Її розмаяні коси торкалися мого обличчя, я відчував аромат, що віяв від неї. Якийсь терпкий запах, чистий, як пісок, і сильний, як море.
— Про що це ти? — запитала Марина. — Я тебе не розумію.
Я подивився на її груди, тверді й маленькі, і вона простежила мій погляд. Повільно звела голову, довго й пильно дивилася на мене. На вустах її заграла лукава усмішка.
— Чом не цілуєшся? — запитала вона.
Я відвернувся.
— Що ж тут такого? — спитала вона.
— Он батько йде, — відповів я.
Вона рушила вперед, злегка похитуючи станом. І навіть щось курникала під ніс, часто озиралася, і видно було, що вона насилу стримує сміх.
За нашими плечима Тобія лаявся на всі заставки, кляв південно-західний вітер: цей вітер заповідав на завтра бурю. Кляв він і німців, котрі забрали в людей вітрильники й барки. Ніхто більше не виходить у чисте море, тільки міни плавають там.
— Неможливо жити на цій землі, — мурмотів Тобія. — Марино, бісової віри, зачекай свого нещасного старого батька.
Але Марина була надто щаслива, вона як на крилах летіла попереду.
У шинку панувало незвичайне сум'яття. Складаючи на кухні принесений хмиз, я чув, як рибалки, зійшовшись у остерії, лаялися й обурювалися. На порозі, запустивши руки в скуйовджені коси, стала Маринина мати. Вона попросила мене негайно йти нагору, до кімнати, бо той тип прийшов сюди; очі в неї округлилися від ляку, вона здавалася зовсім розгубленою.
— Що сталося? — питав я. — Може, щось довідалися про моїх приятелів з Серавецци?
А жінка:
— Собацюра прийшов сюди і привів із собою чотирьох партизанів. Він повісив їх на майдані, на деревах перед кав'ярнею.
Марина пополотніла. Її очі наповнилися сльозами. Вона миттю втратила ту дитинну радість, що сповнювала її на пляжі.
Ніби раптом подорослішала.
Тобія вийшов надвір з іншими рибалками, кленучи поліцаїв.
— Гади, вилупки!— казав хтось у сусідній світлиці. — Ми їх повісимо на деревах. І то високої Найкраще на щоглах наших кораблів.
Згодом почувся крик.
— Люди добрі, люди! — голосила якась жінка, зупинившись на порозі остерії. — На майдан прийшли матері. Вони стоять там під деревами і плачуть.
У сусідній кімнаті всі заразом лементували. Марина прихилилася до стіни і вражено дивилася на мене. Потім запала тиша, ніби всі пішли з шинку.
І тільки біля мармурового шинкваса плакала ридма жінка з розкуйовдженим волоссям.
— Гаразд, — мовив я. — Кажеш, він прийшов?
І я пішов по сходах. Марина дивилася на мене, не відриваючись від стіни. І до самих дверей я відчував на собі її погляд.
7
Цілу ніч я не зімкнув очей — почасти через завдання, що мав виконати, почасти від того, що мені весь час чулися голоси: вони долинали звідти, з-під дерев, що на майдані. Зійшов місяць, і все довкола стало білим, луки й дороги, постелені перед моїми очима, на обрії маячіли гори, огорнуті тишею, поля перемежалися оливняками, а позад будинку тихо шуміло море.
Прихилившись плечем до вікна, я курив цигарку за цигаркою. І чув, як у сусідній кімнаті кахикав Тобія, ворочалася в ліжкові Марина, а Кончетта бурмотіла ніби вві сні:
— Боже мій, світе!
Відтак усе стихло; я напружив слух, і ось з майдану до мене донісся ледь чутний глухий лемент, такий невиразний, що я не міг уловити на слух, чи то стогнуть матері, що прийшли з Серавецци обтужувати неживих синів, чи то кличуть помститися самі повішені.
