А потім до офіцерів: — Месьє?
Адріана вважала, що він величає їх "мадам" для сміху. Одна тільки пані Ніна сприймала його звернення всерйоз. Їй Ніколіно подобався, хай тільки про людське око, але він додержувався звичаю, знав, як поводитися з дамами.
— Це дуже вихований грек, — мовила пані Ніна.
Коли дівчата, випивши келишок узо, заходилися реготом або коли сміялися офіцери, Ніколіно, на догоду їм, теж хихотів. Він їх боявся, вони ж бо переможці.
— Ну й пройда ти, — казала Трієстинка, плескаючи його по плечу.
А він на те:
— Так, мадам.
Тоді вона гукала:
— Хай живе дуче!
Ніколіно ставав наввипинки, погляд його поважнів і злітав кудись угору, на дахи довколишніх будинків.
— Нехай! — казав він без особливого ентузіазму.
А Трієстинка:
— Годі прикидатися, аби ти міг, то втопив би в ложці води італійських офіцерів, а заодно і нас, признайся!
Переляканий Ніколіно, схилившись, починав старанно витирати брудним рушником стіл і переставляти з місця на місце келишки.
— Мадам, — казав він півголосом, — я фашист. Усі італійські офіцери мене знають. Я їхній друг.
— Ну й пройда! — сичала крізь зуби Трієстинка.
Розділ третій
1Паскуале Лачерба сидів біля прилавка, витягнувши ноги: палиця висіла на бильці стільця, під носом він тримав розгорнуту газету. Коли я зайшов, він звів голову і мовчки втупився в мене поверх окулярів своїми чорними, як вуглинки, очима, які бувають тільки в південців.
Ми дивились один на одного, не кажучи ні слова, я чомусь зніяковів перед цим блідим кощавим обличчям, перед цими витягнутими на підлозі негнучкими, як палиця, ногами.
Кімната, де було фотоательє, скидалася на колодязь, і Паскуале Лачерба сидів у глибині його, прихилившись спиною до фанерної переділки, його витягнуті ноги сягали протилежної стіни, загороджуючи прохід. Я окинув швидким поглядом високі стіни: вони були обвішані листівками з краєвидами Кефалонії, фотографіями — все пейзажі, будинки, долини, гори, пляж. Але найбільше тут було розфарбованих ликів сивобородих святих з широко розплющеними невидющими очима, де завмер подив: святих повставлювано в бляшані рямці-божнички або понамальовувано на дерев'яних дощечках — як іконки.
— Паскуале Лачерба? — пробурмотів я.
Паскуале Лачерба ледве звівся, довгі ноги не слухалися, відклав газету на прилавок, зняв із спинки стільця палицю і сперся на неї. Подивився на мене пильно, крізь окуляри, і мені знову здалося, ніби він, так само як і кельнер, намагався вловити в моїх рисах щось знайоме. Бажаючи помогти йому пригадати, я не знайшов чогось розумнішого, ніж сказати:
— Я син капітана Пульїзі, Альдо Пульїзі з 33-го артилерійського полку.
Обличчя Паскуале Лачерби ще більше загострилося, шкіра на вилицях ще більше напнулася і пожовкла, в очах-вуглинках проблиснуло червоне світло.
— Італієць, — промовив він.
Він подав мені руку, я потиснув її, вона була суха, як дерев'янка, і показав мені на вільний стілець, старий солом'яний стілець, поставлений біля фанерної переділки.
— Сідайте, — сказав він. — Як пану їздилося?
Я сів під іконами й краєвидами. Православні святі дивилися на мене згори, збоку, ззаду. В ательє приємно пахло шкірою.
Перехопивши мій погляд, Паскуале Лачерба запитав:
— Подобаються вони панові?
— Як їх звуть? — запитав я, аби що-небудь сказати.
Тицяючи палицею в стіни, Паскуале Лачерба почав називати святих на ім'я — святий Миколай, святий Спиридон, святий Герасим тощо. При кожному порухові його руки поли розстебнутого піджака розліталися вбік: висока постать — вона темніла на ясному тлі засклених дверей — простерлася наді мною, подібно величезному птахові, тільки що злетіти не могла.
— Це не я малюю, — розтлумачив він, спускаючи палицю. — Я фотограф. Мені їх надсилає приятель, італієць із Афін, а я продаю туристам.
Він вихопив із-за прилавку другого стільця і вмостився напроти мене, схрестивши руки на галці палиці.
— Продаю по добрій ціні, — додав він, не зводячи з мене очей.
А я:
— Почому?
— Звичайно по сорок драхм за штуку, — сказав Паскуале Лачерба, — але з італійських туристів беру по тридцять.
— Я перед від'їздом неодмінно куплю.
— Це гарний сувенір на пам'ять про Кефалонію, — промовив Паскуале Лачерба. — Пан із якої частини Італії?
Але, не давши мені відповісти, почав розтлумачувати, що сам народився в містечкові біля Барі, на острові живе давно, сам не пам'ятає відколи, і що Кефалонія чудовий острів. Шкода, що я приїхав у таку невдалу пору року, початок дощів, а то б я міг побувати на пляжі в Нассосі, покупатися, з'їздити на Енос, у фортецю святого Юрія.
Він замовк, міркуючи про мою дивну появу в таку невідповідну пору. В його погляді світився подив.
— Чому пан приїхав так пізно? — запитав він. Тільки тоді мені пощастило, нарешті, пояснити йому, що я зовсім не турист і приїхав на Кефалонію побачити місце, де загинув батько, — Червоний Домок і ще деякі місця і що я розшукую шкільну вчительку Катерину Паріотіс.
