Не будь дитиною.
Але вона тримала мене, вчепившись у піджак.
Я навпомацки вернувся до ліжка і сів. Як би її заспокоїти?
— Я піду гляну — і назад, — сказав я. — Потім побалакаємо.
— Я маю шинель, — мовила дівчина. — Коли я її вдягну, ніхто нічого не помітить. І волосся обріжу.
— Можна й так, — відказав я. — Приготуйся, а там побачимо. Я повернуся за кілька годин.
Але я її не переконав.
— Слово честі? — спитала вона.
— Слово, — відповів я.
— І не зрадиш мене, як той? — питала вона ще.
— Я не такий, як він, — сказав я. — І якщо тільки зможу, то допоможу.
— Я одна-однісінька! — крикнула Альберіта, коли я зачиняв двері.
Але перш ніж я вийшов, вона захотіла забрати в заставу револьвера.
6
Це скидалося на жарт. Я рушив упевнено до порту, майже задоволений. А коли прибув на місце, два великі кораблі палали, освітлюючи червоним блиском море. Похилені боком до молу, вони тріщали, як стос дров у печі, роз'яснюючи ніч. Майже засліплений полум'ям, я розгледів людей, що металися як неприкаяні то в один, то в другий бік, і мені пригадався сардінець, який розповідав про кінець світу.
Я поклав руку навмання комусь на плече і спитав:
— Ну то що, брат, їдемо додому чи ні?
Але той нічого не відповів.
— Чи це вже останні кораблі? — спитав я.
Незнайомець повернувся до мене.
— You're Italian[2], — мовив він. — Руки вгору! Ти полонений!
На щастя, саме вибухнув бак на одному з підпалених кораблів. На нас дмухнула гаряча хвиля повітря і кинула на землю. Потім я дременув із порту і побіг крутими вуличками міста.
З'явилися англійці; тепер я їх уже впізнав по шоломах, подібних до пательні. Я зняв військового плаща і відірвав зірочки. Але й так можна було здогадатися, хто я. Треба роззутися й ходити босим, як тунісці, та й дістати білий бурнус не завадило б.
Я шукав. Ішов без черевиків, крадькома, під мурами, Я зупинився тільки тоді, коли побачив тунісця — він стояв, спершись на двері порожньої кав'ярні.
— Гей! — мовив я. — Хочеш годинника?
Тунісець не відповів, не зробив найменшого навіть знаку, що зрозумів. Я обережно підійшов до нього.
— Моя плащ, а твоя годинник. Ну? — повторив я запитання.
Він навіть не ворухнувся. Я потермосив його за плече, і тоді тунісець перехилився якось набік і впав на брук. Хтось його вже вбив; я зірвав з нього бурнуса і запнувся ним.
Справді, при бажанні було б від чого сміятися. Але я квапився повернутися до кімнати Альберіти — єдиної людської душі, яку я знав у Бізерті. В перевдязі тунісця, босий, провадив я далі свою нічну мандрівку; раз у раз я мусив притишувати ходу, бажаючи наслідувати тубільця. З довгою бородою, босий, завинутий у щось подібне до білого простирадла, я сам собі здавався збіглим апостолом, апостолом, котрий з'явився не для того, щоб виголошувати нову Євангелію, а щоб дати ногам волю.
На деяких вулицях було повно людей і навіть вогнів, там, де стояли англійські ваговози та панцирники. Люди, здавалося, раділи, що нас, італійців, скинуто в море. Мені навіть хотілося встряти в юрбу і лупати очима, ніби я теж місцевий.
Я прикрив рота бурнусом і змішався з людьми. Англійці розважалися. Якийсь тубілець озвався до мене; я не зрозумів, отож тільки кивнув головою і швидко змінив місце.
Треба б якнайшвидше повернутися до Альберіти; виявляється, мої відвідини порту були марні. Нині вже немає змоги переправитися через море. Я подумав, чи не спробувати десь на узбережжі знайти італійського човна. Може, якогось рибалку з Сицилії, якщо той ще виїжджав на лови, може, якогось баркаса. Але й мені, й Альберіті треба знати такі місця. Можливо, Альберіта, вона ж довго крутилася на узбережжі, знає якогось рибалку.
