Сара Дакос усміхнулася до мене.
– Але ж вам можна було б зійти нагору, – зауважила вона. – Крізь стіни чи навіть крізь замкову щілину я нічого не почую.
– Невже? – Я оглянув її з голови до п'ят, радий, що для цього випала слушна нагода. Дивитись на неї було вельми приємно. – А може, ви маєте при собі апарати для підслуховування? Є, правда, один спосіб це перевірити. Та він, боюсь, вам не сподобається.
– А звідки ви знаєте, що не сподобається? – знов усміхнулась вона своїми карими очима.
– Я добре знаю людську натуру. Ви належите до людей делікатних. Адже не підійшли ж ви до того чоловіка, що стежить за вами, і не спитали, як його звати й що йому треба.
– Гадаєте, я повинна була це зробити?
– Я так не гадаю. Але ж ви цього й не зробили. Дозвольте поцікавитись: ви танцюєте?
– Іноді.
– Якщо ви потанцюєте зі мною, я знатиму про вас більше. Не хочу цим сказати, що дізнаюся, чи працюєте ви на ФБР. Бо якби воно мало в цьому домі свого агента, йому не треба було б ходити назирці за місіс Бранер та її сім'єю. Єдина причина, чому я…
У дверях з'явилася наша клієнтка. А я навіть не почув її кроків! Це погано. Міс Дакос, певна річ, дівчина приваблива, але ж не настільки, щоб, захопившись розмовою з нею, стати глухим. Отже, висновок напрошується тільки один: я ще не поринув у роботу весь, із головою, а це нікуди не годиться.
Коли я рушив слідом за місіс Бранер через передпокій, зуби в мене були міцно стиснуті. Чоловік у чорному відчинив перед нами ґратчасті двері, вхідні я штовхнув сам, і ми опинилися на колючому січневому вітрі. Ми пішли у східному напрямку, в бік Парк-авеню, і на розі зупинилися.
– Краще поговоримо стоячи, – запропонував я. – По-перше, умовимося про термінову зустріч, якщо буде потреба. Передбачити все наперед годі й думати. Може, нам з містером Вулфом навіть доведеться вибратись із його будинку і десь переховуватись. Коли вам по телефону чи ще якось – байдуже як – повідомлять, що "тарталетки скисли", відразу йдіть до "Черчілль-отелю" і знайдіть чоловіка на ім'я Вільям Коффі. Він там у них домашній детектив, – одне слово, заступає офіцера служби безпеки. Можете робити це відкрито. Він вам або щось перекаже, або передасть. Отже, "тарталетки скисли", "Черчілль-отель", Вільям Коффі. Запам'ятайте. Нічого не записуйте.
– Гаразд. – Місіс Бранер насупилась. – Гадаю, ви маєте підстави довіряти тому чоловікові?
– Так. Якби ви краще знали містера Вулфа й мене, то про це не питали б. Ви все запам'ятали?
– Так. – Місіс Бранер підняла комір і щільніше загорнулася в хутро – цього разу не соболине, а якесь інше.
– Гаразд. А тепер – як знайти нас, якщо буде потреба повідомити нам щось віч-на-віч. Зайдете в телефонну будку, наберете номер містера Вулфа й, хоч би хто відповів, скажете: "Фідо занедужав". Більш нічого. І повісьте трубку. Зачекайте дві години, а тоді йдіть до Вільяма Коффі. Це, звичайно, на випадок розмови, якої ФБР чути не повинне. Про те, що воно вже зробило чи знає, можна говорити по телефону. Отже, "Фідо занедужав".
Місіс Бранер все ще стояла насуплена.
– Але ж вони знатимуть про Вільяма Коффі після першого ж мого візиту до нього!