Він вислухав мене мовчки, поклав руки на галку палиці і сперся на неї підборіддям; очі за окулярами дивилися кудись униз, на черевики. Він сидів нерухомо і слухав, що я говорю — до того нерухомо, що в мене навіть закрався сумнів, чи слухає він мене, чи не думає про щось інше, про якісь свої справи.
— Ви мене слухаєте? — спитав я.
Але Паскуале Лачерба не відповів; він усе ще дивився перед себе, ніби зовсім забув про мене.
2
Картку форматом шість на дев'ять капітан замовив у двох примірниках, і Паскуале Лачерба вручив йому їх, загорнуті в газетний папір. Він це добре пам'ятав. Сам здивувався, як людська пам'ять може утримувати такі незначні подробиці, а головне — випустити. Після землетрусу таке з ним траплялося дедалі частіше. Він невиразно пригадував ім'я Альдо Пульїзі — бо ж, здається, це саме він, капітан Альдо Пульїзі, дав наказ стріляти з гармат по німцях, принаймні так говорили на острові. Але згадати, яке обличчя було в людини з цим іменем, він ніяк не міг. Пам'ятав його руку, гаманець з брунатної шкіри, чорні шкіряні чоботи — та й усе. Він добре пам'ятав своє колишнє ательє, коли вулиця ще носила ім'я принца П'ємонтського. Діялося це в липні. Він приспустив жалюзі, щоб захиститися від сонця, що падало в ательє, відбиваючись від фасаду будинку на тому боці вулиці, тому в кімнаті було темнувато й задушно. Того дня він не пішов до штабу, залишався дома частенько і вільного часу брався до свого ремесла, радше з любові до мистецтва, ніж з чогось іншого — виготовляв фотографії, мініатюрки, картонки для італійських солдатів і офіцерів, які надсилали їх додому або дарували аргостоліонським дівчатам. Солдатів було багато. Кожен ставав у позу, спиною до завіски, під запаленою лампою й усміхався. А відтак усіх їх, або майже всіх, розстріляно. І капітана Альдо Пульїзі також.
Але обличчя їхні розпливалися; навряд чи Паскуале Лачерба зміг би поновити їх у пам'яті, навіть зазирнувши у вічко свого старовинного фотоапарата гармонією. Він засовував голову під чорну накидку, намагаючись поновити у пам'яті бодай одне з цих облич, але бачив лише плечі, груди, розхристану сорочку чи краватку, бачив навіть чуб і чорні дуги брів.
Тепер пригадав, що, віддаючи загорнуті в газету знімки, мовив: "Ось вам, капітане, дві картонки, одна для дружини, друга для нареченої".
Ці слова, вимовлені того дня, зараз знову бриніли в його вухах із тією жартівливою інтонацією, ніби приглушені спекою. Можливо, зусиллям волі зміг би відтворити й відповідь капітана, його достеменні слова.
Що той відповів?
Промовчав?
Усміхнувся?
Це було в липні, після обіду. На вулиці панував рух: ходили солдати, снували туди й сюди машини, і тіні їхні мигтіли на задній стіні ательє. Як же це було? А тоді ж якраз щось таке сталося, він пригадує, але що саме?
А може, то і не в липні?
Не віриться, як може людина запам'ятати силу-силенну дрібниць, а головне забути.
Можливо, того дня почалася кривава розправа? Чи просто висадка німців?
Перемир'я?
Землетрус?
Неймовірно, скільки подій скоїлося за якихось там кілька років на Кефалонії, на цьому маленькому, відрізаному від усього світу острові! Тому, напевне, фотографові й не щастило пов'язати свої спогади воєдино.
А втім, може, це й на краще? Зрештою, чи не краще забути про це?
3
Почулося гудіння гідролітака, алюмінієвого гідролітачка, який піднімався щоранку з затоки і летів на розвідку. В гавані на військовому кораблі завила сирена. Звідкись, чи то від горбів, чи від міських казарм, долинули гучні голоси, пісні, кілька пострілів, і все раптом стихло, ніби приглушене відстанню і яскравістю світла. Капітан, котрий у цей час голився, підскочив до вікна, що виходило на вулицю, і опинився зовсім поруч пліч-о-пліч з Катериною Паріотіс.
— Калімера, кіріє, — привітав її він.
Вона вихилилася з вікна подивитися, що відбувається в місті, але нічого не побачила. Все стихло.
Тоді капітан сів до столу, захаращеного книжками Катерини; тут поряд із свіжими квітами в скляній вазі стояв і радіоприймач. Він його ввімкнув і почав нервово крутити ручки — шукати італійську чи іншу яку станцію, хай навіть ворожу, але натикався лише на свист і морзянку: перемовлялися військові судна.
Дивлячись на нервові рухи капітанових рук, Катерина Паріотіс лише зараз цілком усвідомила, що в цій скриньці лунають голоси всього світу, всієї охопленої війною земної кулі. Тут люди атакують одне одного, перемовляються між собою цілі народи і континенти. Берлін, Афіни, Лондон, Вашингтон, Москва, Токіо — скільки міст! Військові судна і літаки теж, певне, викликають одне одного, відповідають, передають бойові накази з неба і з моря, переслідують одне одного, тікають, і все це вривається сюди, в віталеньку її хати, а вона, Катерина, зовсім непричетна до цієї війни, має бути за мимовільного свідка її. Через цю темну дерев'яну скриньку з мережею переплетених дротів у завислій над Кефалонією тиші вони стежили за незрозумілими словами, для неї зовсім безглуздими. Чом би їм не роз'їхатися домів і не дати ближньому спокій? Чому капітан Альдо Пульїзі не вертається до себе додому спати на власному ліжкові? От капітан увесь час мовчить, ходить пригнічений — отже, війна не приносить щастя нікому: ні переможцям, ні переможеним.