Немає людей, є тільки руки. Руки, що пропонують. Руки, що говорять. Руки, що кричать: "Руки! Руки!" І що голосніше ви кричите "руки" — то краще для вас.
Але ви не повинні бути наївним і гадати, що вам треба самому ходити скрізь вулицями й кричати: "Руки! Руки!" Ні. На це існує преса. На це створено газети, які обслуговують широку публіку. Вони вкриті, всіяні, нашпиговані, обтикані оголошеннями та кричущими анонсами зверху донизу, які промовляють самі за себе, деренчать, галасують, сповнені звуками сурм і фанфар!
І хто хоче в цій країні влаштувати собі життя, хто тільки хоче забезпечити себе, щоб не вмерти нишком з голоду у цій вільній золотій країні,— той мусить вдатися по допомогу до преси, той — хоче він того чи не хоче — мусить друкуватися в усіх газетах, вихваляти неоглядно самого себе і свій крам, дзвонити в усі дзвони й сповнювати повітря звуками сурм та фанфар!
Цю ситуацію зрозумів одразу наш керівник комуни. Він відчув носом і схопив оком, що не можна довго зволікати, треба взяти віжки в одну руку, батіг у другу — і паняй! Крім того, йому й ломжинському канторові допомогли трохи сезон, а трохи щастя. Сезон був, як ми вже знаємо, передсвятковий, коли кантори в Америці ходовий крам. А щастя полягало в тому, що саме перед їхнім приїздом до Нью-Йорка одна відома громада лишилася без кантора. Щоправда, цього краму в Америці було хоч греблю
гати. На першу об'яву: "Шукаємо кантора на осінні
свята",— посипалися кантори з усього світу, й нашому ломжинськохму канторові довелося витримати страшну конкуренцію, алв тут втрутилися його ломжинські земляки, і наш ломжинський кантор став "ол райт".
Та це було не більше як інтермеццо, як передмова до кар'єри ломжинського солов'я. Американська громада потребує кантора тільки на свята, а з самих тільки свят улаштовувати життя протягом цілого року важкенько! Тут став у пригоді наш комбінатор Нісон Швальб з його організаторським хистом. Він найняв хол і вмістив у всіх газетах таку об'яву:
"Людина-соловей. Горло-кларнет. Голос-скрипка. Це уславлений у світі ломжинський кантор з його власним хором. Він співатиме "Кол нідрей" в такому ось мюзик-холі в супроводі власної капели, яка виступала перед королем Георгом".
Перший концерт був також і останнім, бо наступного дня вранці наш Иісон Швальб і його грошовитий компаньйон містер Кламер сиділи, попиваючи пиво й курячи гаванські сигари, з директором одного єврейського театру й підписали контракт на тридцять вистав, під час яких "ломжинський соловей" і його капела повинні щовечора співати "Кол нідрей" в популярній опереті, яка теж зветься "Кол нідрей".
Після того як контракт був підписаний і директор поклав його в бічну кишеню, містер Кламер одразу пошкодував, що уклав угоду й почав гризти свого компаньйона Нісона Швальба: і чого було так поспішати й продавати такий крам за півдарма. Маєте доказ — після перших кількох вистав цей самий директор театру підписав з ними новий контракт на ще тридцять вистав з потрійним гонораром. Це призвело до того, що обидва компаньйони, містер Кламер і Нісон Швальб, уперше на американській землі, посварилися, почали лаятися, обзивати один одного образливими словами, яких ми не можемо тут навести, бо вони не личать таким джентльменам, як оці двоє. Така лайка могла закінчитися великим скандалом, бо один з них, Нісон Швальб, уже наготував лункі ляпаси для свого компаньйона, містера Кламера. Щастя, що кантор і канто-риха втрутились і своєчасно розняли розлютованих компаньйонів, нагадавши їм, що на черзі дуже важлива робота, якщо не найважливіша: влаштувати Рафалеска. Тим
Зів
"ПРИХОДЬТЕ СЬОГОДНІ ДО НАШОГО ТЕАТРУ ПОСЛУХАТИ, ЯК ЛОМЖИНСЬКИЙ СОЛОВЕЙ СПІВАЄ "кол-ПІДРЕЙ"* РАЗОМ З ЙОГО КАПЕЛОЮ, ЯКОЮ ЗАХОПЛЮВАВСЯ КОРОЛЬ ГЕОРГ!"
