Нічний політ

Антуан де Сент-Екзюпері

"НІЧНИЙ ПОЛІТ"

Панові Дідьє Дора

І

Горби, що видніли внизу під літаком уже прокладали тіні-борозни в позолоті вечора. Рівнини світилися якимось незгасним світлом: у цих краях вони довго зберігають свій золотий відблиск, так само як після зими ще довго затримують свої сніги.

А пілот Фаб'єн, ведучи з крайнього півдня, десь ізс Патагонії, поштовий літак у Буенос-Айрес, узнавав що вже близько вечір, мов на воді в гавані, за тими ж ознаками — тишею і спокоєм, за легенькими брижами, які ледь вимальовуються на застиглих хмарах. Він виходив на безмежний і щасливий рейс.

В цій тиші можна було подумати, що він як той пастух, повільно прогулюється. Пастухи в Патагонії не кваплячить ідуть собі від отари до отари, а Фаб'єн летів од міста до міста, він був пастухом цих маленьких міст. Вони стрічалися йому кожні дві години — одні немов йшли до річок, щоб напитися, інші паслися на рівнинах..

Іноді, пролетівши сотню кілометрів над степом, ще безлюднішим, ніж море, він помічав унизу одиноку ферму, яка, здавалося, немов корабель серед моря луків, несла кудись назад тягар людського життя; тоді він, похитуючи крилами літака, вітав той корабель.

"Бачимо Сен-Хуліан; через десять хвилин йдемо на посадку".

Бортрадист передавав цю звістку всім постам лінії.

На дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса розкинулись на певній відстані схожі між собою аеродроми, але за цим аеродромом починалися кордони ночі, як у Африці за останнім підкореним селищем починається межа таємничого.

Радист передав пілотові папірці:

"Навколо такі блискавки, що в навушниках страшенно тріщить. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?"

Фаб'єн усміхнувся: в небі було спокійно, як у тому акваріумі, і всі аеродроми, що були попереду передавали: "Небо чисте, вітру немає". Одказав:

"Продовжуємо політ".

А радист думав про те, що блискавки десь позалазили, як хробаки в овочі, ніч могла б бути гарна, а проте вона вже зіпсована: йому було гидко поринати в той морок, що, здавалося, от-от почне гнисти.

Повільно знижуючись над Сан-Хуліаном, Фаб'єн відчув утому. Все, що робить життя людей приємним, — їхні будинки, маленькі кав'ярні, дерева, під якими вони гуляють — усе це зростало перед ним. Він скидався на завойовника, який увечері, після своїх перемог, схилившись, дивиться на підкорені землі і відкриває для себе скромне людське щастя. Фаб'єнові хотілося зняти всій обладунок, знову відчути вагу свого стомленого тіла — адже й незгоди збагачують нас — і стати простою людиною, яка у вікно дивиться на нерухомий краєвид. Його цілком влаштовувало б оце село, а коли вже зробиш такий вибір, то маєш бути задоволений, що те село є, і любити його. Воно, як любов, багато в чому обмежує людину. Фаб'єн хотів би тут довго жити і дістати свою частку вічності, бо містечка, в яких він зупинявся на годину, і обнесені старими мурами садки, де він прогулювався, здавалося йому — вічні, вони існують мовби поза його свідомістю. Село підіймалося назустріч екіпажу, розгорталось перед ним. Фаб'єн думав про дружбу, про дівочу ніжність, про затишок чистих скатертин — про все те, до чого поступово звикаєш назавжди. А село пливло вже під самими крилами літака, виставляючи напоказ таємниці садків, бо їхні огорожі тепер не захищали їх. Але, приземлившись, Фаб'єн зрозумів, що він нічогісінько не побачив, окрім тих кількох чоловік, які повільно ворушились серед каміння. Це село тільки своєю нерухомістю захищало таємниці своїх пристрастей, село не давало своєї ласки: щоб завоювати її, довелося б відмовитись од живої діяльності.

Минуло десять хвилин, і Фаб'єн знову злетів у повітря.

Обернувся до Сан-Хуліана: там виднілася вже тільки жменька вогників, потім — купка зірок, а тоді курява, яка щойно спокусила його, розвіялась.

"Уже не бачу приладів — умикаю світло".

Він натис на вмикач, але світло червоних лампочок мовби розчинялося в голубих сутінках, майже не доходячи до приладів і стілок не видно було. Фаб'єн підніс руки до лампочки: пальці ледь освітилися.

"Надто рано".

Але ніч, мов темний дим, спадала на землю, окутуючи долини. Вже не видно було, де улоговина, а де рівнина. В селах засвічували вогні, і сузір'я їх наче перекликалися між собою. І Фаб'єн теж, натискуючи пальцем контакти, блимав бортовими вогнями — відповідав тим сільським вогникам. Земля вкрилася безліччю вогників, кожен дім перед лицем безмежної ночі засвічував свою зірку, мов той маяк, що кидає промінь у темряву моря. Скрізь, де тільки було людське життя, вже блищали вогники. Фаб'єн радів, що цього разу його літак входить в темряву, як пароплав на рейд — повільно і красиво.

Він нахилився до щитка. Стрілки вже починали світитися. Одне по одному Фаб'єн перевірив їхні показники і лишився задоволений. Він побачив, що літак упевнено йде в небі. Торкнувшись пальцем стального лонжерона, льотчик відчув, як у металі струмує життя: метал не тремтів, а жив. П'ятсот кінських сил мотора породжували слабенький електричний струм і від цього холодний метал ставав оксамитним тілом. І Фаб'єн знову відчував у польоті не запаморочення, не сп'яніння, а таємничу роботу живої плоті.

