Щохвилини я гашу ліхтаря і знов його запалюю.
— От цікаво! Отже, у тебе день триває всього одну хвилину!
— А що тут цікавого? — відказав ліхтарник.—Уже цілий місяць, як ми розмовляємо з тобою.
— Цілий місяць?!
— Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!
I він знову запалив ліхтаря.
Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чолов'яга, що так віддано виконував розпорядження. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свого стільця, він шукав місця, звідки було б видно захід сонця. I йому захотілося допомогти товаришеві.
— Слухай-но,— сказав він ліхтарникові,— я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли заманеться...
— Мене весь час тягне відпочити,— зітхнув ліхтарник.
Бо ж можна бути вірним слову і все-таки ледачим.
— Твоя планетка така крихітна,— вів далі маленький принц,— ступиш три кроки й обійдеш її всю. Досить тобі йти неквапливо, і ти постійно будеш на сонці. Коли вирішиш перепочити — починай ходити... і день триватиме доти, доки захочеш.
— Ну, від цього мало пуття,— мовив ліхтарник.— Понад усе я люблю спати.
— Тоді кепське твоє діло,— гукнув маленький принц.
— Кепське,— погодився ліхтарник.— Добридень!
I погасив ліхтаря.
"Цього чолов'ягу,— сказав собі маленький принц, торуючи шлях,— цього чолов'ягу зневажали б усі інші: і король, і шанолюб, і п'яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе".
Маленький принц зітхнув.
"От з ким я міг би заприятелювати,— подумав він.— Але його планетка зовсім крихітна. Там нема місця для двох..."
Він не смів признатися собі, що найбільше шкодує за цією благословенною планетою саме тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста разів милуватися на захід сонця!
XV
Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив дід, він писав грубезні книжки.
— Чи ти ба! — гукнув він, угледівши маленького принца.— Мандрівець!
Маленький принц сів на стола — звести дух. Він уже так здорожився!
— Звідки ж ти? — спитав його старий добродій.
— А що це за грубезна книжка? — поцікавився маленький принц.— Що ви тут робите?
— Я географ,— мовив старий добродій.
— А що таке географ?
— Це вчений, котрий знає, де розташовані моря, річки, міста, гори й пустелі.
— Як цікаво! — вигукнув маленький принц.— Оце вже справжній фах!
I він роззирнувся по планеті географа. Зроду маленький принц не бачив планети такої величної.
— А вона дуже гарна, ваша планета. А океани тут є?
— Цього я не можу знати,— мовив географ.
— А-а! — протягнув маленький принц розчаровано.— А гори?
— Цього я не можу знати,— відказав географ.
— А міста, річки, пустелі?
— Цього я теж не можу знати.
— Але ж ви географ!
— Авжеж,— сказав дід.— Я географ, а не мандрівець. Мені геть бракує мандрівців.
Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель. Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світами. Він не виходить зі свого кабінету.
Але він приймає у себе мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. I якщо розповіді когось із них географа зацікавлять, то він з'ясовує, чи порядна людина той мандрівець.
— А навіщо?
— Бо коли мандрівець набреше, в підручниках з географії буде лише плутанина. Так само, як і той мандрівець, який не в міру п'є.
— А чому?
— Бо в п'яничок двоїться в очах. I там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.
— Я одного такого знаю,— заявив маленький принц.— З нього був би кепський мандрівець.
— Цілком можливо. Отож, коли з'ясовується, що мандрівець — людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.
— А як саме? Ідуть дивитися?
— Е, ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівець подав докази. Скажімо, він відкрив велику гору — то нехай принесе з неї велике каміння.
Нараз географ захвилювався:
— Але ж ти й сам мандрівник. Ти прибув здалеку. Опиши мені свою планету!
I географ розгорнув книгу записів і застругав олівця. Оповіді мандрівників спершу записуються олівцем. Потім чекають, коли мандрівець дасть докази, тоді вже його оповіді можна записати чорнилом.
— Прошу,— мовив географ.
— О, в мене там не вельми цікаво,— сказав маленький принц,— усе малесеньке. У мене три вулкани. Два діють, а один давно погас. Але мало що може трапитися.
— Так, усе може трапитися,— потвердив географ.
— А ще у мене є квітка.
— Квітів ми не записуємо,— відказав географ.
— Чому? Це ж найпрекрасніше, що є на світі!
— Бо квіти ефемерні.
— Як це — ефемерні?
— Книжки з географії — найцінніші з усіх книжок,— мовив географ.— Вони ніколи не застаріють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан пересох. Ми пишемо про те, що одвічне.
— Але згаслий вулкан може прокинутися,— перейняв мову маленький принц.— А що таке — ефемерний?
— Погас вулкан чи діє — для нас то байдуже,— мовив географ.— Для нас важлива сама гора. Вона не змінюється.
— А що означає — ефемерний? — повторив маленький принц,— питаючи, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.