Тепер лише одна Альберіта могла мене зарятувати. У неї можна було тим часом і переспати, й переховатись, а там би щось придумали разом, як до Італії дістатися. Чого я хотів, того й вона, та вдвох би було як-не-як і охотніш.
Так я думав, біжучи вздовж білих будинків Бізерти. Нарешті я знайшов ту оселю. У ній були тепер англійські солдати й жінки. Я сперся на стіну і, хитаючи головою, як то роблять тубільці, дивився краєчком ока навколо.
Англійці співали, піднімаючи чарки й зелені пляшки, жінки реготалися, як навіжені. Лише тунісці, так як і я, стояли мовчки. Від галасу й сміху мені паморочилося в голові.
Хтось гукнув: "Ура!" Потім голоси раптом притихли, перейшли в шепіт, аж нарешті запала тиша. Якась дівчина вилізла на стіл і почала знімати один по одному барвисті серпанки, що сповивали її тіло. Підійшов і я до столу.
Нараз коло себе я побачив тунісця, котрий недавно на вулиці звертався до мене. Замість пасти очима дівчину, він уважно придивлявся до мене. Я одвернув голову до столу, де роздягалася дівчина. Тепер її тіло вже проступало виразно, видно було товсті округлі стегна, перса.
Я не ворушився, доки солдати не почали ревіти з утіхи і гукати на честь дівчини, такої білої в яскравому світлі лампи. Користуючись із сум'яття, я ступив на сходи. Я йшов поволі, не хапаючись, мені здавалося, ніби тунісець рушив за мною.
У кімнаті було темно, я посувався, витягнувши руки вперед.
— Альберіто, — прошепотів я, — я вернувся.
Альберіта лежала на постелі. Крізь відчинене ще вікно було видно море. Від порту долинав тріск охоплених вогнем кораблів, — вони палали, як одне велике безкрає багаття. Коли-не-коли вогонь бурхав так, що навіть у кімнаті ставало ясно.
— Альберіто, — мовив я, — ти бачиш? Зараз не можна уже відпливти. Доведеться влаштовуватися якось інакше.
Скидаючи бурнус, я розповідав про те, що діялося в порту і як я натрапив на тунісця біля входу покинутої кав'ярні.
Я сміявся, згадуючи, як дорогою в мене зуб на зуб не попадав з холоду.
Альберіта не відповідала, лежала без руху, випростана, ніби вслухаючись у тишу.
— Хтозна, де зараз мої люди, — сказав я, запалюючи цигарку. — Певне, згинули на узбережжі або відпливли, а може, потрапили в полон, — вів далі я, стоячи до неї плечима і вдивляючись у місто.
На цілі кілометри переді мною тяглася Бізерта з будинками, білими в місячному сяйві. Починало сіріти.
— Ти знаєш якесь село на узбережжі? — спитав я. — Якусь пристань, куди заходять сицилійські рибалки?
Альберіта нібито спала. Певне, заснула, чекаючи на мене.
Знизу долинали дикі вигуки ура. Далі знов довга тиша: мабуть, інші жінки знімали з себе серпанки перед солдатами британської армії. А нашу армію розбито вщент: кого на морі, кого в пісках, кого на кораблях. Я ж — у кімнаті повії, одягнутий у туніський бурнус і босий, щоб мене не впізнали.
Мене дрижаки хапали від цього споглядання міста. Небо яснішало. В ранковій зорі полум'я підпалених суден було вже не таке яскраве.
— Альберіто, — сказав я, — погрій мене зараз, прошу тебе. Хоч трохи мене зігрій. Що ж нам іншого лишилося? Про решту подумаємо пізніше.
Я кинувся до неї на ліжко. Одну руку поклав їй на груди, а другою гладив їй волосся.
— Хіба я свинтюх? — сказав я. — Свинтюх, якщо я не бачив тебе цілі місяці?
