Голоси змовкли. Я перечекав хвилю і рушив просто до прилавка. І втомлено сперся на нього.
— Привіт, — сказав я.
Жінка за прилавком з блідим майже восковим обличчям і чорними ніби сплутаними вітром косами подивилася на мене якимсь нерухомим поглядом. Я замовив склянку вина, щоб оговтатися, і поки вона, не зводячи очей, наливали з пляшки вино, дошукував слів, щоб пояснити, звідки я.
— Я стільки сходив доріг, — мовив я.
Розмови позад мене знов затихли.
— Доріг? — запитала невпевнено жінка.
Вона поставила бутель і провела рукою по розпатланих косах.
Я нахилився аж до прилавка.
— Доріг і стежок. Я пройшов немало кілометрів.
Обернувшись до мене плечима, щоб поставити бутель на полицю, вона знов запитала:
— А що змусило вас пройти стільки кілометрів?
Усе це здалося мені якоюсь забавкою. І, може, тому, що я втомився, я засміявся їй просто в обличчя. Погляд її зробився твердим. Один з відвідувачів підвівся, підійшов і став біля прилавка обік мене.
— Ну й зрозуміло, я не по гриби ходив у ліси Серавецци, — відповів я.
Жінка явно захвилювалася. Вона мовчки заходилася витирати мармурову дошку прилавка.
Я повернув голову й роззирнувся: люди при столиках різалися в карти і неквапливо піднімали склянки з червоним вином. Усі вдавали, ніби не звертають на мене уваги, але я розумів, що вони прислухаються до моїх слів. Вони мали на собі грубі вовняні светри, сині, червоні й чорні, з великими латками, на головах сукняні берети, в губах стирчали погаслі недопалки. Вони скидалися на рибалок.
— Сьогодні вранці, — озвалася жінка, — ще сонце не сходило, вони поїхали звідси ваговозом шукати партизанів.
Припавши всім тілом до прилавка й опустивши голову на руки, я відповів:
— Кому ви розказуєте? їх там було в сто разів більше, ніж нас. Так десь о восьмій вони влаштували засідку приблизно за кілометр від села Санта-Анна. Знаєте, де воно?
Здавалося, жінка нарешті повірила мені. І вчасно. Ще трошки — і я впав би на прилавок.
Вона сказала:
— Тобіє, принеси лампу.
Я рушив за нею в задню кімнату, де було зовсім темно. Незабаром туди зайшов вусатий чоловік, несучи в великих жилавих руках гасничку; я присів до столу й роззирнувся. Тобія стояв позад мене і при світлі лампи намагався розгледіти моє обличчя. За ним ввійшли рибалки, в кімнаті стало людно.
Усі вони про щось питали мене, але я не відповідав.
Жінка сказала:
— Дайте йому спокій, він утомився. Тобіє, принеси йому хліба й вина.
Тобія приглядався до моїх черевиків, розбитих від ходіння по гірських плаях і ярах. Похитав головою, ховаючи усмішку в вусах. Його здоровенні руки скидалися на весла.
— Як це все сталося? — допитувалися довкола.
У мене вихопилася лайка. Не треба мені ні хліба, ані вина, хай тільки перестануть балакати, прохав я. Хотів тільки спати. Вже багато років я не спав у постелі, у справжній постелі з простирадлом і подушкою.
— Багато років, — повторив я.
Жінка попрохала всіх піти, веліла Тобії збудити Марину й поклала мене на її ліжкові, постеливши чисте простирадло і перемінивши пошивку.
6
На заході сонця Тобія вибрався на узбережжя збирати хмиз для вогнища. Скориставшись із цього, я рушив за ним, мені хотілося трохи подихати повітрям, та й остобісіли мені всі ці страхи.
— Що мені станеться? — казав я цій жінці. — У мене ж на лобі не написано, що я з Серавецци. Подивіться на цей папір. Він із комендатури. Я з ним проїхав половину Італії на німецьких ваговозах.
