не одною дорогою. Кожен піде своїм шляхом. Згодні? — запитав він.
Я перший опинився під деревами, інші ще не підійшли. Я прихилився до платана й дістав цигарку. Повільно підніс її до рота і запалив сірника. Закурив цигарку, затягнувся. Крізь дим побачив чотири пари черевиків, вони майже торкалися бруку, ясного, блискучого в промінні полудневого сонця.
Біля дерев навколішки стояли жінки, а інші жінки намагалися забрати їх звідти. В кав'ярні було незвично безлюдно. Не гримів оркестр, і та жінка не співала.
Один по одному підходили рибалки, той з'являвся ліворуч, той праворуч. Вони, як і я, прихилялися до платанів і теж запалювали цигарки. Стояли й дивилися, схрестивши руки на грудях.
Я ступив уперед. Перейшов осяяний сонцем майдан і наблизився до вішальників. Матері опинилися за моїми плечима. Я не помітив, що рибалки рушили слідком за мною: вони безшумно ступали босими ногами по брукові. Нараз сяйнуло лезо ножа, перша вірьовка перерізана, і я побачив, що труп як мішок упав на рамено рибалки в синьому светрі; потім ніж перерізав другу вірьовку, і другий труп опинився на рамені рибалки в червоному светрі; відтак перед моїми очима виник чорний светр, потім вицвіла жовта сорочка, і чотири трупи попливли над майданом; жінки поставали колом, посеред нього пішли матері, схожі на мадонн, як їх малюють на картинах.
У сосновому бору Тобія завзято копав могилу. Земля тут була м'яка, пухка, і заступ глибоко вганявся в неї. Рибалки опустили в яму чотирьох вішальників. Обличчя мертвих дивилися в небо; потім яму засипано. Втоптали ногами землю й поставили дерев'яного хреста.
— Ні, хреста не треба, — сказала якась жінка. — А то вони знайдуть могилу.
Марина тримала в руці польову квітку, вона хотіла її покласти на могилу, але, почувши ті слова, завмерла, нерухома й мовчазна.
Тільки зараз я відчув утому, тягар усіх цих невиспаних ночей: мені захотілося витягнутися на ліжку. І нараз також захотілося, щоб Марина була поряд, поряд зі мною і повторила ті самі слова. Я бажав знов побачити її такою, як тієї ночі, коли через мене в очах у неї стояли сльози.
Подивився на неї, і мені здалося, ніби дівчина десь далеко-далеко: вона стискала в руці польову квітку, погляд її блукав.
— Пора вертатися, — почувся чийсь голос. — Тільки не ідіть гуртом. Підемо поодинці.
І люди поволі почали розходитися, ніби з церкви, але ноги мої не хотіли нести, і я опустився на землю. Я б охоче заснув тут, просто на сосновій .глиці.
По той бік могили, навпроти мене, зараз стояла тільки сама Марина зі своєю квіткою. Вона підійшла до мене, я взяв її за руку і попрохав сісти поряд. Вона сіла.
Коли я усміхнувся, всміхнулася й вона, але мені здалося, що усміхається вона комусь іншому, ніби між мною і нею хтось стояв.
— Як я втомився, — вихопилося в мене. — Дозволь мені покласти голову тобі на плече, Марино.
Вона дозволила. І провела рукою по моєму чубові, достоту так, як би це зробила моя мати. А вона ж сама була ще дівчинка.
Свіжий морський вітрець розхитував пінії, сонячне проміння падало тепер з іншого боку, з-за затоки Спеція. Коли ми попідводилися, то і в мене, і в Марини потерпли ноги. Але вона трохи повеселішала, і видно було, що вона не проти побігати.
Перш ніж піти, ми озирнулися й подивилися на братську могилу, ніби хотіли ще раз із ними попрощатися. Але могили не було, тільки земля. Ні хреста, ані квітів. Тільки свіжовтоптана земля.
Я зайшов до кімнати з почуттям якогось визволення: без сили впав на ліжко й заплющив очі. Почув, як Марина зачиняла двері, і голоси десь у шинку стали глухіші. Відтак запанувала тиша. Весь світ зник, і мертві, і револьвер, схований у шухляді, і Собацюра зі своїми молодчиками.
Прокинувся я, як було вже темно. Довго лежав у постелі, утупившись у клапоть неба, видний у вікно. Намагався відгадати, котра зараз година і чи довго я спав. Мені здавалося, ніби кілька днів поспіль. Можливо, вже почався новий тиждень.
До кімнати зазирали зорі. Я потягнувся, ставши біля вікна, підняв руки над головою і вдихнув свіже нічне повітря.
У двері постукала Марина.
— Скоро вечеря, — прошепотіла вона, просовуючи голову.
— Скільки часу я спав? — запитав я. — Мабуть, цілу добу?
— Три години, — відповіла Марина якимсь незвичайним голосом. — А тепер вставай.
Тієї хвилини я побачив у горах величезну заграву, вона стояла над Серавеццою, її відблиски освітлювали скелястий схил Панії.
— Поглянь, — сказав я Марині, — як яскраво горять вугільні ями. Палають наче багаття, попереджаючи про піратів.
Але Марина похитала головою. У півсутіні кімнати я помітив, що вона і далі хитає головою. І знов в її очах з'явився вираз, який мають рано постарілі жінки.
Я запитав:
— Може, щось інше?
Я вже й сам почав здогадуватися. А за плечима в мене вставала мовчанка.
— Горить Санта-Анна, — нарешті ледь чутно промовила Марина.
Я довго стояв, засунувши руки в кишені, і дивився в вікно. Потім сказав Марині, що знаю тамтешніх мешканців і навіть одну дівчину знаю. І розповів їй про селянина, котрий подарував нам вівцю.
9
Я наважився цієї ночі, коли ще палала Санта-Анна і довгі червоні відсвіти полум'я осявали небо. Цілий день над Стаццемою, Серавеццою, Стреттойєю, над Каве дель Корк'я й дель Альтісімо стояла густа сіра нерухома хмара, вона ніби завій оповила верхів'я гір.