Альберіта спала.
— Вставай, — шепотів я їй на вухо.
Водячи рукою по волоссю, я відчув, що вона вже його відрізала, щоб під час посадки на корабель ніхто не впізнав у ній жінки. Певне, спала і не знала, що англійці відрізали нам дорогу і що я розраховував на неї, щоб знайти спосіб утечі. Мені стало її жаль. Серед стількох незнайомих людей Альберіта здалася мені нібито Йоландою, зустрінутою деінде, в інших часах.
— Ти приготувалася до виїзду? — спитав я. — Я готовий, Альберіто.
Вона спала і далі спокійно, як дитина.
Я торкнувся губами її шиї за вухом, і тоді мені здалося, ніби я цілую мармурову статую. Вухо було крижано-холодне й тверде. Я труснув її міцно, шарпнув її за груди і плечі, щоб вона нарешті прокинулася. Потім запалив сірника й освітив їй обличчя.
Профіль Альберіти був жовтий, як з воску, і нерухомий. Руки я мав умазані — червона, жива пляма розливалася по зеленому трико Альберіти.
— Альберіто, — зойкнув я.
Холодний піт виступив мені на чоло, знов з'явилося те почуття пустки, що вже ввійшло мені в кров. І тієї самої миті вступив до кімнати тунісець і ще кілька людей. У світлі кишенькових ліхтариків я впізнав солдатів з англійської поліції. Вони посвітили довкола і звеліли мені встати.
— Оце-то так, — сказав я.
Тунісець говорив по-англійському, решта, стоячи струнко, слухали його.
— Ви полонений, — заявив тунісець по-італійському.
— А ви хто — італієць, англієць чи мешканець Бізерти? — спитав я.
— Це не має значення, — відказав чоловік у бурнусі,-— Головне, що ви солдат італійської армії.
Я обернувся поглянути на Альберіту, яка ніби спала. — Ваша дівчина може тут залишитися, — мовив він.
— Дякую, — відповів я. — Мені так і йти?
Я був тільки в споднях та сорочці.
Мені накинуто на плечі англійську шинелю.
— Ти хочеш з нею попрощатися? — спитав тунісець.
З зали внизу долинав хор голосів. Біле світло зазирало крізь відчинене вікно, звідки видно було порт і кораблі.
— Нехай краще спить, — відповів я. — У неї міцний сон. Нехай краще поспить.
Я босий зійшов сходами.
Частина третя. Дух рідного села
7
Селяни вже пішли; частину дороги вони товаришували мені, ніби святому Йосифові під час процесії, не мовлячи ані слова. З їхньої поведінки я все вгадав. Багато чого я вже, зрештою, зрозумів, дивлячись на знищені мости на річках, поки я мандрував з Сицилії на північ: зруйновані міста, села, обернуті в купи сірого пороху, осілого на випалених пагорбах.
Так, усе було ясно.
Тепер я сидів на порозі дому і по такому довгому часі дивився знову: на гарман, на порожню обору, подібну до театральної сцени після закінчення вистави; дім за моїми плечима мав продірявлений дах, кімнати були в дикому неладі, і я не знайшов уже в них моєї матері. А проте жодної сльози не набігло мені на очі, тільки ніби залізна рука стискала мене за горло.
Показався сусіда, Беппе, колишній листоноша, але коли він хотів мене розрадити, я почав сміятися, отож він відійшов крадькома, як злодій. Двоє підлітків, гукаючи, копали щось під деревом. Я не пам'ятаю, щоб їх коли-небудь бачив, але й не міг того пам'ятати: сім років мене не було вдома. А вони належали до останнього покоління.
Було темно. Так, як у колишні часи, з гір спливав блакитний димок ночі, але з поля не долинали голоси і перегуки: здавалося, ніби життя застигло серед табличок із застережним знаком "Achtung, Minen!"[3] Я їх бачив сотні дорогою з Сицилії додому, усі з черепами і схрещеними кістками.
Це була пора, о якій я колись починав обходити село, співаючи серенади.