Йосиф

Шолом-Алейхем

Оповідання "джентльмена"

--------------------------------------

Можете сміятися з мене, напишіть про мене, коли хочете, фейлетон, навіть книгу, — я вас не боюся, кажу вам наперед, бо я, бачте, не з лякливих. Я не лякаюся письменника, не гублюся перед лікарем, не червонію перед адвокатом і зовсім не умліваю від захвату, коли мені кажуть, що хтось вчиться на інженера. Я теж колись учився, сам був колись гімназистом. Правда, гімназії я не закінчив через одну історію з дівчиною. В мене закохалася дівчина (я завжди був вродливий парубчина), і вона сказала, що коли я не поберуся з нею, вона отруїться. А я хотів з нею побратися так само, як ви хотіли з нею побратися. Вона була в мене не єдина, розумієте... Тим часом справа зайшла у нас надто далеко, втрутився її брат, провізор з аптеки, і сказав, що коли його сестра отруїться, він обіллє мене — сам знає чим... І я змушений був одружитися. Промучився я з нею років зо три. Вона ставила переді мною тільки дві вимоги: щоб я був дома і щоб не задивлявся на інших... Як вам подобається таке діло? Хіба я винен, що господь дав мені таку зовнішність, і всі дівчата, і всі жінки шаленіють, мене бачачи. Чому, питаєте? Просто люблять мене — і край. Куди б я не прибув, куди б не поїхав, обліплюють мене, неначе бджоли. Свати не дають мені спокою. Спитаєте, чому? Бо я молодий чоловік, із сучасних, і гарний парубійко, здоровило, з певним ім'ям, заробляю непогано, а гроші для мене — раз плюнути, і тому подобноє... Отже, хочуть вони мене озолотити! Я, звичайно, опираюсь: "Відчепіться, — кажу, — я вже раз обпікся". А вони мене умовляють: "Що ви програєте, коли оглянете ще одну дівчину?" Ну, хто відмовляється від такої речі? От я і оглядаю поки що дівчат, а дівчата оглядають мене. Змагаються одна з одною, вішаються, можете мені повірити, вішаються мені на шию. Всі хочуть мене, таки всі! Що ж мені з того, що вони хочуть мене, коли я їх не хочу? Коли тієї, яку я хочу, ніхто не знає, тільки я один. І в цьому моє горе, що про нього хочу вам розповісти, а за одним разом і попросити вас, щоб це між нами залишилось. Не ради мене — я ж вам казав, що вашого "описання" не боюся. Але просто — навіщо воно? Оце ви маєте мою передмову. А тепер я вам розповім і всю історію.

Ви вже, мабуть, самі розумієте, що я вам не скажу, хто вона, і що вона, і звідкіля вона. Жінка вона, дівчина, і, до того ж, вродлива дівчина, та ще й бідна, нещасна сирітка. Живе з матір'ю, молодою вдовою, теж вродливою, і держать вони ресторан з єврейськими кашерними стравами. А я, треба вам знати, хоч і молода людина, із сучасних, і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє, все-таки споживаю тільки кашерне. Не тому, що я такий святий і, боронь боже, боюся того, що кувікає, але просто я оберігаю свій шлунок, — це по-перше, а по-друге — єврейські страви таки набагато смачніші...

Отже, вона, вдова, значить, держить ресторан і сама варить і пече. А дочка подає на стіл. Та й як же варять там! Як же подають там! Все блищить, усе міниться, все виграє! Обідати в них — просто насолода. І не так самий обід — насолода милуватися матір'ю й дочкою — одна краща за одну. Коли б ви тільки побачили цю жінку! Стоїть біля печі, варить і пече, а з вигляду така свіжа, така охайна. Лице як білий сніг! Очі — вогонь! І золоті руки! Запевняю вас, що можна ще і в неї закохатися... А тепер уявіть собі її донечку... Не знаю, чи ви обізнані на цих справах: я маю на увазі "дівознавство..." Личко — кров з молоком, щічки — як пампушечки, очі — дві черешні, волосся — шовкове, зуби — перла, шия — алебастр, ручки — хочеться виціловувати кожний пальчик, верхня губка — дивиться вгору, як у маленької дитини. Бачили ви коли-небудь таке? Одне слово: усе, все в неї виточене, різьблене, готова модель для виставки, і наче закликає:

"Дивіться, милуйтеся й лусніть від досади!.." До того ж, вона ще має свою, тільки їй властиву, усмішку і чарівні ямочки на щічках, що варті всіх скарбів. А коли вона сміється — сміється геть-чисто все: ви смієтесь, і столи сміються, і стільці, і стіни сміються — все навколо сміється! Ось який сміх у неї. Спробуйте дивитись на таку і не любити її!..

Одним словом, чого тут розводитись? Я мало не з першого обіду відчув, що втьопався, просто втьопався — і край Хоч для мене дівчина, ви самі вже повинні зрозуміти, не дуже велика цяця... І в такі речі, як "кохання", "романи", — я ніколи не вірив. Принагідне, між іншим, — будь ласка, чому ні?.. Але піти стрілятися, фе! Це личить гімназистикові шостого класу, а не, як то кажуть, мужчині...

Відчувши, що втьопався, я покликав матір набік, — не для того, щоб, так би мовити, "просити руки"... Ні! Я не з квапливих... А так собі, як то кажуть, мацнути в возі не заважає... І закинув їй кілька слів: "Що і як?" Туди-сюди. Нарешті, питаю: "Як у вас справи з дочкою?" А вона каже: "Які можуть бути справи у мене з нею?"— "Я маю на увазі, — кажу, — її майбутнє, ось що..." — "Про її майбутнє, — каже вона, — турбуватися не треба. Вона вже, — каже, — забезпечена..." Як тільки вона вимовила ці слова, мені щось ніби кольнуло в серці: "Як то, — кажу, — не треба турбуватись?" — "Ви ж бачите, — відповідає вона мені, — яка це безтурботна душа..." І акурат на ці слова приходить сама дочка, а коли вона приходить, світлішає в усіх куточках.

— Мамо, ще не приходив Йосиф? — питає вона матір. І це ім'я "Йосиф" вона вимовляє якось на диво мелодійно. Тільки наречена вимовляє так ім'я свого жениха. Така моя думка, тобто я переконаний, що це так. І не тільки того разу, що я вам розповідаю, але кожного разу, як вона вимовляла ім'я "Йосиф", воно лунало в неї, як пісня:

"Йо-сиф". Ви розумієте? Це не просто "Йосиф", це "Йосиф..."

Одне слово, скрізь і завжди я чув тільки "Йосиф" і "Йосиф". Сідали обідати — перші слова були: "Де Йосиф?..", "Йосифа сьогодні не буде...", "Йосиф сказав...", "Йосиф писав...", "Йосиф прийшов...", "Йосиф узяв...", "Йосиф дав ...", Йосиф-Йосиф, Йосиф-Йосиф! Я б хотів хоч раз побачити цього Йосифа, подивитися, який він з обличчя!..

