Військовий льотчик

Антуан де Сент-Екзюпері

ВІЙСЬКОВИЙ ЛЬОТЧИК

Переклад з французької

Анатолія Жаловського

Майорові Аліасу, всім моїм друзям по авіаційній групі

дальної розвідки 2/33, і особливо штурманові-капітану Моро

та штурманам-лейтенантам Азамбру і Дютертру,

які по черзі були мені компаньйонами в усіх моїх польотах

під час воєнних дій 1939-1940 років,

і яким я на все життя вірний друг.

І

Звісно, це марево. Я в колежі. Мені п'ятнадцять років. Я терпляче розв'язую задачу з геометрії. Спершись ліктями на чорну парту, ретельно користуюся циркулем, лінійкою, транспортиром. Я старанний і спокійний. Хлопці круг мене тихенько розмовляють. Один виводить якісь цифри на класній дошці. Менш усидливі грають в карти. Час від часу я поринаю у мрії і поглядаю в вікно. В сонячному сяйві похитується зелена гілка. Я довго дивлюся на неї. Неуважний я учень... Мені приємно вдихати насичене сонцем повітря, насолоджуючись пахощами дитинства — запахом парти, крейди і чорної класної дошки. Я з такою радістю в цьому добре захищеному дитинстві! Я добре знаю: спочатку дитинство, потім настає день, коли ти складаєш іспити. І одержуєш диплом. І, відчуваючи, як завмирає серце, переступаєш поріг, за яким одразу стаєш мужчиною. Тоді ти ходиш по землі твердіше. Ти вже починаєш свій життєвий шлях. Нарешті ти зможеш випробувати свою зброю на справжніх суперниках. Лінійка, косинець, циркуль — ти використовуєш їх, щоб будувати світ або щоб долати ворогів. Кінець забавам!

Я знаю, звичайно учень не боїться зустрічі з життям. Він нетерпеливиться. Муки, небезпеки, гіркота й розчарування, яких так багато в людському житті, не лякають учня колежу.

Але я — дивак серед учнів колежу. Я — учень, який пізнав своє щастя і який не поспішає пізнати життя...

Проходить Дютетр. Я підкликаю його.

— Сідай, покажу тобі один фокус з картами...

І я задоволено витягую його пікового туза.

Дютетр сидить, звісивши ноги, напроти мене на такій же, як і моя, чорній парті. Сміється. Я скромно всміхаюсь. До нас підходить ще Пеніко і кладе мені руку на плече:

— Ну що, друже?

Боже, скільки в цьому ніжності!

Наглядач (а чи то наглядач?..) відчиняє двері і викликає двох товаришів. Ті відкладають лінійки, циркулі, підводяться і виходять. Ми проводжаємо їх поглядом. Вони вже скінчили колеж. Їх кидають в життя. Отам пригодяться їхні знання. Тепер вони, як дорослі люди, на супротивниках зможуть перевірити свої розрахунки. Дивна ця школа — з неї випускають учнів кожного окремо. І без урочистого прощання. Ті двоє навіть не глянули на нас. Проте доля, можливо, закине їх ще далі, ніж у Китай. Набагато далі! А коли після школи життя розкидає людей, то чи можуть вони присягатися, що колись іще побачаться?

А ми — всі ті, хто ще живе тут, у теплому затишку цього інкубатора, похнюплюємо голови...

— Слухай, Дютертр, сьогодні ввечері...

Але в цю мить вдруге відчиняються двері. І я чую наче вирок:

— Капітан де Сент-Екзюпері і лейтенант Дютетр — до майора!

Колеж закінчено. Починається життя.

— Ти знав, що вже наша черга?

— Пеніко літав сьогодні вранці.

Якщо нас викликають, то, ясна річ, ми летимо на завдання. Зараз кінець травня, загальний відступ, повна катастрофа. Льотчиків посилають на смерть, мов вихлюпують склянки води на лісову пожежу. Хто там думає про ризик, коли все розвалюється? На всю Францію нас іще лишилось п'ятдесят екіпажів дальньої розвідки. П'ятдесят екіпажів по три чоловіка, з них двадцять три екіпажі — у нашій групі 2/33. За три тижні з двадцяти трьох екіпажів ми втратили сімнадцять. Ми розтопилися, наче віск. Учора я сказав лейтенантові Ґавуалю:

— Розберемося після війни.

А лейтенант Ґавуаль відповів мені:

— Ви не маєте сумніву, капітане, що будете жити після війни?

Ґавуаль не жартував. Ми добре знаємо, що іншого виходу немає, що нас треба кидати у той вогонь, якщо навіть це не дасть ніякої користі. Нас п'ятдесят на всю Францію. На наших плечах держиться вся стратегія французької армії! Палає величезний ліс і є кілька склянок води, якими можна пожертвувати, щоб погасити той вогонь: ними пожертвують.

Це правильно. Кому спаде на думку скаржитись? "Єсть, пане майоре. Так точно пане майоре. Дякую, пане майоре. Слухаю, пане майоре", — хто коли чув, щоб ми відповідали інакше? Але є одне відчуття, яке тепер, наприкінці війни бере гору над іншими. Це відчуття безглуздя. Все тріщить навколо нас. Усе розвалюється. І здається, що геть усе, навіть сама смерть — безглуздя. У цьому безладді вона якась несерйозна.

Ми заходимо до майора Аліаса. (Він і досі командує в Тунісі тією ж групою 2/33).

— Добрий день, Сент-Екс. Добрий день, Дютетр. Сідайте.

Ми сідаємо. Майор розгортає свою карту і обертається до посильного:

— Принесіть мені прогноз погоди.