— Ефемерне — це недовговічне, те, що скоро зникає.
— I моя квітка скоро зникне?
"Моя троянда недовговічна,— мовив собі маленький принц,— їй нема чим боронитися, окрім тих чотирьох колючок. А я покинув її вдома саму-самісіньку!"
Це вперше його взяв жаль. Але він знову збадьорився і запитав:
— Куди ви порадите мені вирушити?
— Одвідай планету Земля,— відказав географ.— Вона має добру славу.
I маленький принц пустився в дорогу, все думаючи про свою квітку.
XVI
Отож сьома планета була Земля.
Земля — планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і муринських), сім тисяч географів, дев'ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п'яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два мільярди дорослих.
Аби ви уявили, яка то велика Земля, скажу лиш, що до винайдення електрики доводилося на всіх шести материках утримувати цілу армію ліхтарників — чотириста шістдесят дві тисячі п'ятсот одинадцять душ.
Як глянути збоку — то було прегарне видовисько. Дії цієї армії відзначалися злагодженістю, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії та Австралії.
Запаливши свої вогні, вони подавалися спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю та Сибіру. Виконавши свою партію, вони ховалися за лаштунками. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі — в Африці та Європі. Тоді в Південній Америці. За ними — в Північній Америці. I всі вони появлялися на кону своєчасно й ніколи не помилялися. Так, це було блискуче.
Лише тому ліхтарникові, який запалював єдиного ліхтаря на Північному полюсі, та ще його побратимові біля єдиного ліхтаря на Південному полюсі — лише цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.
XVII
Як хочеться сказати дотепніш, іноді й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я дещо розминувся з правдою. Боюся, що той, хто не знає нашої планети, може уявити її хибно. Люди займають на Землі не так уже й багато місця. Аби два мільярди її жителів зійшлися й поставали тісно один при одному, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль завдовжки й двадцять завширшки. Все людство можна було б збити в купу на найменшому острові в Тихому океані.
Дорослі, звичайно, вам не йнятимуть віри. Вони гадають, що займають багато місця. Їм, мов тим баобабам, здається, ніби вони великі й величні. А ви порадьте їм підрахувати. Їм це припаде до вподоби, вони-бо кохаються в цифрах. Ви ж не гайте часу на цю нудну роботу. Це ні на що. Ви й так мені вірите.
Отож, потрапивши на Землю, маленький принц не побачив ані лялечки і вельми здивувався. Він уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.
— Добривечір,— мовив про всяк випадок маленький принц.
— Добривечір,— відповіла гадюка.
— На яку це планету я потрапив?
— На Землю,— мовила гадюка.— До Африки.
— Ага. То що, на Землі нема нікого?
— Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,— сказала гадюка.
Маленький принц присів на камінь і звів очі до неба.
— От цікаво — чому зорі світяться,— сказав він.— Мабуть, щоб кожен рано чи пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета — саме над нами. Але як до неї далеко!
— Гарна планета,— мовила гадюка.— А чого ти сюди завітав?
— Я посварився з одною квіткою,— зітхнув маленький принц.
— Ага, он воно що...
I обоє змовкли.
— А де ж люди? — знов озвався нарешті маленький принц.— У пустелі все-таки самотньо...
— Серед людей також самотньо,— відповіла гадюка.
Маленький принц глянув на неї пильно.
— Чудна ти істота,— мовив він.— Завтовшки з пальчик...
— Зате моці у мене більше, ніж у пальці короля,— сказала гадюка.
Маленький принц усміхнувся.
— Не така вже ти й дужа... Ти навіть безлапа. Та й мандрувати не можеш.
— Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель,— мовила змія.
I обвила круг кісточки ногу маленького принца, наче золота обручка.
— Усякого, кого я торкнусь, я повертаю землі, з якої він вийшов,— мовила ще вона.— Але ти безневинний і прибув із зірки...
Маленький принц нічого не відповів.
— Мені шкода тебе, ти такий тендітний на цій крем'яній Землі. Я можу тобі підсобити, якщо ти дуже пошкодуєш за своєю покинутою планетою. Я можу...
— О, я добре зрозумів,— сказав маленький принц,— але чому ти весь час говориш загадками?
— Я розв'язую всі загадки,— відповіла гадюка.
I обоє змовкли.
XVIII
Маленький принц перейшов пустелю і нікого не спіткав, лише одну квітку.
Малесеньку непоказну квітку з трьома пелюстками.
— Добридень,— сказав маленький принц.
— Добридень,— відповіла квітка.
— А де люди? — гречно спитав маленький принц.
Якось квітка бачила, як повз неї пройшов караван.
— Люди? Ага, їх, здається, всього шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Та де їх шукати — хтозна. Їх жене вітром. Вони без коріння, це дуже незручно.
— Прощавай,— сказав маленький принц.
— Прощавай,— мовила квітка.
XIX
Маленький принц зіп'явся на високу гору.