Щось у них сталося, в італійців, Катерина Паріотіс це зрозуміла. Відтоді, як англо-американці висадилися в Сицилії, італійці перестали виспівувати ночами пісень на вулицях, уже не було колишнього пожвавлення неділями на майдані Валіанос, військовий оркестр грав мляво. Чи це їй тільки здалося? Очі капітана світили якимсь тужним світлом, і щоразу крізь прочинені двері кімнати вона ловила на собі його погляд. Погляд був добрий, вона не могла цього не визнати, людина шукала дружньої підтримки чи просто чекала доброго слова, хоча відверто озватися не зважувалася. Щовечора, перш ніж замкнутися у своїй кімнаті, він залишав на столі хліб і консерви, а вранці, йдучи, просто бажав доброго дня або ж, коли бабця йому дякувала, усміхався з якимось провинним поглядом.
— Ну що ви, нема за що, — казав капітан, ніби соромлячись чогось, сідав на мотоцикл і їхав, залишаючи за собою хмарку диму й бензинового чаду.
Зненацька капітанові руки завмерли: серед тисячі голосів війни натрапили на італійську станцію. Трохи згодом капітан підвівся, хоча передача ще тривала. Катерина Паріотіс дивилася на нього, припавши до одвірка, дивилися на нього з-поза її спини з кухні її батько й мати. Вони теж зрозуміли: щось відбувається або вже сталося.
— Арештовано Муссоліні, — промовив капітан. Здавалося, він ні до кого не звертався, а говорить сам до себе. Голос італійського диктора замовк, і тиху вітальню родини Паріотіс заповнили звуки військового маршу. Катерині почало ввижатися, що хвилі музики підняли її з підлоги і понесли в вишину, їй захотілося кричати, побігти кудись, зробити що-небудь. Але з делікатності вона стрималася, опанувала себе і стояла в дверях, дивлячись на капітана. Той закінчував голитися перед люстерком, поставленим на комоді, вона спостерігала за його квапливими рухами, чула його ходу, чула, як дзенькнула бритва об край миски, плюскіт води. Цієї хвилини вона чекала від першого дня окупації. Їй хотілося гукнути йому: "Ну, а тепер ви нарешті повернетеся додому? Зможу я спати на своєму ліжкові?" Або: "Пане капітане, можна мені нарешті навчати моїх учнів історії Греції та рідній мові?"
Але вимовити ці слова вона не могла, вони крутилися їй на язиці, про себе Катерина їх чітко формулювала, але вголос вимовити не зважувалася. Вона переступала з ноги на ногу, спершись на одвірок, не відриваючись дивилася на двері, що вели до капітанової кімнати. Коли той знов зайшов до вітальні, одягнутий у свою гарну уніформу, виглядав утомленим: смуток ще помітніше світився в очах, освітлював усе обличчя — напружене, з різкими, ніби вирубаними з каменю рисами.
Капітан зупинився біля Катерини, йому хотілося перед відходом щось сказати їй. Поборовши хвилеву розгубленість, можливо, то вона мимоволі підбадьорила його поглядом, що в ньому не було ні тріумфу, ні глуму, він промовив:
— Скоро війна для нас, італійців, скінчиться. — І, змусивши себе усміхнутися, запитав: — Ви раді?
Його очі зустрілися з Катерининими очима на одну мить, але вона встигла вловити в них збентеження. І він стрімко вийшов з кімнати, сказавши на прощання звичайне:
— Калімера, кіріє.
4
"Чом це я не відповіла? — питала вона себе. — Досить було сказати: "Калімера, калімера, капітане", щоб він був задоволений".
На пляжі хтось був: за агавою розбиралися дві дівчини-італійки. Катерина зупинилася осторонь, сіла на камінь, скинула сандалі.
Навіщо вона прийшла? Щоб сказати: "Калімера, капітане?"
Не звертаючи уваги на голоси дівчат, вона прислухалася до мовчання моря, до польоту чайок. У тиші виразно чувся клекіт морських колодязів: то морська вода, пройшовши крізь вапняні скелі, нуртувала там, у глибині темних розколин, що змережали все узбережжя аж до мису Святого Теодора, заповнювала своїм шульпотінням цілий берег.
Катерина дивилася на гладінь моря, вона здіймалася до неба вище маяка. Дві дівчини стояли на валуні і на тлі горба здавалися дуже високі. Вони роздяглися догола — засмагла шкіра блищала, чітко вимальовувалися форми тіла, в одної з них, тієї, що вища, була могутня постать. Дівчата жартували, сміялися, потім, перескакуючи з каменя на камінь, побігли до моря й кинулися в воду. Видко було, як вони спершу зникли під водою, потім випірнули на блискуче плесо затоки, висяваючи, як рибки. Пливли пліч-о-пліч, заточуючи на воді широке коло, бавилися, пірнали, виринали, коли-не-коли завмирали на місці, лягали голічерева, щоб звести подих, і випльовували воду в небо. Чайки метушилися довкола них, летіли геть, знову наближалися.
Катерина розгорнула книжку, прочитала кілька рядків, але блиск моря сліпив очі, її розморило від спеки, пойняла солодка знемога, хотілося сидіти просто так і байдикувати.
Якби капітан прийшов зараз на пляж, вона б йому сказала: "Калімера, капітане". Бо вона не може ненавидіти людину, яку спіткало лихо, навіть якщо він чужинець і ворог. Альдо Пульїзі має прийти сюди кожної хвилини, вона це знала. Багато разів бачила, як він сидів тут зі своїм ординарцем.
"А чи можу я взагалі вважати його за ворога? — питала вона себе. — Що він зробив мені лихого, щоб вважати його за ворога?"