Тепер, створивши собі свій власний світ, він намагався якнайліпше влаштуватися в ньому.

Він постукав по розподільній дошці, поторкав один по одному контакти, трохи посовався на своєму місці, зручніше сів, добираючи такої пози, щоб якнайкраще відчувати коливання п'яти тонн металу, які несла на своїх плечах хитлява ніч. Тоді навпомацки пошукав запасну лампу, поставив її на місце, відпустив і знову потягнувся до неї, пересвідчився, що лампа не випаде, й заходився намацувати кожну ручку, щоб потім одразу й безпомилково знаходити їх, щоб привчити пальці працювати наосліп. Уже натренувавши пальці, він дозволив собі ввімкнути світло, й кабіна одразу змінилася — її прикрасили точні прилади; тепер він тільки за приладами стежив, як літак входить, немов поринає, у ніч. Ніщо не хиталося, не дрижало, не вібрувало, показники гіроскопи і висотоміра лишилися стабільні, мотор працював чітко, отож він трохи потягнувся, поклав голову на шкіряну спинку сидіння і поринув у ті глибокі роздуми, які виникають під час польоту і тішать людину незбагненною надією.

І тепер, серед ночі, він, мов той нічний сторож, помічає, що темрява розкриває перед ним людину — з отими закликами, вогнями, неспокоєм. Оця проста зірка в темряві ночі — то самітний будинок. А он та, що згасає, це дім, де знайшла притулок її любов. А може, туга.

Цей дім уже не подає сигналів решті світу. Опершись ліктями на стіл, сидять біля лампи селяни, які чогось — вони самі не знають чого — сподіваються; вони не знають, що їхнє бажання сягає далеко-далеко у нічній пітьмі, яка окутує їх. Але Фаб'єн знайшов його, коли, пролетівши тисячу кілометрів, відчув, як хвилі, здибившись з бездонних глибин, підіймають і опускають літак, у якому пульсує життя; коли, прорвавшись, мов через бойовиська, крізь десяток гроз, поміж якими видніли галявини місячного сяйва, він, як переможець, один по одному досяг тих вогнів. Цим людям здається, що їхня лампа освітлює тільки їхній скромний стіл, але за вісімдесят кілометрів од них уже помітили це світло, воно дійшло, мов заклик, посланий у розпачі з пустельного морського острова.

ІІ

Отже, три поштові літаки — з Патагонії, з Чилі і з Парагваю — поверталися в Буенос-Айрес: один з півдня, другий з заходу і третій з півночі. В Буенос-Айресі пошту ждав уже літак, який вирушав до Європи.

Три пілоти кожен у своїй кабіні, немов у човні, загублені серед ночі, обдумували свій політ і, прямуючи до величезного міста, повільно спускались із своїх буряних або мирних небес, як ото дивакуваті селяни спускаються з гір.

Рів'єр, відповідальний за всю мережу повітряних сполучень, міряв кроками вздовж і впоперек посадочний майданчик буенос-айреський аеропорт. Він мовчав, бо доки не сів жоден з трьох літаків, день був страшний для нього. Але приходдили телеграми, і Рів'єр відчував, як з кожною хвилиною зменшується область невідомого і він, ніби вириваючи з пазурів долі, витягує екіпажі з ночі на берег.

Підійшов службовець, сповістив Рів'єра про радіограму:

— Поштовий з Чилі повідомляє, що бачить вогні Буенос-Айреса.

— Добре.

Незабаром Рів'єр почує цей літак: ніч уже віддає його, як море силою своїх таємничих припливів і відпливів викидає на берег скарб, що довго плив, гойдаючись на хвилях. А згодом вона поверне й два інші літаки.

Тоді цей день закінчиться. Тоді стомлені екіпажі підуть спати, а свіжі заступлять їх. Але Рів'єр не піде відпочивати: хвилюватиметься за європейський поштовий. І так буде завжди. Завжди. Старий боєць уперше з подивом відчув, що стомився. Прибуття літаків ніколи не буде для нього тією перемогою, яка завершує війну і відкриває еру щасливого миру. Для нього це завжди буде ще один крок перед тисячею таких кроків. Рів'єрові здається, що він піднімає у вигянутій руці важенну гирю і держить її вже довго, не маючи ні відпочинку, ні надії. "Старію.." Мабуть, старіє, якщо самої дії йому вже мало, щоб жити. І це його здивувало: у нього ще ніколи не виникали думки про такі речі. Сповнюючи душу сумним дзюрчанням, його обіймали хвилі ніжності, які він завжди відганяв від себе, — хвилі втраченого океану. "Виходить, це так близько?.." Він помітив, що поступово прийшов до старості, до того, про що кажуть: "Коли настане час" і що робить людське життя таким лагідним. Наче й справді може настати час, і наприкінці життя він досягне того блаженного миру, про який так мріяв. Але миру нема. Можливо, немає й перемоги. Не можуть раз і назавжди прибути усі поштові літаки.

Рів'єр зупинився кого Леру, старого механіка, що возився з літаком. Як і Рів'єр, Леру працював уже сорок років. І робота забирала у нього всі сили. Коли десь о десятій годині вечора або й опівночі Леру приходив додому, перед ним не відкривався якийсь новий світ — повернення додому для нього не було втечею. Рів'єр усміхнувся до цього чоловіка з грубим обличчям і той кивнув на синювату вісь: "Була надто сильно затягнута, але я вже відпустив". Рів'єр нахилився до осі. Його знову захопила робота "Треба буде сказати в майстерні, щоб не так сильно закручували ці деталі".