ПАСХА НА СЕЛІ
1
Нехай вітри дмуть. Нехай бурі завивають. Нехай світ завалиться. Старий дуб стоїть з перших днів сотворіння світу, і коріння його сягає бозна-якої глибини. Що йому вітри, що йому бурі?..
Старий дуб — не вигадка. Це жива людина, ім'я якої Нахмен Вербівський, з Вєрбівки, Єврей — високий на зріст, плечистий, богатир. Міські євреї дивляться на нього, заздрять йому і водночас кепкують з нього.
— Добридень, як ваше здоров'я?..
Нахмен знає, що це сміються з нього та з його росту, отож він пригинається, щоб набрати трохи більш єврейського вигляду, але це мало допомагає. Занадто цибатий.
У Вербівці Нахмен Вербівський живе з діда-прадіда. "Наш Лахман" — так звуть його вербівські селяни і мають Нахмена за непогану людину, розумну голову, люблять розмовляти з ним часто просто так собі, про хазяйські справи. Вони з ним часто радяться: що робити з хлібом? Лахман має календар, отож знає, чи буде хліб цього року дешевий чи дорогий. А часом про світову політику. Лахман їздить до міста, бачиться там з людьми, отож знає, що на світі робиться...
Просто важко уявити собі Вербівку без Нахмена Вербівського. Не тільки батько його Файтл Вербівський народився і помер у Вербівці, а навіть дід Ар'є, мир йому,— розумний і дотепний був єврей,— вихвалявся, що село зветься Вербівка саме тому, що Ар'є Вербівський живе там. Адже перш ніж Вербівка стала Вербівкою, він, Ар'є Вербівський, уже був Вербівським... Так, бувало, каже його Дід. Колишні євреї!
І казав це Ар'є Вербівський, думаєте, просто так собі? Ар'є був не з простих євреїв, що кажуть дотепи без натяків. Натякав він на "лихі закони". За його часів теж були лихі закони на євреїв. Ще тоді подейкували, що виганятимуть євреїв із сіл. І не тільки подейкували, а таки виганяли. Всіх виганяли і вигнали. А старого Ар'є Вербівського — зась. Є гадка, що сам губернатор нічого не міг зробити, бо Ар'є Вербівський довів по закону, що його з Вербівки так легко вигнати не вдасться. Колишні євреї!
2
Авжеж, коли маєш привілей жити у Вербівці, коли маєш щось подібне до "заслуг батьків", то почуваєш себе певним і смієшся з цілого світу. Що нашому Нахменові Вербівському "лихі закони"? "Межа осілості"? "Циркуляри"?.. Що, наприклад, Нахменові негідник Курочка з його байками, які він щоразу приносить з волості? Курочка, низенький на зріст чоловічок, з короткими пальцями, ходить у чумарці, у високих чоботях, має срібний ланцюг до годинника — чистий тобі пан. Він за писаря у волості, отже, знає всі лихі новини. До того Курочка читає всі оті газети, які зводять наклепи на євреїв, накликають на їхні голови громи й блискавки...
Курочка — Нахменів сусід і буцімто добрий приятель. Коли Курочці болить зуб, Лахман дає йому чим полоскати. Або коли жінка Курочки, наприклад, має народити, то під час пологів вона без Лахманихи не може обійтися. Але ось уже деякий час, відколи, начитавшися отих гарних газет, Курочка, взяли б його чорти, зовсім змінився. Щоразу він приходить до сусіда з новиною: "Новий губернатор"... "Новий циркуляр міністра"... "Нове распоряженіє про євреїв"... Нахменові при цьому серце завмирає і стискається від остраху, але чорта пухлого знатиме про це Курочка. Він вислуховує писаря з усмішкою і показує на долоню, немовби кажучи: "Коли отут виросте волосся..."
Нехай губернатори міняються, нехай міністри пишуть циркуляри. Що до того Нахменові Вербівському з Вербівки?