І стукає олівцем по столу. Я стежу за ним. В нього змарніле обличчя. Він, мабуть не спав. Їздив на машині то в одне то в друге місце, ганяючись, мов за привидом, то за штабом дивізії, то за штабом корпусу... Він спробував боротися із складами постачання, які не забезпечували його частини необхідними деталями. В дорозі він застрявав у непрохідних заторах. Він керував нашим останнім переїздом, бо ми міняємо місце, мов ті нещасні бідолахи, яких переслідує невблаганний судовий виконавець. Досі Аліасові вдавалося врятовувати свої літаки, автомашини і десять тонн усякого спорядження. Але ми відчували, що сили його вже вичерпуються, нерви не витримують.

— Ну, так ось...

Він усе стукав по столу і не дивився на нас.

— Це дуже неприємно.

Потім знизує плечима.

— Неприємне завдання. Але в штабі наполягають. Дуже наполягають... Я заперечував, але вони стоять на своєму... Нічого не вдієш.

Дютетр і я подивилися у вікно — небо чисте. Я чую, як кудкудахають кури, бо командний пункт майора розмістився на фермі, а група розвідки — у школі. Літо, плоди, що спіють в садах, курчата, які швидко підростають, хліба в полі, що тягнуться вгору, і така близька смерть — я не протиставляю їх. Я вже не бачу суперечності між тихим спокоєм літа і смертю, в лагідності навколишнього світу не бачу ніякої іронії. Але одна невиразна думка приходить мені в голову: "Літо якесь зіпсоване... воно зазнало аварії..." Я бачив покинуті молотарки. Покинуті комбайни. Бачив побиті автомашини, покинуті в придорожніх канавах. Покинуті села. В одному такому безлюдному селі з колонки текла вода. Чиста вода, що коштувала людям таких зусиль, перетворювалась на калюжу. І раптом в думці моїй зринає безглузда картина. Я бачу поламані годинники. Всі годинники поламані. Годинники на сільських церквах. Вокзальні годинники. Годинники на камінах покинутих будинків. І в вітрині годинникаря, який уже втік, ціле кладовище мертвих годинників. Війна... Ніхто більше не заводить годинників. Ніхто не збирає буряків. Не ремонтує вагонів. І вода, підведена, щоб її пили, щоб селянки прали в ній святкові мереживні вбрання, розливається калюжею перед церквою. І люди влітку вмирають...

Я почуваю себе так, немов захворів. І лікар щойно сказав мені: "Це дуже неприємно..." Отож треба було б подумати про нотаря, про тих, хто залишається. Ми з Дютетром зрозуміли, що йдеться про завдання, де потрібні жертви.

— Беручи до уваги нинішню обстановку, — підсумовує майор, — на ризик особливо зважати не можна...

Ну звісно. "Не можна". І ніхто тут не винен. Ми не винні в тому, що нам стало сумно. Майор не винен, що йому кепсько. І штаб не винен у тому, що дає накази. Майор похмурий тому, що накази безглузді. Ми теж це знаємо, але й штабу все відомо. Він дає накази, бо їх треба давати. Коли іде війна, штаб дає накази. Їх доставляють гарні вершники, або — більш по-сучасному — мотоциклісти. Там, де панують безлад і відчай, кожен з таких прегарних вершників зіскакує з коня, од якого валить пара. Він, мов та зоря волхвів, показує Майбутнє. Він приносить Істину. І накази перебудовують світ.

Така вже схема війни. Кольорова картинка війни. І кожен, як тільки може, старається робити так, щоб війна була схожа на війну. І робить це благоговійно. Кожен намагається дотримуватись правил гри. І тоді, можливо, ця війна буде схожа на війну.

І тільки задля того, щоб війна була схожа на війну, жертвують без чіткої мети екіпажами літаків. Ніхто не признається, що ця війна ні на що не схожа, що все в ній безглуздо, що вона не вкладається ні в яку схему, що люди сіпають за ниточки, вже не з'єднані з маріонетками. Штаби впевнено розсилають накази, які нікуди не дійдуть. Од нас вимагають відомостей, яких уже не можна використати. Авіація не може взяти на себе обов'язок пояснити штабам, що діється на війні. Провадячи спостереження, авіація може перевірити гіпотези. Але ніяких гіпотез більше немає. І від п'ятдесяти екіпажів вимагають, щоб вони надали війні того вигляду, якого вона вже не має. До нас звертаються, мов до племені ворожбитів. Я дивлюся на Дютетра, мого штурмана-ворожбита. Вчора він заперечував полковникові з дивізії: "Як же я можу визначити позиції, коли летітиму на висоті десять тисяч кілометрів од землі зі швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину?" — "Та ви ж побачите, де стрілятимуть по вашому літаку! Якщо стріляють — значить позиції німецькі"

— Ну й посміявся я після цієї дискусії, — сказав Дютетр.

Бо ж французькі солдати ніколи не бачили французьких літаків. Їх тисяча, і розкидані вони від Дюнкерка[1] до Ельзаса. Краще б сказати: розчинені в безмежності. Тож коли над фронтом проноситься літак, то він напевно німецький. І його намагаються збити або посадити, перш ніж він скине бомби. Тільки-но почується гуркіт мотора — кулемети і швидкострільні гармати вже починають стріляти.

— При такій методі, — додав Дютетр, — їхні відомості будуть дуже цінні!..

А їх якраз і братимуть до уваги, бо за схемою війни дані розвідки треба брати до уваги!..

Так, але й сама війна ця якась ненормальна.

На щастя — ми це добре знаємо — ніхто не братиме до уваги наших даних. Ми не зможемо їх передати. Дороги будуть забиті. Телефони будуть пошкоджені. Штаби спішно переїде на інше місце. Важливі дані про розташування ворога доставить сам ворог. Кілька днів тому, поблизу Лана[2], ми говорили про те, де проходить лінія фронту.