часом канториха приготувала чудову вечерю для всієї комуни, запросивши ще мадам Черняк (Брайночку Козак) і кількох ломжинських земляків, які обіцяли прийти разом із своїми місіс провести вечір з їхнім земляком — ломжинським солов'єм, познайомитися з його компаньйонами і трохи розважитись, як господь бог звелів.
Розділ 31 ДИВНА БІОГРАФІЯ
Улаштувати Рафалеска було не так легко, як нашим компаньйонам-комунарам здавалося. ГІо-перше, Рафалеска майже не видно було з того часу, як прибули до Америки. Цілі дні він пропадав з мадам Черняк. "Які справи можуть бути в нього з цим страховищем?" — думав Ні-сон Швальб. А коли настає вечір, Рафалеско знову зникає. Він побував скрізь, на всіх концертах, у всіх театрах аристократичної частини Нью-Йорка, яку звуть "Аптаун", неначебто приїхав до американців, а не до євреїв. Неначебто не єврейський театр його цікавить. Неначебто він не єврейський актор, не мандрівна зірка єврейського пересувного театру, не дитина єврейського гетто.
У перший час наші комунари на це не звертали особливої уваги. "Юнак,— думали вони собі,— вперше опинився в чужій країні, нехай походить". Далі-подалі вони почали дивитися на нього скоса, допитуватися, куди він ходить і що робить, почали напучувати: чому не придивляється до того, що треба, чому не вивчає єврейської сцени в єврейській частині Нью-Йорка, яка зветься "Даунтаун", і чому не намагається щось перейняти у відомих американських єврейських акторів.
На це Рафалеско відповідав їм, що йому нема чого вивчати єврейську сцену, бо він її знає як своїх п'ять пальців, а якщо вже говорити про те, щоб щось перейняти, то вчитись треба тільки в інших народів, в американських великих театрах.
Проте він тільки замилював їм очі. Рафалеско був зайнятий в Нью-Йорку своїм особистим бізнесом, як ми про це незабаром дізнаємося. Але компаньйони не могли цим задовольнитися. Вони хотіли, щоб їх окраса, Рафалеско, якнайшвидше виступив перед нью-йоркською публікою, показав, хто він і на що здатний.
Звичайно, Нісон Швальб робив усе, що міг. Він насамперед коротенько познайомив усіх репортерів єврейських газет з біографією Лео Рафалеска, розповів кожному окремо, під секретом, що Рафалеско походить з дуже поважної єврейської родини в Бухаресті; що його батько — Се-мюель Рафалеско — один із найбагатших банкірів у Румунії, якому сам король дарував громадянські права. Хоч, правда, це йому коштувало неабияких грошей! Ще в дитинстві Лео виявляв надзвичайні акторські здібності і мріяв про "мистецтво", але фанатичні батьки навіть і слухати не хотіли про це. Тоді наш юний Лео наважився і з'явився одного разу перед очі румунської королеви, знаменитої драматичної письменниці Кармен Сільви...
— Кармен Сільва писала новели,— перебив його репортер. Але Нісон Швальб не розгубився і провадив далі:
— Але ж вона розуміється й на драмах. Ну, то наш Лео з'явився до неї, прочитав кілька монологів. Королева була так захоплена, що своїм коштом віддала його вчитися у найбільші румунські театри. Але юний Рафалеско завжди прагнув до єврейської сцени. "Я,— казав він,— син єврейського народу і мушу,— сказав він,— служити своєму народові, а не кому іншому". Одного чудового ранку він подався з єврейською мандрівною трупою, що блукала тоді по Румунії з міста до міста. Директором тієї трупи був відомий актор і високовчений драматург Гольцман, знаменитий автор славнозвісного твору "Уріель Акоста"...