– Його послугами ми скористаємося, певно, тільки один раз. Полиште це на мене. По суті, місіс Бранер, тепер ви стоятимете від усього цього осторонь. Ми працюватимемо на вас, а не проти вас чи разом з вами. Може, нам навіть узагалі не треба буде бачитися з вами. Все, про що ми умовились, – тільки про всяк випадок. Але є таке, про що нам треба знати вже тепер. Ви сказали, нібито прийшли до містера Вулфа і дали йому чек на шестизначну суму тільки через те, що вас дратують. Звісно, ви жінка дуже багата, і все ж повірити вашим словам нелегко. Певно, є щось таке – це неважко припустити, – що стосується вас чи когось із вашої сім'ї, і вам не хотілося б, аби воно випливло на поверхню, і ви боїтеся, що ФБР це розкопає. Якщо так, ми повинні знати – не саму суть справи, а наскільки вона серйозна. Вони що, підкопуються?
Налетів порив вітру, місіс Бранер нахилила голову і згорбилась.
– Ні, – нарешті озвалась жінка, але вітер відніс її голос, і вона повторила гучніше: – Ні.
– Але від них можна, звичайно, сподіватися чого завгодно.
Місіс Бранер пильно подивилася на мене, але колючий вітер змусив її примружитись.
– Не варто говорити про це, містере Гудвін, – мовила вона. – Мабуть, у кожної сім'ї є свої… є щось своє. Я, звісно, не усвідомлювала всього ризику, коли розсилала ту книжку, однак розіслала, і не шкодую про це. Наскільки я знаю, вони ні до чого не докопуються. Поки що ні.
– І це все, що ви хочете сказати?
– Все.
– Гаразд. Якщо захочете розповісти більше, ви знаєте, що треба зробити. То що там скисло?
– Тарталетки.
– Хто занедужав?
– Фідо.
– Як звати того чоловіка?
– Вільям Коффі. "Черчілль-отель".
– Непогано. А тепер вам пора додому, у вас уже почервоніли вуха. Ми з вами, мабуть, іще побачимось, тільки сам бог знає коли.
Місіс Бранер торкнула мене за руку:
– Що ви збираєтесь робити?
– Придивлятися. Ходити. Вивідувати.
Вона хотіла була сказати ще щось, але, видно, передумала, повернулась і попростувала до будинку. Я зачекав, поки вона зникла у дверях, і рушив у західному напрямку. Йдучи вулицею, я не мав особливої потреби роззиратися навкруги, отож поглядав тільки на авто, що стояли край тротуару. Неподалік від Медісон-авеню я побачив машину з двома типами на передніх сидіннях. Я став. Вони, як їх і вчать у Вашінгтоні, вдали, ніби навіть не дивляться на мене. Я ступив кілька кроків назад, дістав записник і занотував номер машини. Коли вони діють відкрито, то чом би й мені не зробити так само? Ті двоє все ще не повертали в мій бік голів, і пішов далі.
Завертаючи на Медісон-авеню, я не завдав собі клопоту перевірити, чи йде за мною "хвіст", бо напередодні ввечері умовився по телефону-автомату з одним знайомим таксистом на ім'я Ел Голлер. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять п'ять хвилин, отож часу я мав удосталь і дорогою частенько спинявся позазирати у вітрини магазинів.
На розі Шістдесят п'ятої вулиці я зайшов до аптеки-закусочної, сів біля входу й замовив сандвіч із солониною та житнім хлібом і склянку молока. У Вулфа солонини з житнім хлібом ніколи не подають. Впоравшись із цим, я ще попросив шматок яблучного пирога й кави. О дванадцятій двадцять сім, допивши другу чашку кави, я повернувся на обертовому стільчику і став дивитись у вікно. О дванадцятій тридцять одна перед аптекою зупинилося коричнево-жовте таксі, і я рішуче – хоч і не так швидко, як хотілося, бо до дверей поперед мене саме йшла якась жінка, – рушив до виходу. Я випередив жінку, вийшов і сів у машину. Ел виставив знак "зайнято", почепив прапорець, і ми поїхали.
– Сподіваюся, не "фараони"? – спитав через плече Ел.