З
Живе Нахмен Вербівський у Вербівці непогано. Правда, до колишніх років і рівняти не можна. Коли ще дід Ар'є топтав ряст, були інші часи. Ой, часи! Вся Вербівка тоді, можна сказати, була їхня. Не одне, а кілька занять мали вони тоді: шинок, крамницю, млин, засіки з хлібом, і заробітків було, як то кажуть, з ложкою й з мискою. Але то було колись. Тепер усі ці діла кінчились. Немає шинку, немає крамниці, ані засіків з хлібом. Нічого! Нічогісінько!
Можете спитати: коли так, то чого ж він живе у Вер-бівці? А де ж йому жити? Ану, нехай тільки Нахмен спробує продати хату,— тоді він уже більше не Вербівський, він уже буде чужим, житиме десь з чужої ласки. А так все-таки свій куток. Власна хата. Є де жити. А побіля хати город. Жінка і дочки самі цей город обробляють. А коли бог помагає і уродить, то є городина на ціле літо, а картоплі стає на цілу зиму аж ген-ген до після пасхи. Проте з самої картоплі не можна прожити. До картоплі, як то кажуть, треба мати хліб. А хліба нема. То береш ціпок та йдеш по селу щось торгувати і вже повертаєшся додому не з порожніми руками. Що бог дасть, те й купуєш: трохи залізного брухту, горщик пшона, старий лантух, а як ні, то просто шкурку. Шкурку витягнеш, провітриш і віднесеш до шапкаря Аврум-Елі в містечко. І з усіх цих щасливих справ — або заробиш, або докладеш — на це ж ти й купець.
"Купець як стрілець",— каже Нахмен, що полюбляє селянські приказки. А шапкар Аврум-Еля — єврей із сизим носом і чорними, неначе вимоченими в чорнилі, пальцями — сміється з нього, що він настільки огрубів на селі: навіть приказки у нього теж неєврейські.
4
Еге ж, огрубів. Нахмен сам почуває, що чим далі, то все більше грубіє. Якби його дід Ар'є Вербівський, мир йому, встав з могили і подивився на свого внука. Ай, ай, ай! Він теж був єврей-богатир, але єврей освічений. Знав молитовник і псалтир напам'ять. Колишні євреї. А він, Нахмен, Що знає? Соромно признатись,— ледве-ледве вміє молитися. Але добре й це. Його діти і того не вмітимуть. Коли він дивиться на дітей, що вони ростуть, як бур'ян, високі, плечисті, як він, і ні читати, ні писати, так само, як і він,— йому серце вмивається кров'ю. А найбільше болить йому серце за наймолодшого, за мізинка. Файтл зветься він. Ім'я на честь батька Файтла Вербівського. мир йому. Гарна дитина оцей Файтл і дуже здібна. Навіть на зріст теж менша, делікатніша, більш єврейська. Єврейська дитина... А крім того, головань, міністерська голова. Один тільки раз йому жартома показали в молитовнику "а" і "б", то він уже знає, яке "а", а яке "б". Ніколи він вам не скаже на "а" — "б", а на "б" — "а". Росте таке золото на селі, прости господи, серед телят і свиней, грається з Федьком, сином Курочки, їздить разом з ним верхи на дрючках, женуться вдвох за кішкою, обидва копають одну ямку і роблять усе, що малі діти можуть робити. Нахмен бачить, як його дитина грається з Федьком,— йому це прикро...
5
А Федько якраз теж добра дитина. Гарне личко з симпатичними оченятками, з білим лляним волоссям, одного віку з Файтлом і готовий за Файтла у вогонь і в воду. А Файтл теж любить його. Цілу зиму лежать діти кожен у свого батька на печі, тягнуться до вікна і сумують один за одним. Рідко-рідко коли вони мають щастя побачитись.