Кончетта хотіла б, щоб я сидів замкнутий, як канарка у клітці, і дивився з віконця на гори, завжди нерухомі, завжди безмовні, і на село Санта-Анна, що забралося ген попід хмари. За ці три дні я вже очі видивив, намагаючись побачити знайомі плаї, яри, річку. Інколи мені ввижалося, ніби я розрізняю декого з моїх товаришів: Агостіно, Річчо і навіть бачу, як у небі метушиться чорна цятка, там, над цією клятою ущелиною. Але хоч як пильно я вдивлявся в далечінь, усе було марно, тільки сльози набігали мені на очі.
Я послав Марину по цигарки, що продавалися з-під поли, аби кудись тільки її спровадити. Доручав їй купити дві-три цигарки, не більше: так вона частіше відлучалася.
— Може, купити цілу пачку? — питала вона. — Яке ж то куріння — видавцем? За годину по одній затяжці?
Вона й гадки не мала, як мені впливає на нерви те, що вона весь час стовбичить у мене перед очима.
Але щоразу як, спровадивши Марину, я спускався навшпиньки до харчевні, щоб викрастися з дому і трохи ковтнути свіжого повітря, мене помічала Кончетта, та завжди стояла за прилавком, бліда й розпатлана.
— Куди? — питала вона. — Що ти задумав? Вертайся зараз же до себе, бога ради.
Вона завжди розмовляла упівголоса, хоча в цей час при столиках не було ні душі. І я їй просто говорив: чого ви шепчетеся? Ви що, захрипли? Мене просто сміх розбирав.
Навіть папір із комендатури не міг її заспокоїти. Кончетта була твердіша за будь-якого німця.
— Якщо тебе злапають, нас поставлять під мур, — казала вона. — Сьогодні вони розстріляли ще одного партизана, ти знаєш? Вони розстріляли його біля фортечного муру, і його бідолашна мати все ще стоїть навколішки посеред майдану: то плаче, то сміється.
— Коли ж прийде сюди той тип? — питав я.
— Прийде, не бійся. А тепер гайда нагору й сиди в кімнаті. — І Кончетта нахилялася мені до самого вуха: — Цей поліцай Собацюра спалить тебе живцем, якщо піймає.
А я на те:
— Прийде день, і я з ним поквитаюся.
Його тут прозвали Собацюра (інакше ніхто й не казав). Він, Собацюра, наганяв страху на всю околицю. Це він улаштував засідку під Серавеццою.
Може, це він стріляв у крука і збив його першим же пострілом?
І кулаки в мене, покладені на прилавку, несамохіть стислися.
— Який він із себе? — питав я.
Але Кончетта ні разу його не бачила. Ні один мешканець ні разу не бачив його в обличчя. Коли цей кат проходив вулицею, оточений поліцаями в чорних сорочках, вулиця миттю пустіла.
Ради не було, доводилося вертатися до кімнати, до цигарок. Я розважав душу, курячи й балакаючи з Мариною.
— Марино, скоч-но вниз, сама знаєш до кого, і купи мені єгипетську сигарету, — казав я.
— Одну?
— Одну. А чом би й ні? — питав я.
Вона знизувала плечима.
Залишившись сам, я починав дивитися на долину, постелену переді мною. Як і все морське узбережжя, місцина була низька, пласка, дороги обсаджені деревами, а листя курне, в солоних бризках. На дорогах, як і на морі, — пустка. Часом тільки з гуркотом пролітав якийсь ваговоз, і знов усе стихало. І навіть коли пасажири співали хором, спів їхній страшенно різав слух серед довколишньої тиші.
Того вечора Кончетта нарешті дозволила мені разом з Тобією піти по хмиз. Коли я опинився на березі, мені захотілося побігати, і я, піднявши руки над головою, кинувся до води.
Марина трималася трохи оподаль. Вона нишком простувала за нами слідком, і я раптом почув за своїми плечима її прискорений подих.