Щоб заховатися від сонця, Катерина запнулася низько хусточкою, заплющила очі. Через барвисту тканину й спущені повіки небо здавалося густожовтим, майже помаранчевим, крик чаїний віддалився, а клекіт колодязів перейшов у дзюркотіння. У вухах залунали голоси і звуки дитинства, коли мама в недільні дні влітку водила її на пляж. Дитячий гомін, барвисті прапорці, вітрила в морі; тоді ще не було ні війни, ні окупації. Ось зараз вона розплющить очі, і довкола все буде таким, як тоді. Глянула краєчком ока на море. Дівчата-італійки підпливали до берега, голови їх ледве стирчали над водою, певне, втомилися, рухи стали повільніші. Відчувши, що хтось стоїть у неї за плечима, вона обернулася. То був капітан Пульїзі.
Темні окуляри ховали добру половину його обличчя. Але вона одразу впізнала його по знайомій смутній усмішці. Він стояв на камені і також здавався вищим, ніж звичайно. На ньому були шорти з армійської тканини кольору хакі й біла розхристана казенна сорочка. Ноги він мав худі, волохаті, груди, видні з-під сорочки, теж заросли чорним волоссям. Трохи далі стояв його ординарець Джераче, коротун ще смаглявіший за капітана, мов тінь, відокремлена від скелі.
— Калімера, капітане, — сказала Катерина.
"Сказала вголос чи тільки подумала?" — питала вона себе. Либонь, тільки подумала, бо ж чому капітан стоїть позаду неї, не зважуючись підійти.
Вона побачила, як двоє дівчат вибрели з моря й рушили до агави, під якою біліла їхня одежа. Одна з них пов'язала рушника круг стану, друга розвела руки вбік і, голісінька, почала робити гімнастику. Ось вона змахнула з чола пасмо волосся, висякалася двома пальцями, потім повернулася, сіла поруч з подругою, вляглася на спину, обличчям до сонця, і заходилася торсати собі пипки.
— Ісусе! — охнув Джераче.
Катерина чула позад себе капітанову ходу — він примостився неподалік. Ледь обернувши голову, так, щоб він не зауважив, що вона за ним спостерігає, Катерина намагалася з'ясувати, де він сів, але побачила тільки тінь, постелену поблизу неї. Запитала себе, чому він не сів поруч. Чи й справді він не розчув слів: "Калімера, капітане"?
Обернулася ще раз, і вуста її розпливлися в усмішці, але усміх вийшов непевний, без адреси. Капітан тримав у руках книжку, не розгортаючи, дивився на тонку шию Катерини, на її волосся, зібране вузлом на потилиці, на її кістляві плечики, де затаїлася впертість, на її худеньке, вкрите сукенкою тіло, в якому затаїлася ворожість. І не здогадувався, що тепер, коли він попав у біду, ворожість минула.
Ординарець усе ще стояв осторонь, на скелі, і примруженими очима розглядав блискуче під сонцем оголене тіло простягнутої дівчини. Ось вона повернулася на бік, лягла на живіт, витягла вперед сплетені руки, сперлася на них підборіддям. Байдуже подивилася своїми ясними очицями на Катерину, капітана, Джераче. Той стояв похмурий і смикав кінчики своїх тонких чорних вусів, звислих уздовж згорток рота. Він нервувався і щораз швидше перебирав пальцями. Зненацька дівчина зірвалася на рівні, пройшлася по скелі, потім знов вернулася під дерево — перса її щокроку підстрибували — і, стоячи, закурила, пускаючи вгору цівку диму. Тоді Джераче, не зводячи з неї очей, посміхаючись і пантруючи кожен її рух, також закурив сигарету. З своїми білими як сніг зубами, блискучими очима і димчасто-чорною головою він скидався на великого кота. Потім сів, обхопив руками притиснуті до грудей коліна і сперся на них підборіддям.
"Навіщо я сюди прийшла, якщо не годна сказати йому ні слова?" — питала себе Катерина. Не зуміла вимовити навіть слова "калімера"! Сумніву не було. Інакше він не сидів би так, мовчки, оподаль, позаду неї. Вона прийшла на пляж задля нього і поводиться, як дівча, як дурне дівча.
Катерина зітхнула. В розпеченому повітрі пахло камінням і сіллю. В далечині в лавині світла посеред моря невиразно мрів мис Святого Теодора. По той бік виднів білий Ліксурі.
Капітан теж спробував читати, але згорнув покладену на коліна книжку і дивився далі на це маленьке кощаве тіло, повне неприязні. "Навіщо я замовляв дві фотографії?" — питав він себе. Обидві фотографії лежали в книжці ("Одна для дружини, друга для нареченої", — сказав йому фотограф). Він подивився на знімок і раптом збагнув, як безглуздо вимагати вдячності від переможених і принижених людей. Хіба він міг чекати бодай слова відповіді від Катерини по тому, як вижив її з власного ліжка? Як можна розраховувати на приязнь народу, проти якого воював, і то лиш тому, що, зайшовши до нього в дім, ти дав йому, голодному, шмат хліба.
"Катерині Паріотіс на знак приязні і з проханням вибачити від італійського офіцера".
Він перечитав напис, виведений упоперек грудей: так, безглуздо і навіть смішно. Але коли б він міг наважитися простягти цю картку через кущ дроку й чекати. Щоб Катерина, перш ніж вони поїдуть звідси, принаймні взнала, що йому нічого, окрім приязного слова, від неї не треба, що ні на що інше, окрім братських стосунків, він не претендує. Як висловити їй усе, що зібралося в нього в душі — свою вину, і сором, і сердечну теплоту? Хіба він може вернутися до Італії, не розвіявши непорозуміння, її затаєну образу, не сказавши, з якою симпатією він ставився до неї, до її батьків, до людей острова, до всього її народу.