Тут репортер мусив його знову спинити:
— Пробачте мені, містер Швальб, автор "Уріеля Ако-сти" не Гольцман, а Карл Гуцков.
Однак Нісон Швальб не з тих, хто розгублюється:
— Я знаю, що автор Карл Гуцков. Я маю на увазі перекладача на єврейську мову.
— Прошу тисячу разів пробачити,— ще раз перебив йому мову впертий репортер.— Перекладач "Уріеля Ако-сти" не Гольцман, а Йозеф Лернер.
Нісона Швальба важко було збити з пантелику:
— Знаю, що Лернер. Лернер був перший перекладач. Але Гольцман не був задоволений цим перекладом, він одного разу просидів цілу ніч і переклав усю п'єсу знову, спеціально для Рафалеска, йому це дуже добре вдалося. Ніхто ще так не перекладав "Уріеля Акосту", як Гольцман, і ніхто ще не виконував цю роль так, як Рафалеско. Це ви можете зрозуміти з такого факту. У Відні одного разу нобачив Рафалеска в ролі Уріеля Акости Зоненталь, великий Зоненталь. Він розплакався, як мала дитина, і сказав, що годі — більше він ніколи не гратиме цієї ролі! І що ви думаєте? Він додержав слова: до самої смерті більше не грав, щоб я так мав чуже добро.
Американські репортери не з лякливих дітей. Вони знають, що таке блеф. Вони тільки прикрасили трохи все, що почули від Нісона Швальба, тобто дещо вони відкинули, дещо додали, і вийшла дивовижна біографія.
Наступного дня Рафалеско розгорнув газету й прочитав свою біографію з таким кричущим заголовком:
"НОВА ЗІРКА НА ЄВРЕЙСЬКІЙ СЦЕНІ!
КАРМЕН СІЛЬВА ЗАХОПЛЕНАІ КОРОЛЕВА КОРОНУЄ ЮНУ ЗІРКУ/
ЗОНЕНТАЛЬ ЛЛЄ СЛЬОЗИ/"
На нашого юного героя напав такий сміх, що його насилу заспокоїли.
Розділ 32 У "КІБЕЦАРНІ"
"Кібец" * — це єврейсько-американське слово, створене на американському грунті в колах єврейської преси та єврейського театру.
Щоб перекласти це слово нашою мовою, я мушу вдатися до цілого ряду слів та понять і спробую це пояснити так:
Займатися "кібецом" означає: обмінюватися ущипливими словами, розпускати плітки, лихословити про людину в її присутності, в'їдатися в печінки, залазити з брудними чобітьми іншому в тельбухи, допекти до живої душі, морочити голову, вціляти в самісіньке око, сипати солі на рани, висотувати жили, патрати кишки, здирати шкіру, жерцем пожирати, доводити до сказу, вбивати ласкавими словами, заганяти живцем у могилу, цілуючи, труїти скаженою слиною. О, наша мова, хвалити бога, досить багата. Погано лише те, що всі ці поняття, зібрані докупи, не відтворюють цілком... одного-єдиного слова "кібец", яке тільки на дуже своєрідному американському грунті могло зрости й розквітнути. А коли так, то я боюсь, що мені важко буде перекласти й пояснити вам, що таке "кібе-царня".
"Кібецарня" — це такий клуб чи кафе в дев'ятому районі Нью-Йорка, куди збираються певні кола інтелігенції, що мають діло з літературою, театром і політикою.
Це переважно люди різних таборів і всіляких партій, здебільшого — противники, часто-густо — конкуренти й майже всі без винятку — запеклі вороги. Не тільки смертельні вороги, які ненавидять один одного, вони не можуть дивитися, ба навіть слухати прізвища одне одного.