Само собою зрозуміло, що я того Йосифа зненавидів, як павука. Хоч — що спільного у мене з ним? Пхе! Якийсь там хлопчак, напевно, з тих голодранців, які мають довге волосся і носять чорні сорочки — саме те, що я ненавиджу... Не гнівайтесь, будь ласка. У вас, здається, теж довге волосся і чорна сорочка. Якщо ви гадаєте, що це гарно, то дуже помиляєтесь. Дай боже мені стільки щастя, наскільки "смокінг" з білим жилетом кращий... Я як побачу чорну сорочку, то уявляю собі, вибачайте на слові, подерті штани... Може, думаєте, що я їм цього не казав? Казав! Я людина одверта, у мене без лестощів і підлабузництва. Якщо маєте щось мені сказати — можете говорити просто в вічі. Я тільки не люблю, коли мені кажуть, що я "буржуй". За слово "буржуй" я можу затопити в пику... Який з мене буржуй? Я людина, як і всі. Все розумію і все знаю, бо читаю всі книжки з усіма теперішніми новими газетами, читаю нарівні з іншими. Який же з мене буржуй? Тому, може, що я у смокінгу з білим жилетом, а ви в чорній сорочці? Я не вас маю на увазі, я кажу про тих голодранців з отим Йосифом, про яких я вам розповідаю... Я мав з ними, за столом сидячи, кілька таких розмов і пересвідчився, що вони мене так само люблять, як я їх. Серце, кажуть, серцю звістку подає. Але висловити їм те, що у мене на душі, я не зобов'язаний. До того ж, я вирішив завоювати їх довір'я, не так заради них, як задля того Йосифа, і не так заради Йосифа, як задля неї! Мене дратувало, розумієте, що він не сходить у неї з язика. І я дав собі слово: хоч би там що, нехай каміння падає з неба, нехай світ перевернеться — я мушу познайомитися з цією людиною! І я досяг свого. Я, коли хочу чогось добитися, то не визнаю ніяких перешкод. Про витрати і говорити нічого. Адже я, як я вам уже казав, людина молода, купець, і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє...

Само собою зрозуміло, що завоювати їх довір'я мені було не так легко, як вам здається. Я йшов до цього поволі, крок по кроку. Насамперед я почав вкидати слівце мимохідь, зітхаючи при цьому, про загальні злидні, натякав, що у т а к и х справах для мене гроші не відіграють ніякої ролі: коли треба викинути карбованця, не треба шкодувати і викинути. Ви розумієте, що таке "викинути" карбованця? Один "виймає" карбованця, а інший "викидає" карбованця. Це різниця! "Викинути"-це значить вихопити гаманця, вийняти монету: ізвольтє! — ось вам, значить, — не рахуючи. Так я люблю. Не завжди, звичайно, а тоді, коли треба. Коли треба викинути двадцять чи п'ятдесят, чи навіть сотню, рука не повинна тремтіти. Скажімо, ви сидите з товариством у ресторані і обідаєте або вечеряєте. Вам подають рахунок, і ви платите. Ви повинні тоді лише глянути на нижній рядок, на підсумок, розмовляючи при цьому про щось стороннє. А коли вам приносять здачу, не треба перевіряти, наче базарна перекупка, що продає цибулю, а покласти в кишеню — і край.

Життя, розумієте, це — школа, яку треба пройти. Жити треба вміючи! Я можу сказати за себе, що я вмію жити, бо знаю, що до чого, де треба, а де не треба. Будьте певні, що я ніколи не пересолю, і по мені ви ніколи не впізнаєте, що в мене на думці. Шкода, що ви мене не бачили тоді серед голодранців. Ви напевне подумали б, що я такий самий голодранець, як і вони. Тобто довгого волосся я собі не запустив і сорочки не надів. Я був у тому самому смокінгу і білій жилетці, що й тепер. Але я цікавився всім, чим і вони цікавляться, і говорив те саме, що й вони говорять: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати..." і ще такі слова я сипав кожного разу, наче з рукава. І дивна річ, чим більше я підлещувався до них, тим більше вони уникали мене. Коли я починав сипати словами: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати...", я помічав, що голодранці замовкають, якось чудно перезираються, колупаючи при цьому в зубах... Проте гроші вони брали в мене сім разів на тиждень. Треба вам знати, що мало не щодня вони влаштовували концерти, і раз у раз я був їхньою першою жертвою: "Джентльмен, мабуть, сьогодні теж візьме квиток першого ряду за троячку?"

"Джентльмен" — іншого імені я у них не мав — мусив сім разів на тиждень брати квитки по троячці.

1 2 3 4