Якщо добре дослухатися, то можна було розрізнити неголосні звуки оркестру, мабуть, він грав у кав'ярні, а ще чувся хор голосів і голос жінки, що вирізнявся з хору — здавалося, вона сама самотньо співає вночі, співає, як сирена.
Я стиснув револьвер, який він, ідучи, залишив мені в шухляді комода. І відчув у руці холод криці, холод ночі.
— Ти вб'єш його, — наказав він мені на прощання. — Не зразу, не сьогодні. І навіть не завтра. Не квапся, ти вб'єш його слушної хвилі.
Він говорив спокійно, голос його не тремтів, у ньому не відчувалося люті. Він ніби не мав ненависті ні до кого зосібна, навіть до цього Собацюри. Він цілком панував над собою, навіть усміхався під час розмови. А в мене тремтіли руки.
Стримуючи віддих, я зійшов дерев'яними сходами. Приступки скрипіли піді мною, і мені доводилося щокроку зупинятися. Тепер і Марина почала кашляти, як і її батько. Кончетта щось промурмотіла. Я припав до стіни й завмер. Потім, усе стискаючи револьвер у руці, опинився надворі, під місяцем; попереду стелилося море, вітер віяв звідти і ворушив суху галузку на дереві біля входу. І галузка з шерехом черкалася об білий мур будинку. Я сховав револьвер до кишені. Якийсь час ішов берегом моря, поки побачив розсохлого човна, витягнутого на пісок. Тоді я збочив на дорогу, що вела до кав'ярні, і рушив нею, стискаючи револьвера в кишені; криця вже не була холодна, як ніч, тепер вона була гаряча, як моя кров. Я стискав держак револьвера і відчував, як він б'ється в моїй руці, як б'ється серце.
Я йшов дорогою на звук голосів. Побачив блакитні вогники, вони блимали серед гілля; темні тіні рухалися у вікнах кав'ярні. Гримів оркестр, і жінка співала, співала сама, голос її лунав так сиротливо під місяцем:
Не забувай мої слова…
Я озирнувся довкола: погляд мій упав на тіла чотирьох партизанів з Серавецци, вони висіли на деревах як порожні ворки, їхні голови схилилися до плеча; ці тіла, огорнуті лиховісною мовчанкою, рухалися, бо вітер злегка погойдував ними.
"Не забувай мої слова…" Цей пронизливий надривний голос не досягав чотирьох вішальників, він залишався десь поза майданом, зависав у повітрі. Ці четверо були мертві, їх оповивала глибока мовчанка ночі й мовчанка моря, і навіть здавалося, ніби вони принесли сюди в долину всю мовчанку Апуанських гір.
Я наблизився до них. Під деревами вже не було жінок у чорному. Тільки червоні квіти розкидані на брукованому майдані, ніби стебла у них надламалися й вони так і залишилися лежати на землі. Нерухомі квіти кривавіли у сяйві місяця, червоні, а проте неживі, і вони теж здавалися мертві, як ці люди на майдані.
Я не дивився в обличчя вішальників. Агостіно, Річчо або хтось інший — хіба річ була в тому? Я стояв, прихилившись до дерева, і не міг відірвати погляду від завислих у повітрі черевиків: чотири пари, одна поряд другої. То були розбиті, стоптані черевики, білі від пилу, вони немало пройшли крутими гірськими плаями.
Бімба любить тебе до смерті…
Я повернув голову туди, де сяяли блакитні вогні. Тепер треба ввійти до будинку й розшукати того Собацюру. Я зіпруся на шинквас і замовлю собі кави.
"Прошу кави", — скажу я.
Я нібито бачив себе збоку. Спокійного, опанованого, без дрожу в руках. Я піднесу чашечку кави до рота і непомітно огляну присутніх у кав'ярні.
Я впізнаю його навіть серед сотні. Перший постріл у нього, другий у жінку, щоб вона перестала вигукувати ці ідіотичні слова:
Бімба любить тебе як сонце,
Ти палкіший за сонце саме.