– Та ні, – відповів я. – Бедуїни на верблюдах. Покрутись трохи по вулицях. Потерпати особливо нема чого, але сьогодні я хочу мати розв'язані руки. – Вибачай, що сяду до тебе спиною.
Я обернувся всім тілом назад і почав стежити за вулицею. Через десять хвилин і шість поворотів я переконався, що "хвоста" нема, отож звелів Елові їхати на ріг Першої авеню і Тридцять шостої вулиці. Там я заплатив йому десятку і сказав, щоб через двадцять хвилин, якщо я не повернуся, він їхав собі геть. Звичайно, йому вистачило б і п'ятірки, але наша клієнтка від цього не збідніє, а нам Ел іще, мабуть, стане в пригоді. І не раз! Я пройшов півтора квартали і завернув до будинку, якого три роки тому тут іще не було, поглянув на покажчик у вестибюлі й, вичитавши, що фірма "Еверс Електронік Інкорпорейтід" міститься на дев'ятому поверсі, ввійшов до ліфта.
Фірма займала цілий поверх. У приймальні одразу ж біля ліфта стояв стіл секретаря, а за ним замість дівчини, як звичайно, сидів широкоплечий здоровило з квадратним підборіддям і непривітним поглядом. Я підійшов до нього й сказав:
– Будь ласка, повідомте про мене містерові Андріану Еверсу. Мене звуть Арчі Гудвін.
Здоровило цьому не повірив. Та він, мабуть, не повірив би навіть тоді, якби я був сказав, що сьогодні шосте січня.
– Ви з ним умовлялися? – спитав секретар.
– Ні. Я працюю в Hipo Вулфа, приватного детектива. У мене є деяка інформація, що може зацікавити містера Еверса.
Здоровило знов не повірив.
– Ви сказали, у Hipo Вулфа?
– Саме так. Заприсягтися на біблії?
Не виказуючи ніяких емоцій, здоровило взяв трубку, сказав по телефону кілька слів, вислухав відповідь і, поклавши трубку, промовив:
– Заждіть тут.
Після цього він підвів голову і втупився в мене поглядом – видно, прикидав, чи важко буде зі мною впоратись. Щоб показати свою байдужість, я відвернувся і став розглядати фотографію на стіні – незграбна триповерхова будівля з написом: "Електронний завод Еверса в Дейтоні". Я вже майже закінчив лічити вікна заводу, коли двері відчинились і з'явилася жінка. Вона назвала моє ім'я і сказала йти за нею. Ми перетнули вестибюль, завернули в коридор і підійшли до дверей з табличкою: "Містер Еверс". Жінка розчинила переді мною двері, і я ввійшов, а вона залишилася за порогом.
Еверс сидів за письмовим столом, що стояв між двома вікнами, і жував сандвіч. Я ступив два кроки, зупинився її вигукнув:
– О, даруйте, але я зовсім не хотів перебити вам ленч!
Не перестаючи жувати, вік почав розглядати мене крізь окуляри без оправи. Еверс мав невеличке пещене лице – з тих, що й не запам'ятаєш, поки не докладеш зусиль. Проковтнувши, він надпив каву з паперової склянки і сказав:
– Мені завжди хто-небудь перебиває. Що ви там сказали про Hipo Вулфа та інформацію? Яку інформацію ви маєте на увазі? – Він знов відкусив сандвіч з білим хлібом.
Я підійшов до крісла біля столу й сів.
– Може, ви вже її й маєте. Це пов'язано з урядовим замовленням…
Еверс пережував, проковтнув і спитав:
– A Hipo Вулф що – виконує замовлення уряду?
– Ні, він виконує замовлення однієї приватної особи. Його клієнта цікавить той факт, що після перевірки політичної благонадійності одного з ваших службовців уряд анулював чи незабаром анулює замовлення вашій фірмі. Певна річ, таким фактом може зацікавитися й громадськість, і…
– Хто цей клієнт?
– Я не можу його назвати. Справа конфіденційна, і…
– Це людина, зв'язана з нашою фірмою?
– Ні.