— Ти що тут робиш? — запитав я.
Потім я вивернувся на піску. Він був прохолодний і вогкий від вітру, що перегортав його щодня, а Марина стояла поруч і, взявши руки в боки, дивилася на мене.
— Звідки ти взялася? — запитав я.
Тобія неквапливо брів понад білою лінією прибою, спину він мав згорблену, а великі руки висіли біля тулуба, ніби весла витягнутого на берег човна.
Трохи відійшовши від села, там, де узбережжя поросло чагарем, а сосновий гай Чінквале дзвенів од вітру, ми заходилися збирати хмиз. Я подумав, що така праця саме для людини, яка поправляється після хвороби, а все ж це було куди легше, ніж сидіти замкнутому.
Марина термосила батька, прохаючи його розповісти про свої мандри. Тобія щось бурмотів, позираючи на мене. Я б теж залюбки послухав його. Тобія скидався на людину, котра побувала в усіх портах світу, плавала на вітрильниках, не боячись циклонів і бур. Зараз він збирав своїми здоровецькими ручиськами хмиз для вогнища, але я помічав, що коли-не-коли він зводить голову й пильно вдивляється в морський обрій.
Тобія розповідав нам, що був у Марокко і в Алжирі, в Індії та Китаї. За його словами, найпідступніша затока — Біскайська.
— Коли ми йшли цією затокою, — мовив Тобія, розкриваючи долоні обох рук, — море басувало, як скажене. Колись люди плавали морем, підставивши вітру вітрила. Тоді зразу можна було побачити правдивого моряка. А тепер, — вів далі Тобія з презирливою гримасою, — ці пароплавчики з паровими машинами все зіпсували.
І він сплюнув на пісок.
Поки ми збирали хмиз, зовсім смеркло. В горах спалахнули вогники, а море стиха зітхало. На ніч воно зовсім заспокоїлося. Дорогою понад затокою пройшла колона машин з погашеними фарами, прямуючи на Віареджо. Тобія зупинився, провів її очима й похитав головою.
— Тату, розкажи нам про свого чорного приятеля в тому білому місті в Африці, — попрохала Марина.
— Завтра, — сказав Тобія. — А зараз ходімо додому, а то в мене з голоду в животі музика почалася.
— Мій батько, — гордо промовила Марина, — має чорного приятеля в Африці.
Ми йшли вздовж берега, тримаючись осторонь шляху. Марина простувала попереду, її спідничка маяла на вітрі, високо відслоняючи ноги. Коси, чорні, як у матері, також маяли на вітрі; на плечах вона несла в'язанку хмизу. Час від часу вона оберталася до мене і всміхалася, блискаючи білими зубами. Її чисті очі променилися, ніби маяки, запалені над морем.
— Колись і я піду на вітрильнику в море, — сказала Марина. — Ти вмієш плавати?
Я гордовито усміхнувся.
— Як риба, — відповів я.
Це була неправда.
Найбільше я кохався в полюванні. Разом із братом ми полювали в горах. Я там народився, і в жилах моїх текла кров верховинця. А море мене трохи лякало.
— Коли-небудь ми поміряємося з тобою силами, — промовила Марина.
Ззаду покахикував Тобія. Він ішов, похнюпившись і вимахуючи руками. Певне, згадував про далекі країни, де йому довелося побувати.
— Ми з тобою ще й наввипередки побігаємо, — озвалася Марина.
Дівчина позирала на мене грайливо, і мені страшенно хотілося про це сказати. Вона підстрибувала на місці, ніби готувалася побігти. Я зупинився, щоб почекати Тобію. І Марина також.
— Боїшся? — запитала вона.
Вона стояла зовсім близько, і, глянувши на неї, я дознав якогось неспокою. І сказав:
— Не граймося з вогнем, Марино.
На ті слова вона споважніла. Я присунувся до неї ще ближче.