Я здригнувся. Філіжанка кави була б мені зараз дуже до речі. Але я мусив перебороти в собі почуття страху.
"Не сьогодні, і навіть не завтра. Не поспішай", — сказав мені той чоловік, перш ніж піти. Але коли і як вбити цього звіра, то вже не мало значення. У мене перед очима мріли черевики, вони похитувалися в повітрі, білому від місячного сяйва.
Я мусив щось зробити, негайно!
І ось, коли я намірявся саме рушити вперед, я побачив, що дорогою біжить Марина. Я швидко затулив їй рота рукою, щоб вона не закричала. Марина вчепилася в мій піджак і дивилася на мене повними сліз очима.
— Що ти хочеш зробити? — запитала вона.
— Господи!— гукнув я. — Що з тобою? Просто вийшов трохи подихати повітрям.
Я намагався стримуватися. Але мене пойняла така лють, що я ладен був стріляти і в неї.
Марина витерла очі рукавом. Вона накинула на себе батьків піджак, такий довгий, що він міг їй правити за плаща. Заплуталася в довгих рукавах і була схожа на переляканого зайця. Мені стало смішно.
— Ходім додому, — сказала вона, відвертаючись, щоб не бачити повішених. — Ходім додому.
Я послав би її до всіх чортів, аби не боявся, що вона здумає кричати. Не міг же я так піти звідси, покинути мертвих і ці черевики, завішені в повітрі! Хоча б зняти шибеників з дерев і поховати в сосновому бору, як це заведено у мешканців гір. Мені хотілося зробити бодай хоч це. Але Марина не йшла, вона стояла за моїми плечима, тремтячи, як у лихоманці.
Там, у кав'ярні, знов озвався хор, і жінка співала про кохання. Марина кусала губи.
— Як ти здогадалася? — запитав я.
Маленька й тепла, у великому піджаку Тобії, вона припала до моїх грудей. Аби вона не запропастила всі мої плани, я б, мабуть, обійняв її й витер їй сльози.
— Ти не спала? — шорстко запитав я.
Вона не відповіла. Нараз вона стрепенулася і побігла дорогою до моря. Я ледь не крикнув на неї, але вчасно стримався. І рушив за нею наквапливою ходою; мені було цікаво, що вона стане робити.
Я уздрів її біля розсохлого човна, Марина стояла не рухаючись і дивилася на море.
— Ну, ти задоволена, що все мені зіпсувала? — запитав я. — Чому ти не залишилася вдома в постелі?
Голос мій був суворий. Дівчина тільки знизала плечима, трохи не плачучи, і це ще більше розпалило мій злий гумор.
— Бо я дурна, — прошепотіла вона.
Властиво, вона була дуже зворушлива. Мені хотілося обійняти її й приголубити як дитину.
— Дурненька? Чому б то? — запитав я.
Я говорив уже іншим тоном. Зараз я більше злився на себе, ніж на неї. Так розчулитися!
— Бо я кохаю тебе, — сказала Марина, не глядячи на мене і не обертаючись.
Голова її була закинута назад, вона дивилася на пустельний обрій.
Я завмер на місці, шукав і не знаходив, що сказати. Мені хотілося сміятися, так радісно стало в мене на душі. Довгі роки я ні від кого не чув цих простих слів. І я згадав — рідні краї, подумав про матір, про своє колишнє життя, що було перед цими проклятими ваговозами. Але мені не щастило викликати в пам'яті жодного обличчя. Я почувався так, ніби вперше чую ці слова, і не знав, що мені відповісти, що сказати Марині. Вона й досі не спускала очей з моря, і я також дивився туди, де хвилі зливалися з небом. На хвилину забув про замордованих на майдані і про вогні кав'ярні: сюди не доносилося ні звуків оркестру, ні голосу жінки. Я вже забув про свою лють від того, що мій план зірвано. Все, що було перед тим, ніби зникло.