Аж ось скінчилася зима, довга люта зима. Ось скинула чорна земля з себе біле холодне вбрання. І засяяло сонце. І подув вітерець. І травичка з'явилась. А там, під горою, дзюрчить річка. І теля роздимає ніздрі та щось шукає. І півень примружив око та стоїть замислений. І все навколо ожило, все співає, все радіє; адже тепер переддень пасхи!
Тоді вже не можна вдержати в хаті ні Файтла, ані Федька. Обидва вискакують надвір, на божий світ, що воднораз розкрився перед ними обома. І вони вдвох беруться за руки та пускаються бігцем туди, до гори, що воднораз всміхається до них обох: "Діти, сюди..." Вони стрибають напроти сонця, що вітає їх обох воднораз і кличе обох до себе: "Діти, сюди!" А коли вони стомлюються від біганини, то сідають обидва на божу землю, яка не знає ні євреїв, ні неєвреїв: "Діти, до мене, до мене!"
6
Обидва вони мають що розповісти,— таку довгу зиму не бачились. Файтл вихваляється перед своїм товаришем Федьком, що вже знає мало не всю азбуку. А Федько вихваляється, що має батіг. Вихваляється Файтл, що у них сьогодні ввечері пасха. У них уже є маца на всі вісім днів пасхи і вино на обряд чотирьох чаш.
— Пам'ятаєш, Федьку, торік я тобі виніс маци?
— Маца? — перепитує Федько, і на його симпатичному личку розпливається широка посмішка.
Очевидно, він пригадав смак торішньої єврейської маци...
— Хочеш, Федьку, покуштувати маци?
Ще б пак — чи Федько хоче. Чого тут запитувати?
— Ну, то ходім туди,— каже до нього Файтл і показує на гору, що зеленіє перед ними і моргає до них: "Сюди, діти, сюди!.."
І вони вдвох здираються на гору, зупиняються на мить, зачаровано дивляться крізь пальці на мінливе рідке проміння любого сонця і кидаються вдвох на ще вогкувату землю, яка вже пахне зеленню, а Файтл витягає з-під сорочки свіжу, білу, округлу мацу, продірявлену уздовж і впоперек з обох боків маленькими дірочками. Федько облизується вже заздалегідь, ще перш ніж Файтл розламав мацу точно надвоє і поділився нею із своїм товаришем.
— Що скажеш, Федьку, про мацу?
Що може Федько сказати, коли в нього рот повний маци, яка тріщить під зубами і тане на язику, неначе сніг? Ще одна мить — і кінчилась насолода.
— Немає більш маци? — заглядає Федько великими синіми.очима Файтлові під сорочку і облизується, як кіт на сметану.
— Ти б іще їв? — запитує його простацьки Файтл, дожовуючи останній шматок маци, і шельмувато дивиться хитрими чорними оченятками.
Чи їв би Федько ще!
— То почекай трохи,— каже до нього Файтл,— наступного року буде ще...
Обидва сміються від цього дотепу і, не кажучи один одному ні слова, неначебто умовились заздалегідь, кидаються обидва на землю і скочуються, наче два клубочки, швидко-швидко з гори вниз,
По той бік гори вони стають на рівні ноги і оглядають дзюркотливу річку, що тікає кудись ліворуч убік. Вони подаються праворуч, далі, далі, широким вільним лугом, який ще не скрізь зелений, але подає надії, що дуже скоро позеленіє, який ще не пахне травою, але подає надії, що дуже скоро пахнутиме травою. А вони йдуть, ідуть уже без слів, замислені, зачаровані, м'якою запашною землею, при світлі сміхотливого сонця, не йдуть, а пливуть. І не пливуть, а летять. Вони летять разом з пташками, що ширяють перед їхніми очима, пірнають і линуть у легкому повітрі цього любого світу.
Тихше. Вони вже коло вітряка. Це старостин вітряк. Колись це був вітряк Нахмена Вербівського. Тепер він належить старості. Панас — його ім'я. Хитра людина, з сережкою, і має самова-р у хаті. Староста — багатій, куркуль.